Українців вважають одними з найбільш охочих до читання у світі. Так запевняють нас соціологи, спираючись на звіти ЮНЕСКО. Можливо, що так воно і є, але ж соціологи фіксують лише сам факт популярності читання. А от що саме читають в Україні?
Мій приятель, нью-йоркський інженер, який принаймні раз на рік відвідує «стару країну», звернув увагу на чтиво у руках пасажирів київського метро – це книжки й газети майже поспіль російською мовою. У книгарнях України бачимо більшість російськомовних видань.
Навіть на заході Україні, де російську далеко не завжди почуєш на вулиці, навіть там, як розповідають мені друзі, у книгарнях переважна більшість книжок – російський продукт, а в Києві й поготів.
Мій київський колега подорожував Дніпром і цікавився бібліотеками суховантажних суден, що курсують між Києвом і Херсоном. Там він бачив майже самі російські книжки.
Причини засилля російських книжок відомі: від кількох століть колоніального упослідження української мови до сьогодення, коли уряд у Києві здійснює по суті дискримінаційну політику щодо української книжкової продукції, придушуючи її податками. В результаті українська книга значно подорожчала, продаж падає й видавці ледве зводять кінці з кінцями.
Тим часом колишній «старший брат» отримав упривілейовані позиції у книготоргівлі. Адже у північного сусіда поблажливе податкове законодавство сприяє книжковій експансії на «ближній закордон». Тому російські видання дешевші від українських і росіяни практикують фактично книжковий демпінг.
Чи не єдиною світлою плямою є активність закордонних земляків. Коли заходиш до української книгарні за океаном – до славнозвісної нью-йоркської «Сурми», наприклад, на Сьомій вулиці у Мангеттені, або до книгарні у канадському Едмонтоні на 97-й вулиці, то там полиці угинаються під українськими книжками, виданими в Україні. Подібна картина по багатьох містах Північної Америки в українських книгарнях під екзотичними для ока тубільців вивісками: «Кобза», «Байда», «Калина», «Арка», «Дністер», «Світоч», «Терен», «Євшан» – чи то у місті Парма, штат Огайо, чи у Клівленді, у Чикаго, Філадельфії, Торонто, Калґарі, Саскатуні тощо.
Телефонував я по книгарнях: як бізнес? «Та нічого, – відповідають. – Якось іде. Гірше, ніж до економічної кризи, а все ж таки український читач є. Не скаржимося». Поки що, за моїми інформаціями, єдина українська книгарня, що змушена була вийти з бізнесу в Америці – це «Марійчин книжковий скарб» у містечку Сендпойнт, штат Індіана.
Між тим в Україні повсякчас чуємо скарги на занепад української книги. Одна з моїх колег навіть стверджує, що якби не діаспора, то українські книжки могли б узагалі вимерти, як динозаври.
Сакраментальне питання – що робити?
Коли у квітні 1986-го вибухнув Чорнобильський атомний реактор, українська діаспора в Америці одразу простягла руку допомоги землякам. Збирали гроші, створили Фонд допомоги дітям Чорнобиля. Зверталися до фармацевтичних фірм, до шпиталів і клінік, до компаній, що виробляють медичну апаратуру. Зібрали стільки, що завантажили велетенський «Руслан», який прилетів із Києва.
Мені довелося тоді вести репортаж із вантажного майдану в аеропорту імені Кеннеді в Нью-Йорку, де стояв той білосніжний красень, тоді ще з червоним прапором на хвостовому рулі. Репортерам із гордістю показували кабіну пілотів із комп’ютерами та іншими новітніми прибамбасами. А біля кабіни стояло… цинкове цеберко.
Виявилося, що у літаку, зробленому за останнім словом техніки, з сімома членами екіпажу, туалету не було. Представник «Аерофлоту» сказав: «А навіщо туалет, це ж вантажний літак, пасажирів нема».
Втім, це просто принагідна сміху варта історія, а важливо те, що жертвам Чорнобиля доставили життєво потрібну допомогу від української діаспори. Таких рейсів було декілька. Багатьом хворим допомогли американські ліки. На жаль, жоден антибіотик не спроможний вилікувати хворе українське книговидавництво.
Втім, цікаву, здається мені, ідею матеріальної допомоги українській книзі запропонував Олександр Мотиль, професор політичних наук Ратгерського університету у штаті Нью-Джерзі. Він, до речі, сам письменник, автор кількох романів. Так от, професор Мотиль у статті в англомовному тижневику The Ukrainian Weekly наголошує, що книга відіграє величезну роль у культурному розвиткові народу і визначенні його місця у цивілізованому світі. Він пропонує, щоб кожен діаспорний гість упродовж кожного візиту до України купував українські книжки принаймні на 100 доларів.
