Київ – Майбутнє в жодному разі не можна вичерпно спрогнозувати – воно завжди при якихось сюрпризах. Якби насамкінець ХІХ століття комусь із німецьких лібералів розповіли про те, що через кілька десятків років у Німеччині зустрінуться соціалізм і націоналізм, і про те, що вслід за тим відбудеться, то я думаю, що цей німецький ліберал дуже би подивувався.
Буде щось, але щось, сказати б, дуже погане, тому що ми вже живемо у поліційній державі. У поліційній державі того самого авторитарного типу, який на повну силу проявив себе в Середній Європі наприкінці 30-х років минулого століття. Але з поправкою на одну обставину. Річ у тім, що всі ті ризькі, талліннські, каунаські, балканські та інші авторитаризми обов’язково посилалися на якийсь примітивний, але, безперечно, свій варіант патріотизму. А в Україні до влади прийшла сила, яка може посилатися лише на чужий Україні націоналізм. Це взагалі надзвичайно цікава і, одверто кажучи, ультра-ідіотська ситуація, але це так. І в зв’язку із цією самою переорієнтацією політичної України на чужий нам націоналізм може трапитися різне.
Ми бачимо, що в сучасній Росії в офіційній ідеології дивно переплітаються всі без винятку «-ізми» тієї країни – десь починаючи від династії Калит і закінчуючи Сталіним і Брежнєвим. Україна нині, як засвідчує, серед іншого, публіцистика добродія Табачника, орієнтується саме на цей примітивний, провінційний варіант російського націоналізму. Ну, а туди, зрозуміло, входить усе: і культ государів, знов-таки од династії Калит до Романових включно, і Ленін, і Сталін, і Брежнєв, – одним словом, усе те, що нагромадив московський деспотизм. І це справляє доволі моторошне враження хоча б на російському ґрунті, а перенесене на український – взагалі враження сюрреалістичне.
Це означає, що, зрештою, ми будемо жити не в ідеальній соціалістично-комуністичній країні – таке вже неможливо, тільки що навіть комуністична Куба оголосила НЕП, – ми, разом із тим, продублюємо все те негативне, що нагромадила і дореволюційна Росія, і вслід за тим Росія пореволюційна – так званий Радянський Союз, – там буде все. Але, зрозуміло, все це буде у дуже такому провінційному, холуйському, сервільному тутешньому варіанті. Будуть безперестанку місцеві офіційні реверанси перед сусідньою несвободою.
А будь-яка несвобода – чи в сучасному світі, а чи раніше, – обов’язково використовує ксенофобію у тих чи тих варіантах, особливо поширений, зокрема, антисемітизм. В якомусь розумінні він уже розпочався. Я пригадую, як кілька років тому добродій Сівкович в якомусь інтерв’ю говорив про Луценка: «Так, батько його – українець, а от мати…», – і вслід за тим натякає на «п’яту графу» матінки добродія Луценка. Трохи було схоже на клоуна в нацистському мюзік-холі. Так це була ситуація телевізійної полеміки – можна собі уявити, як все виглядатиме, коли це переповідатимуть офіційною мовою!
Коли одразу після появи відомого роману «Майстер і Маргарита», серед іншого, сперечалися, чи горять рукописи, то один добродій сказав: «Щоб там не говорили, а вони горять, особливо, коли коцюбою попрацювати над тими рукописами». Якщо добре попрацювати, то можна поновити все. Зрозуміло, дуже часто в режимі пародії, але, зрештою, цей процес у Росії вже відбувся. Так що буде все – ну, якщо, звісно, нація не буде противитися цьому процесу. А поки що нація переймається зовсім іншими речами, а особливо у ці гарячі дні. У Середній Європі кінця 1920-х і всі 1930-ті роки всі авторитарні перевороти робилися у квітні–травні. Тому що вслід за тим ішло доволі спекотне центральноєвропейське літо, і люди якось мирилися з тим, що сталося, поверталися з відпусток, і їм видавалося, що вони і далі будуть жити так, як жили раніше.
