Сергій Тігіпко, висуванець комсомолу в великій політиці, після п’яти років перебування в політичній тіні скористався всіма благами повернення на гребені хвилі високого рейтингу довіри на президентських виборах. Очевидно, що на тлі «донецьких» Тігіпко сприймається як демократ і людина, котра має велике політичне майбутнє.
Власне, зачарування Тігіпком є нічим іншим, як наслідком дуже «специфічної» політичної ситуації в Україні, за якої відсутність політиків, котрі б тягнули на лідерів нації і відсутність партій, що відповідали б політичним стандартам сучасних демократичних країн, змушує суспільство ідеалізувати тих чи інших політичних діячів.
Очевидно, що Сергій Тігіпко був не найгіршим у «політичній колоді» Леоніда Кучми. І якби в 2004 році Кучма не вирішив поставити на Віктора Януковича (чи його змусили поставити), то невідомо, чи не говорили б ми сьогодні про другий термін президентства Сергія Тігіпка.
Повернення в статусі реформатора
Рішення Тігіпка примкнути до команди «донецьких» багато хто вважав і вважає непродуманим кроком, який сильно погасив імідж цього впливового дніпропетровця. Однак схоже, що Сергій Тігіпко, котрий ніколи не здійснює будь-яких різких кроків без аналізу їхніх можливих наслідків для його політичної кар’єри, добре знає, що він робить. Адже після п’яти років перебування на лаві запасних йому вдалося стрімко повернутися у велику політику в статусі реформатора, а потім дуже вдало конвертувати довіру виборців в залучення до команди Партії регіонів.
Ймовірно, що Партія регіонів, котра багато в чому намагається скопіювати КПРС радянських часів, поставила Тігіпка в резерв вищої номенклатури і має далекосяжні види на цього перспективного політика з «людським обличчям». Хоча, якщо уважно проаналізувати усю попередню політичну діяльність Тігіпка, то досить важко буде поставити йому в заслуги якісь конкретні політичні, економічні чи суспільні здобутки.
По суті, він нічим себе не проявив конкретно як реформатор, а його згода після завершення президентських виборів влитися в команду регіоналів більше нагадує конформізм. Це політичне «мистецтво» Тігіпкові вдалося опанувати, очевидно, ще в комсомолі, і видається, що йому зовсім байдуже, хто перебуває при владі: червоні, сині, білі чи зелені. Головне, аби йому було гарантоване крісло у владній українській піраміді. І щоб це крісло було якомога вище.
Хоча не можна виключати того, що ще десь до вересня Партія регіонів показово продемонструє, як Тігіпка показово «випхають» із азаровського уряду, намагаючись цим публічним актом вигнання ще раз створити йому необхідний імідж «мученика за реформи».
Мета подібної політичної акції є цілком очевидною: в цьому оновленому політичному образі Сергій Тігіпко піде на місцеві вибори, де намагатиметься перебити позиції партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко.
Але можна прогнозувати, що подібна рокіровка буде тимчасовою, і вже невдовзі після завершення виборчої кампанії Тігіпка знову повернуть в уряд, який, можливо, вже не буде очолювати Микола Азаров.
Адже в регіоналів завжди відчувався хронічний брак облич, яких можна було б показати на переговорах з МВФ, а тут у Тігіпка з іміджем дійсно все в порядку.
Досягнення політичного апогею
Але питання в тому, яке політичне майбутнє чекає на Сергія Тігіпка. Чи він вже досяг свого політичного апогею в Партії регіонів? Адже якщо регіонали не поспішать вивести його з-під удару за Податковий кодекс, ціну за газ, бажання вибивати з населення «драконівські» тарифи за комунальні послуги і не зроблять це найближчим часом, то довіра до такого політика в українського електорату може суттєво, якщо не назавжди, похитнутися.
Та й імідж Тігіпка від початку був досить дутим. Адже він завжди був частиною тієї влади, котра не принесла нічого доброго українському народові. Хоча і в компанії Партії регіонів він не зовсім комфортно почувається, тому що не є «донецьким».