Сто доларів – сума нібито не дуже значна, каже він, але варто врахувати, що діаспорні земляки подорожують до України масово, тисячами, щороку. Тобто, йдеться вже про солідні гроші. Якщо отих придбаних книжок особисто для вас забагато, тоді подаруйте їх друзям, знайомим чи районним бібліотекам, радить науковець, головне те, що своїми закупівлями ви допоможете українським видавництвам та книгарням.
Професор Мотиль подає ще одну ідею, «як зупинити Януковича однією книгою по одній»: кожна українська діаспорна інституція мусить «усиновити» два чи три українські видавництва, журнали чи видання, які підходять їй за профілем, і надавати прямі грошові субсидії – звичайно, за умов суворої звітності, віповідно до того, що українським видавцям коштуватиме податок на додану вартість. Навряд чи це перевищить 5 тисяч доларів на рік. Таким чином, українській інституції в Америці це може обійтися максимум у 15 тисяч доларів на рік.
На думку професора Мотиля, нью-йоркське Наукове товариство імені Шевченка могло б, наприклад, «усиновити» львівський журнал «Ї» та київський журнал «Критика». Українська Академія мистецтв і наук могла б підтримати харківське видання «Схід/Захід» та «Кур’єр Кривбасу», і так далі.
Науковець пише: «Режим Януковича може завалитися за пару років, а може й вижити. Тим часом ціною невеликих зусиль і доларів українська діаспора може зупинити (цей режим) від штовхання української мови, культури та ідентичності в бік бантустану – однією книгою по одній».
Слушна думка. Мені видається, що, якби в Україні успішні підприємства – а їх чимало – і заможні бізнесмени (їх теж не бракує, не кажучи вже про олігархів) підхопили цю ідею і приєдналися до діаспорних меценатів, це могло б змінити на краще невтішне сьогодення українського друкованого слова.
Чому б інтелігенції не організувати кампанію на підтримку української книги? Чому б не заснувати щось на зразок Доброчинного видавничого фонду і прохати Верховну Раду звільнити цей фонд від податків?
В Америці доброчинність заохочується. Особистий внесок жертводавця вигідний тим, що відповідно зменшує його власний податок.
Можна також розіграти всеукраїнську лотерею – це абсолютно безпрограшний засіб збирання коштів. Варіантів є багато, головне – бажання, чи не так?
«Одна книга по одній».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Мій приятель, нью-йоркський інженер, який принаймні раз на рік відвідує «стару країну», звернув увагу на чтиво у руках пасажирів київського метро – це книжки й газети майже поспіль російською мовою. У книгарнях України бачимо більшість російськомовних видань.
Навіть на заході Україні, де російську далеко не завжди почуєш на вулиці, навіть там, як розповідають мені друзі, у книгарнях переважна більшість книжок – російський продукт, а в Києві й поготів.
Мій київський колега подорожував Дніпром і цікавився бібліотеками суховантажних суден, що курсують між Києвом і Херсоном. Там він бачив майже самі російські книжки.
Причини засилля російських книжок відомі: від кількох століть колоніального упослідження української мови до сьогодення, коли уряд у Києві здійснює по суті дискримінаційну політику щодо української книжкової продукції, придушуючи її податками. В результаті українська книга значно подорожчала, продаж падає й видавці ледве зводять кінці з кінцями.
Тим часом колишній «старший брат» отримав упривілейовані позиції у книготоргівлі. Адже у північного сусіда поблажливе податкове законодавство сприяє книжковій експансії на «ближній закордон». Тому російські видання дешевші від українських і росіяни практикують фактично книжковий демпінг.
Чи не єдиною світлою плямою є активність закордонних земляків. Коли заходиш до української книгарні за океаном – до славнозвісної нью-йоркської «Сурми», наприклад, на Сьомій вулиці у Мангеттені, або до книгарні у канадському Едмонтоні на 97-й вулиці, то там полиці угинаються під українськими книжками, виданими в Україні. Подібна картина по багатьох містах Північної Америки в українських книгарнях під екзотичними для ока тубільців вивісками: «Кобза», «Байда», «Калина», «Арка», «Дністер», «Світоч», «Терен», «Євшан» – чи то у місті Парма, штат Огайо, чи у Клівленді, у Чикаго, Філадельфії, Торонто, Калґарі, Саскатуні тощо.
Телефонував я по книгарнях: як бізнес? «Та нічого, – відповідають. – Якось іде. Гірше, ніж до економічної кризи, а все ж таки український читач є. Не скаржимося». Поки що, за моїми інформаціями, єдина українська книгарня, що змушена була вийти з бізнесу в Америці – це «Марійчин книжковий скарб» у містечку Сендпойнт, штат Індіана.
Між тим в Україні повсякчас чуємо скарги на занепад української книги. Одна з моїх колег навіть стверджує, що якби не діаспора, то українські книжки могли б узагалі вимерти, як динозаври.
Сакраментальне питання – що робити?
Коли у квітні 1986-го вибухнув Чорнобильський атомний реактор, українська діаспора в Америці одразу простягла руку допомоги землякам. Збирали гроші, створили Фонд допомоги дітям Чорнобиля. Зверталися до фармацевтичних фірм, до шпиталів і клінік, до компаній, що виробляють медичну апаратуру. Зібрали стільки, що завантажили велетенський «Руслан», який прилетів із Києва.
Мені довелося тоді вести репортаж із вантажного майдану в аеропорту імені Кеннеді в Нью-Йорку, де стояв той білосніжний красень, тоді ще з червоним прапором на хвостовому рулі. Репортерам із гордістю показували кабіну пілотів із комп’ютерами та іншими новітніми прибамбасами. А біля кабіни стояло… цинкове цеберко.
Виявилося, що у літаку, зробленому за останнім словом техніки, з сімома членами екіпажу, туалету не було. Представник «Аерофлоту» сказав: «А навіщо туалет, це ж вантажний літак, пасажирів нема».
Втім, це просто принагідна сміху варта історія, а важливо те, що жертвам Чорнобиля доставили життєво потрібну допомогу від української діаспори. Таких рейсів було декілька. Багатьом хворим допомогли американські ліки. На жаль, жоден антибіотик не спроможний вилікувати хворе українське книговидавництво.
Втім, цікаву, здається мені, ідею матеріальної допомоги українській книзі запропонував Олександр Мотиль, професор політичних наук Ратгерського університету у штаті Нью-Джерзі. Він, до речі, сам письменник, автор кількох романів. Так от, професор Мотиль у статті в англомовному тижневику The Ukrainian Weekly наголошує, що книга відіграє величезну роль у культурному розвиткові народу і визначенні його місця у цивілізованому світі. Він пропонує, щоб кожен діаспорний гість упродовж кожного візиту до України купував українські книжки принаймні на 100 доларів.
Сто доларів – сума нібито не дуже значна, каже він, але варто врахувати, що діаспорні земляки подорожують до України масово, тисячами, щороку. Тобто, йдеться вже про солідні гроші. Якщо отих придбаних книжок особисто для вас забагато, тоді подаруйте їх друзям, знайомим чи районним бібліотекам, радить науковець, головне те, що своїми закупівлями ви допоможете українським видавництвам та книгарням.
Професор Мотиль подає ще одну ідею, «як зупинити Януковича однією книгою по одній»: кожна українська діаспорна інституція мусить «усиновити» два чи три українські видавництва, журнали чи видання, які підходять їй за профілем, і надавати прямі грошові субсидії – звичайно, за умов суворої звітності, віповідно до того, що українським видавцям коштуватиме податок на додану вартість. Навряд чи це перевищить 5 тисяч доларів на рік. Таким чином, українській інституції в Америці це може обійтися максимум у 15 тисяч доларів на рік.
На думку професора Мотиля, нью-йоркське Наукове товариство імені Шевченка могло б, наприклад, «усиновити» львівський журнал «Ї» та київський журнал «Критика». Українська Академія мистецтв і наук могла б підтримати харківське видання «Схід/Захід» та «Кур’єр Кривбасу», і так далі.
Науковець пише: «Режим Януковича може завалитися за пару років, а може й вижити. Тим часом ціною невеликих зусиль і доларів українська діаспора може зупинити (цей режим) від штовхання української мови, культури та ідентичності в бік бантустану – однією книгою по одній».
Слушна думка. Мені видається, що, якби в Україні успішні підприємства – а їх чимало – і заможні бізнесмени (їх теж не бракує, не кажучи вже про олігархів) підхопили цю ідею і приєдналися до діаспорних меценатів, це могло б змінити на краще невтішне сьогодення українського друкованого слова.
Чому б інтелігенції не організувати кампанію на підтримку української книги? Чому б не заснувати щось на зразок Доброчинного видавничого фонду і прохати Верховну Раду звільнити цей фонд від податків?
В Америці доброчинність заохочується. Особистий внесок жертводавця вигідний тим, що відповідно зменшує його власний податок.
Можна також розіграти всеукраїнську лотерею – це абсолютно безпрограшний засіб збирання коштів. Варіантів є багато, головне – бажання, чи не так?
«Одна книга по одній».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода