Щойно закінчився чемпіонат світу з футболу – всі команди починають готуватися до наступного. Щойно закінчився візит патріарха Руської православної церкви Кирила в Україну – вже триває підготовка чергового. Без духовної опіки (та політичної уваги), шоу байкерів з богопротивно оголеними красунями і концертів «Аліси» не залишимось. А чому, власне, така увага саме нам? Хіба в очільника РПЦ інших справ більше немає, як тижнями окормляти паству в києвах, донецьках і одесах?..
Як колись казали в одній веселій інтермедії, «вопрос, конечно, интересный». Справді, чому саме українським православним так несказанно пощастило? Хіба Україна є диким степом, територією, де потрібно місіонерствувати, де немає церков, семінарій, релігійних телеканалів? Хіба тут немає своєї канонічної церкви – УПЦ, що її очолює митрополит Володимир (Сабодан)? Хіба тут не діють поки що не визнані повнотою православ’я, але визнані власним народом УПЦ КП і УАПЦ, в яких є свої владики – патріарх Філарет (Денисенко), митрополит Мефодій (Кудряков), архієпископ Ігор (Ісіченко)?..
П’ята за честю у диптиху, перша за амбіціями
Що ж собою являє Руська православна церква. П’ята за честю у диптиху православних церков світу, перша за амбіціями. Вважає себе найпотужнішою православною церквою світу, хоча все відносно. Приміром, Румунська православна церква має лише вдвічі менше священиків, ніж Московська патріархія, тоді як за населенням Росія більша Румунії в 6,5 разів. А якщо врахувати, що кожен третій священик в РПЦ має український паспорт, то і ця кількісна перевага стає майже неосяжною. Ну, і релігійність росіян («россиян») загалом не порівняти з сербами чи грузинами.
У РПЦ створено 160 єпархій (з них 43 – на території України), діє 400 парафій за кордонами Росії плюс 300 парафій має закордонна православна церква. Церква приростає новими землями – кілька років тому, приміром, відкрито православний храм навіть в Антарктиді. До речі, його відвідував митрополит Львівський і Галицький УПЦ Августин.
Здавалося б, новому патріархові Кирилові відкритий шлях по великому, без іронії, російському світові – тобто, де є православні, що перебувають під омофором Його Святості. Але, за дивним маршрутом патріарха, всі його дороги ведуть не додому, а до Києва, мовляв, «з українським народом легко молитися»….
Митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило (в миру – Володимир Гундяєв) був обраний у патріархи Московські та всієї Руси 1 лютого 2009 р. І вже за тиждень свого владику змогли бачити і чути віряни Тульської єпархії. Відтак предстоятеля РПЦ зустрічали в Архангельську і на Соловках, Курську та Калузі, Єкатеринбурзі та Челябінську, Білгороді та Твері, Ростові Великому та Ростові-на-Дону.
Не полінуйтеся, самі зайдіть на сайт Московської патріархії. І по тегу «візит» у розділі новин порахуйте, де і скільки часу перебував глава РПЦ. Активності й пасіонарності 63-річного священика можна тільки позаздрити. У кожному місті – служби Божі, виступи, телеефіри, студентські аудиторії, ритуальні зустрічі з місцевою владою. І так майже кожного дня вже півтора року.
Тричі був владика на острові Валаам (Карельська єпархія), двічі у Новгороді, Смоленську, Нижньому Новгороді. Щонайменше п’ять разів приїздив у Санкт-Петербург, де на Великоохтиннському цвинтарі похований його батько, священик Михайло Гундяєв.
«Министерство дел духовных» Російської держави
Панорама міжнародних візитів патріарха не була настільки широкою. Само собою – до «першого серед рівних» Константинопольського патріарха Варфоломія, на гору Фанар у Стамбулі. Казахстан. Олександрійський патріархат, Єгипет, де відбулася принагідна зустріч із главою Коптської православної церкви Шенудою ІІІ. Єреван, на запрошення предстоятеля Вірменської Апостольської церкви католикоса Гарегіна ІІ.
В Азербайджані патріарх Кирило був двічі. Причому один раз відбулася зустріч з главою Грузинської православної церкви католикосом Ілією ІІ. Чому не в Тбілісі? Гарне запитання. Не запрошують? Після окупації Росією частини Грузії незручно? Можливо. Кремль не велить? Ще тепліше...
А Білорусь? За півтора року свого патріаршества патріарх приділив аж чотири дні улюбленому во Христі братському народу, безсумнівній часточці того самого «Русского мира», з ідеєю якого «по городах и весях» подорожує шановний пастир.
Чому ж така несправедливість? Чи православні білоруси менше від українців мають бути «русскими», «одним народом»? Чому до них така сама дистанція як до переважно мусульманських Алмати чи Баку – без концертів, прямих ефірів і привезення священних реліквій?
Часу не вистачає? Дозволимо не повірити такому простому поясненню. Питання в іншому – Московська патріархія, як і в часи петровського Священного синоду, не тільки і не стільки церква, скільки державна інституція, «министерство дел духовных» Російської держави. І робить її предстоятель не те, що вважає за доцільне, а те, що вписується в потреби внутрішньої і особливо зовнішньої політики його держави.
А оскільки дружба народів, тобто Кремля зі владою Мінська, в останні роки невдалася, то й патріарх, наслідуючи свого кесаря (їх наразі двоє на престолі, гм), не надто лізе в душу єдинокровним єдиновірцям. Та й, здається, що православний атеїст, за його власним зізнанням, Олександр Лукашенко навряд чи дозволив би відверто імперські тури на підтримку химерної конструкції «Русского мира».
Гості ходять у гості рівно стільки й тоді, коли господарі готові їх приймати. Оскільки в Україні тепер в.о. лідера нації людина з відверто залежною від Росії психологією та політикою, то патріархові, а за ним і почтові – лужковим і затуліним – двері у нас завжди відкриті.
Патріарх ще не був за Уралом: у Сибіру, на Алтаї та Далекому Сході, Камчатці та Байкалі. Його нога не ступала на південь Росії, де живеться наразі найважче й, без перебільшення, палає громадянська війна в Інгушетії й Дагестані. Він не побував у відновленому Грозному, і його броньований лімузин не проїхався проспектом Володимира Путіна…
Тим часом прес-служба патріарха Кирила, чудового церковного дипломата й психолога, переклала свій сайт українською мовою. Підготовка наступного візиту вже розпочалась. Бездуховним аборигенам тепер є що почитати.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Вахтанг Кіпіані