Але фактом є те, що п’ятирічне його перебування в політичній тіні не зробило його ані демократом, ані опозиціонером, ані переконаним борцем за добробутне життя простих людей. І багато хто ще добре пам’ятає, яке місце він займав в команді Леоніда Кучми.
Комсомольське минуле Сергія Тігіпка відобразилося на тому, що найкраще завжди у нього виходило: говорити і проголошувати красиві, але беззмістовні лозунги, красуватися на телебаченні і ЗМІ, повторюючи як політичні мантри «буде», «досягне» «змінюватиметься» чи «зростатиме».
Навіть ті проекти, котрі він запустив до президентських виборів, виглядали дуже по-бутафорськи: красиві теле- чи фотокартинки, за якими в дійсності майже не проглядалося жодного наповнення. Тому навіть дивно, що Тігіпкові вдалося залучити на свій бік таку значну частину електорату, надаючи в політичній пропаганді за свою персону перевагу формі над реальним змістом.
Якщо дійсно регіонали спробують запустити Тігіпка на місцеві вибори, то вже зараз вони б мусили зрозуміти, що його рейтинг в 13% – це одне, а рейтинги місцевих осередків його віртуальної партії – це зовсім інше. А після того, як «донецькі» вивели його з самостійної політики і зробили для нього своєрідну «політичну резервацію», де він з усіх сил мав імітувати ілюзію якоїсь дуже важливої для держави діяльності, його статус віце-прем’єра в реальності став небагато значити. Таким чином цього політика, котрий мав до цього статус перспективного, за кілька ходів було успішно переведено в розряд «запасних».
Очевидно, що «януковичі» нині остаточно не вирішили, яким чином вони будуть використовувати Сергія Тігіпка, оскільки його безпосередня участь у просуванні дуже непопулярних в народі реформ здатна повністю погасити його як перспективного політика і перевести на маргінеси політичного життя України.
Безперечно, що справжнім «батьком» антиринкового Податкового кодексу є Азаров. Проте в його просуванні Тігіпкові відведена роль взяти на себе головний удар незадоволення українського суспільства. Якщо все разом, що необхідно за задумом Кабінету Міністрів змінювати, валитиметься на віце-прем’єра, то ЗМІ дуже і дуже здатні пошкодити реформаторський імідж цього колишнього ватажка комсомолу.
Ідучи до регіоналів і конвертуючи своє третє місце на президентських виборах у їхню підтримку, Тігіпко знав, куди і навіщо йшов. Він свідомо пішов на пониження свого іміджу. А виголошування правильних слів плюс інтелігентна зовнішність, культурна мова, економічна освіта мали показувати всьому світу та й в середині України, що Партія регіонів таки має можливість залучати до співпраці правильні кадри.
Чи не шлях Пустовойтенка?
Великою мірою Сергій Тігіпко нагадує колишнього прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка, політична зірка якого яскраво спалахнула у часи президентства Леоніда Кучми, але так і не змогла нікого зігріти. Пустовойтенко, з яким Тігіпко працював свого часу, застряг на посаді радника Президента України, і подальших видимих перспектив його політичної кар’єри нині і не проглядається.
Власне, сьогодні від самого Сергія Тігіпка залежатиме, чи він змириться з тією роллю перебування в «політичній резервації», яку відвели йому «януковичі», чи намагатиметься спробувати зіграти в самостійну політичну гру і вийти з затінку Віктора Януковича. Звісно, що це було б досить ризикованим кроком, але ще більш ризиковано назавжди «спалити» себе як перспективного українського політика.