Так що треба приготуватися до якихось дуже важких сюрпризів у майбутньому з поправкою на одну обставину: кожний негатив майбутнього буде виглядати трохи по-іншому, трохи несподівано, буде пофарбований в якісь трохи інші кольори, аніж той самий негатив у ХХ столітті.
Самодержавіє, православіє, народність?
Це поки що тріада православної церкви Московського патріархату, але вслід за тим вона може поширитися і на весь тамтешній соціум. А з другого боку, ми ж перебуваємо в абсолютній залежності від того світу.
Тепер уже зрозуміло, що державний атеїзм був, швидше за все, якоюсь світоглядною імітацією. Звісно, було покоління, аж пасіонарне у своєму атеїзмі у Росії в 1920-х роках – саме в Росії, коли там виходив журнал «Безбожник», коли було Товариство войовничих безбожників, але вже у 30-х роках це Товариство не існувало, вже не виходив цей часопис, і зовсім несподівано у 1936 році Сталін атакував виставу одного з московських театрів за глузування над хрещенням Русі. Починаючи від 1942–43 років Сталін із своїх міркувань реставрував Російську православну церкву, і до його смерті вона функціонувала – в певних межах, але їй особливо не заважали. Потім – хрущовська доба, новий сеанс атеїзму, але я глибоко переконаний, що Рада Микитівна Хрущова та її сім’я десь глибоко у підпіллі святкували основні церковні свята.
У 1970–1980-х роках у Росії у великих і обласних містах відбулася реставрація православної свідомості як такої, а потім з’явилися відповідні інституції. І це навіть добре, тому що атеїстична держава – це нонсенс, рано чи пізно вона закінчить якоюсь антропофагією, як казав колись Федір Достоєвський. Але йдеться про те, що коли передають куті меду, то церква зрештою перетворюється на інструмент у руках держави. Мабуть, нинішня російська церква думає, що держава є суб’єктом її зусиль, а насправді Кремль нині використовує російську церкву на повну силу. От на Луб’янці десь у 1990-х роках з’явилася власна церковка…
В якомусь уваровському примітиві ця тріада вже не постане, тому що інституту монархії як такого ніби і нема, але буде культ монархії. На превеликий жаль, ця ситуація захоплює рішуче всіх російських інтелектуалів. Я їх розумію: вони не хочуть бути атеїстами, але коли вони ідуть політично до кінця у тому напрямі, то вони дивом опиняються біля цієї самої церковки на Луб’янці.
Суспільство і дуже великий капітал
Починаючи від 1990-х років і попередня, і нинішня влада – це була влада великого капіталу, який спочатку інституціонувався, а тепер остаточно захопив владу. Відверто кажучи, і помаранчеві лідери, і біло-сині – вони з одного велико-капіталістичного кутка. І хай би воно було, але цей капітал органічно не вміє опікуватися середнім і малим бізнесом, а тим більше людьми найманої праці – не вміє і не хоче. Навіть коли він робить якісь жести, то все робиться ніби навпаки.
Одверто кажучи, мені б хотілося, щоб у цій ситуації з’явилися ліві, які б захищали людей найманої праці, і, зрештою, соціал-демократи, які б захищали малий бізнес, і якісь «пара-соціал-демократи», які б захищали середній бізнес. Але поки що, в кращому випадку, я можу почути якісь розгублені репліки з боку комуністів, які раптом зрозуміли, що вони опинилися зовсім не у тому політичному просторі, в напрямі до якого вони йшли. Я бачу, що квазі-ліві лідери органічно нездатні подумати про людину найманої праці та малий і середній бізнес.
Я думаю, що у будь-яку хвилину ми можемо очікувати появу якогось лівого руху типу троцькізму. Троцький внаслідок певних обставин дуже непопулярний в Україні, але ця гадана політична сила буде орієнтуватися на пасіонарну лють людей, які нібито захищають робітництво і селян. А якщо не з’явиться ця сила, то все одно буде погано, тому що 5/6 населення залишається без політичного патронату.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Буде щось, але щось, сказати б, дуже погане, тому що ми вже живемо у поліційній державі. У поліційній державі того самого авторитарного типу, який на повну силу проявив себе в Середній Європі наприкінці 30-х років минулого століття. Але з поправкою на одну обставину. Річ у тім, що всі ті ризькі, талліннські, каунаські, балканські та інші авторитаризми обов’язково посилалися на якийсь примітивний, але, безперечно, свій варіант патріотизму. А в Україні до влади прийшла сила, яка може посилатися лише на чужий Україні націоналізм. Це взагалі надзвичайно цікава і, одверто кажучи, ультра-ідіотська ситуація, але це так. І в зв’язку із цією самою переорієнтацією політичної України на чужий нам націоналізм може трапитися різне.
Ми бачимо, що в сучасній Росії в офіційній ідеології дивно переплітаються всі без винятку «-ізми» тієї країни – десь починаючи від династії Калит і закінчуючи Сталіним і Брежнєвим. Україна нині, як засвідчує, серед іншого, публіцистика добродія Табачника, орієнтується саме на цей примітивний, провінційний варіант російського націоналізму. Ну, а туди, зрозуміло, входить усе: і культ государів, знов-таки од династії Калит до Романових включно, і Ленін, і Сталін, і Брежнєв, – одним словом, усе те, що нагромадив московський деспотизм. І це справляє доволі моторошне враження хоча б на російському ґрунті, а перенесене на український – взагалі враження сюрреалістичне.
Це означає, що, зрештою, ми будемо жити не в ідеальній соціалістично-комуністичній країні – таке вже неможливо, тільки що навіть комуністична Куба оголосила НЕП, – ми, разом із тим, продублюємо все те негативне, що нагромадила і дореволюційна Росія, і вслід за тим Росія пореволюційна – так званий Радянський Союз, – там буде все. Але, зрозуміло, все це буде у дуже такому провінційному, холуйському, сервільному тутешньому варіанті. Будуть безперестанку місцеві офіційні реверанси перед сусідньою несвободою.
А будь-яка несвобода – чи в сучасному світі, а чи раніше, – обов’язково використовує ксенофобію у тих чи тих варіантах, особливо поширений, зокрема, антисемітизм. В якомусь розумінні він уже розпочався. Я пригадую, як кілька років тому добродій Сівкович в якомусь інтерв’ю говорив про Луценка: «Так, батько його – українець, а от мати…», – і вслід за тим натякає на «п’яту графу» матінки добродія Луценка. Трохи було схоже на клоуна в нацистському мюзік-холі. Так це була ситуація телевізійної полеміки – можна собі уявити, як все виглядатиме, коли це переповідатимуть офіційною мовою!
Коли одразу після появи відомого роману «Майстер і Маргарита», серед іншого, сперечалися, чи горять рукописи, то один добродій сказав: «Щоб там не говорили, а вони горять, особливо, коли коцюбою попрацювати над тими рукописами». Якщо добре попрацювати, то можна поновити все. Зрозуміло, дуже часто в режимі пародії, але, зрештою, цей процес у Росії вже відбувся. Так що буде все – ну, якщо, звісно, нація не буде противитися цьому процесу. А поки що нація переймається зовсім іншими речами, а особливо у ці гарячі дні. У Середній Європі кінця 1920-х і всі 1930-ті роки всі авторитарні перевороти робилися у квітні–травні. Тому що вслід за тим ішло доволі спекотне центральноєвропейське літо, і люди якось мирилися з тим, що сталося, поверталися з відпусток, і їм видавалося, що вони і далі будуть жити так, як жили раніше.
Так що треба приготуватися до якихось дуже важких сюрпризів у майбутньому з поправкою на одну обставину: кожний негатив майбутнього буде виглядати трохи по-іншому, трохи несподівано, буде пофарбований в якісь трохи інші кольори, аніж той самий негатив у ХХ столітті.
Самодержавіє, православіє, народність?
Це поки що тріада православної церкви Московського патріархату, але вслід за тим вона може поширитися і на весь тамтешній соціум. А з другого боку, ми ж перебуваємо в абсолютній залежності від того світу.
Тепер уже зрозуміло, що державний атеїзм був, швидше за все, якоюсь світоглядною імітацією. Звісно, було покоління, аж пасіонарне у своєму атеїзмі у Росії в 1920-х роках – саме в Росії, коли там виходив журнал «Безбожник», коли було Товариство войовничих безбожників, але вже у 30-х роках це Товариство не існувало, вже не виходив цей часопис, і зовсім несподівано у 1936 році Сталін атакував виставу одного з московських театрів за глузування над хрещенням Русі. Починаючи від 1942–43 років Сталін із своїх міркувань реставрував Російську православну церкву, і до його смерті вона функціонувала – в певних межах, але їй особливо не заважали. Потім – хрущовська доба, новий сеанс атеїзму, але я глибоко переконаний, що Рада Микитівна Хрущова та її сім’я десь глибоко у підпіллі святкували основні церковні свята.
У 1970–1980-х роках у Росії у великих і обласних містах відбулася реставрація православної свідомості як такої, а потім з’явилися відповідні інституції. І це навіть добре, тому що атеїстична держава – це нонсенс, рано чи пізно вона закінчить якоюсь антропофагією, як казав колись Федір Достоєвський. Але йдеться про те, що коли передають куті меду, то церква зрештою перетворюється на інструмент у руках держави. Мабуть, нинішня російська церква думає, що держава є суб’єктом її зусиль, а насправді Кремль нині використовує російську церкву на повну силу. От на Луб’янці десь у 1990-х роках з’явилася власна церковка…
В якомусь уваровському примітиві ця тріада вже не постане, тому що інституту монархії як такого ніби і нема, але буде культ монархії. На превеликий жаль, ця ситуація захоплює рішуче всіх російських інтелектуалів. Я їх розумію: вони не хочуть бути атеїстами, але коли вони ідуть політично до кінця у тому напрямі, то вони дивом опиняються біля цієї самої церковки на Луб’янці.
Суспільство і дуже великий капітал
Починаючи від 1990-х років і попередня, і нинішня влада – це була влада великого капіталу, який спочатку інституціонувався, а тепер остаточно захопив владу. Відверто кажучи, і помаранчеві лідери, і біло-сині – вони з одного велико-капіталістичного кутка. І хай би воно було, але цей капітал органічно не вміє опікуватися середнім і малим бізнесом, а тим більше людьми найманої праці – не вміє і не хоче. Навіть коли він робить якісь жести, то все робиться ніби навпаки.
Одверто кажучи, мені б хотілося, щоб у цій ситуації з’явилися ліві, які б захищали людей найманої праці, і, зрештою, соціал-демократи, які б захищали малий бізнес, і якісь «пара-соціал-демократи», які б захищали середній бізнес. Але поки що, в кращому випадку, я можу почути якісь розгублені репліки з боку комуністів, які раптом зрозуміли, що вони опинилися зовсім не у тому політичному просторі, в напрямі до якого вони йшли. Я бачу, що квазі-ліві лідери органічно нездатні подумати про людину найманої праці та малий і середній бізнес.
Я думаю, що у будь-яку хвилину ми можемо очікувати появу якогось лівого руху типу троцькізму. Троцький внаслідок певних обставин дуже непопулярний в Україні, але ця гадана політична сила буде орієнтуватися на пасіонарну лють людей, які нібито захищають робітництво і селян. А якщо не з’явиться ця сила, то все одно буде погано, тому що 5/6 населення залишається без політичного патронату.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.