Можливо, що на даному відрізку політичної кар’єри Тігіпка для нього значно важливішою є співпраця з регіоналами, аніж самостійний політичний імідж. Але якщо довіра електорату до Партії регіонів почне катастрофічно зменшуватись внаслідок непродуманих реформ і особистих політичних завищених амбіцій, то не можна виключати того, що саме молодий (відносно Януковича) та фотогенічний Сергій Тігіпко може стати новим лідером Партії регіонів і в майбутньому матиме шанси висунення на президентську посаду в Україні.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Власне, зачарування Тігіпком є нічим іншим, як наслідком дуже «специфічної» політичної ситуації в Україні, за якої відсутність політиків, котрі б тягнули на лідерів нації і відсутність партій, що відповідали б політичним стандартам сучасних демократичних країн, змушує суспільство ідеалізувати тих чи інших політичних діячів.
Очевидно, що Сергій Тігіпко був не найгіршим у «політичній колоді» Леоніда Кучми. І якби в 2004 році Кучма не вирішив поставити на Віктора Януковича (чи його змусили поставити), то невідомо, чи не говорили б ми сьогодні про другий термін президентства Сергія Тігіпка.
Повернення в статусі реформатора
Рішення Тігіпка примкнути до команди «донецьких» багато хто вважав і вважає непродуманим кроком, який сильно погасив імідж цього впливового дніпропетровця. Однак схоже, що Сергій Тігіпко, котрий ніколи не здійснює будь-яких різких кроків без аналізу їхніх можливих наслідків для його політичної кар’єри, добре знає, що він робить. Адже після п’яти років перебування на лаві запасних йому вдалося стрімко повернутися у велику політику в статусі реформатора, а потім дуже вдало конвертувати довіру виборців в залучення до команди Партії регіонів.
Ймовірно, що Партія регіонів, котра багато в чому намагається скопіювати КПРС радянських часів, поставила Тігіпка в резерв вищої номенклатури і має далекосяжні види на цього перспективного політика з «людським обличчям». Хоча, якщо уважно проаналізувати усю попередню політичну діяльність Тігіпка, то досить важко буде поставити йому в заслуги якісь конкретні політичні, економічні чи суспільні здобутки.
По суті, він нічим себе не проявив конкретно як реформатор, а його згода після завершення президентських виборів влитися в команду регіоналів більше нагадує конформізм. Це політичне «мистецтво» Тігіпкові вдалося опанувати, очевидно, ще в комсомолі, і видається, що йому зовсім байдуже, хто перебуває при владі: червоні, сині, білі чи зелені. Головне, аби йому було гарантоване крісло у владній українській піраміді. І щоб це крісло було якомога вище.
Хоча не можна виключати того, що ще десь до вересня Партія регіонів показово продемонструє, як Тігіпка показово «випхають» із азаровського уряду, намагаючись цим публічним актом вигнання ще раз створити йому необхідний імідж «мученика за реформи».
Мета подібної політичної акції є цілком очевидною: в цьому оновленому політичному образі Сергій Тігіпко піде на місцеві вибори, де намагатиметься перебити позиції партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко.
Але можна прогнозувати, що подібна рокіровка буде тимчасовою, і вже невдовзі після завершення виборчої кампанії Тігіпка знову повернуть в уряд, який, можливо, вже не буде очолювати Микола Азаров.
Адже в регіоналів завжди відчувався хронічний брак облич, яких можна було б показати на переговорах з МВФ, а тут у Тігіпка з іміджем дійсно все в порядку.
Досягнення політичного апогею
Але питання в тому, яке політичне майбутнє чекає на Сергія Тігіпка. Чи він вже досяг свого політичного апогею в Партії регіонів? Адже якщо регіонали не поспішать вивести його з-під удару за Податковий кодекс, ціну за газ, бажання вибивати з населення «драконівські» тарифи за комунальні послуги і не зроблять це найближчим часом, то довіра до такого політика в українського електорату може суттєво, якщо не назавжди, похитнутися.
Та й імідж Тігіпка від початку був досить дутим. Адже він завжди був частиною тієї влади, котра не принесла нічого доброго українському народові. Хоча і в компанії Партії регіонів він не зовсім комфортно почувається, тому що не є «донецьким».
Але фактом є те, що п’ятирічне його перебування в політичній тіні не зробило його ані демократом, ані опозиціонером, ані переконаним борцем за добробутне життя простих людей. І багато хто ще добре пам’ятає, яке місце він займав в команді Леоніда Кучми.
Комсомольське минуле Сергія Тігіпка відобразилося на тому, що найкраще завжди у нього виходило: говорити і проголошувати красиві, але беззмістовні лозунги, красуватися на телебаченні і ЗМІ, повторюючи як політичні мантри «буде», «досягне» «змінюватиметься» чи «зростатиме».
Навіть ті проекти, котрі він запустив до президентських виборів, виглядали дуже по-бутафорськи: красиві теле- чи фотокартинки, за якими в дійсності майже не проглядалося жодного наповнення. Тому навіть дивно, що Тігіпкові вдалося залучити на свій бік таку значну частину електорату, надаючи в політичній пропаганді за свою персону перевагу формі над реальним змістом.
Якщо дійсно регіонали спробують запустити Тігіпка на місцеві вибори, то вже зараз вони б мусили зрозуміти, що його рейтинг в 13% – це одне, а рейтинги місцевих осередків його віртуальної партії – це зовсім інше. А після того, як «донецькі» вивели його з самостійної політики і зробили для нього своєрідну «політичну резервацію», де він з усіх сил мав імітувати ілюзію якоїсь дуже важливої для держави діяльності, його статус віце-прем’єра в реальності став небагато значити. Таким чином цього політика, котрий мав до цього статус перспективного, за кілька ходів було успішно переведено в розряд «запасних».
Очевидно, що «януковичі» нині остаточно не вирішили, яким чином вони будуть використовувати Сергія Тігіпка, оскільки його безпосередня участь у просуванні дуже непопулярних в народі реформ здатна повністю погасити його як перспективного політика і перевести на маргінеси політичного життя України.
Безперечно, що справжнім «батьком» антиринкового Податкового кодексу є Азаров. Проте в його просуванні Тігіпкові відведена роль взяти на себе головний удар незадоволення українського суспільства. Якщо все разом, що необхідно за задумом Кабінету Міністрів змінювати, валитиметься на віце-прем’єра, то ЗМІ дуже і дуже здатні пошкодити реформаторський імідж цього колишнього ватажка комсомолу.
Ідучи до регіоналів і конвертуючи своє третє місце на президентських виборах у їхню підтримку, Тігіпко знав, куди і навіщо йшов. Він свідомо пішов на пониження свого іміджу. А виголошування правильних слів плюс інтелігентна зовнішність, культурна мова, економічна освіта мали показувати всьому світу та й в середині України, що Партія регіонів таки має можливість залучати до співпраці правильні кадри.
Чи не шлях Пустовойтенка?
Великою мірою Сергій Тігіпко нагадує колишнього прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка, політична зірка якого яскраво спалахнула у часи президентства Леоніда Кучми, але так і не змогла нікого зігріти. Пустовойтенко, з яким Тігіпко працював свого часу, застряг на посаді радника Президента України, і подальших видимих перспектив його політичної кар’єри нині і не проглядається.
Власне, сьогодні від самого Сергія Тігіпка залежатиме, чи він змириться з тією роллю перебування в «політичній резервації», яку відвели йому «януковичі», чи намагатиметься спробувати зіграти в самостійну політичну гру і вийти з затінку Віктора Януковича. Звісно, що це було б досить ризикованим кроком, але ще більш ризиковано назавжди «спалити» себе як перспективного українського політика.
Можливо, що на даному відрізку політичної кар’єри Тігіпка для нього значно важливішою є співпраця з регіоналами, аніж самостійний політичний імідж. Але якщо довіра електорату до Партії регіонів почне катастрофічно зменшуватись внаслідок непродуманих реформ і особистих політичних завищених амбіцій, то не можна виключати того, що саме молодий (відносно Януковича) та фотогенічний Сергій Тігіпко може стати новим лідером Партії регіонів і в майбутньому матиме шанси висунення на президентську посаду в Україні.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода