Київ – Електоральні настрої населення України промовисті: за Партію регіонів проголосували б 44,1%, за БЮТ – 15,1%, за «Сильну Україну» та «Фронт змін» – 10,6 і 4,5% відповідно, 2,9% віддали б голоси за КПУ, 2% – за «ВО Свобода», 1% – за «Нашу Україну». Такі підсумки чергового опитування соціологічної групи «Рейтинг» за червень цього року. І хоч у червні й спостерігалася тенденція до зниження партійних рейтингів, стабільно високі відсотки за Партію регіонів змушують замислитися: у чому ж таємниця такої феноменальної стабільності?
Аналогічне запитання викликає і те, що найвищу позицію в президентському рейтингу надалі утримує чинний глава держави Віктор Янукович – нині за нього проголосували б 46%. Для порівняння: за Юлію Тимошенко – 15,8%, за Віктора Ющенка – 1,1%. – Чи є сьогодні альтернатива Партії регіонів та Президенту Віктору Януковичу?
Відповіді слід шукати, очевидно, в недалекому минулому. Точніше, в проблемах, породжених тим минулим.
Головна проблема України
Сьогодні головною проблемою України є управління. Відтоді, як Віктор Ющенко, прийшовши до влади, не забарився знищити державні інститути України (45 тисяч звільнених управлінців у перші три місяці його президентства), держава опинилася в стані управлінської катастрофи. Країна виявилася не в змозі проводити ні зовнішню, ні внутрішню, ні цілісну економічну, ні соціальну політику. Бо не було чим і ким проводити. Потім був іще один виток погіршення – пов’язаний із урядуванням Юлії Тимошенко. Річ навіть не в тім, що уряд, який вона очолювала, виявився найгіршим за всю історію нової України. А в тім, що основним алгоритмом діяльності цього уряду стала необмежена, узагальнена клептократія.
У підсумку всього під кінець каденції Президента Віктора Ющенка Україна нагадувала корабель без стерна і вітрил. А «прибережні скелі» були поруч… Тому питання виживання держави в період останніх президентських виборів формулювалося як пошук можливостей реанімації, відбудови державної системи управління. У Партії регіонів з’явився козир – це була єдина політична сила, яка зберегла технократичне ядро і велику групу професійних державних управлінців. Тільки завдяки цьому їм вдалося за півроку бодай розпочати процес відновлення самого «скелету» державних інститутів, органів державного управління.
«Кадри вирішують…»
За останні п’ять-шість років Партія регіонів виявилася єдиною адекватною політичною силою. Про що говорили п’ять років Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко? В основному одне про одного, а не про інтереси України. Навіть поразка на президентських виборах їх нічому не навчила: вони й далі продовжують цю затяжну історію взаємних звинувачень.
Сьогодні Партія регіонів – єдина політична структура, яка має реальну розгалужену соціальну опору. Структура, в якій представлені технократи, державні управлінці, крупний бізнес і почасти науково-технічна інтелігенція. Що важливо: усі ці групи мають право голосу і впливають на вироблення рішень. (Можна порівняти з «клубом любителів Віктора Ющенка» – НУНС, чи з БЮТ – продуцентом «тушок», який уже й «клубом любителів Юлії Тимошенко» не виглядає).
Партія регіонів виявилася єдиною політичною силою, здатною оперативно і адекватно оцінювати ситуацію та вносити корективи у свої дії. Зокрема, і в дії перших трьох місяців, які почали вже скидатися на намагання десуверенізації і деукраїнізації, теж були внесені корективи і «процес» принаймні зупинено…
Перед Україною сьогодні стоять стратегічні виклики – відновлення держави і державних інститутів; вироблення нової, збалансованої зовнішньої політики і пошук свого місця в світі, а також державної економічної політики і її реалізація; згладження цивілізаційного розколу й міжрегіонального протистояння. Подобається комусь чи ні, але інструментарій, розуміння проблематики, змогу відповісти на ці виклики хоч певною мірою має на нинішній день тільки Партія регіонів.
У чому таємниця такого феномену? У тому, що Віктору Януковичу за час перебування в опозиції вдалося зберегти і навіть укріпити технократичне та професійно-управлінське ядро Партії регіонів. І як це не дивно, але виявилося, що кадри і справді «вирішують все».
Слід лише зауважити при цьому, що наявність у Партії регіонів таких істотних (і також потенційних) можливостей зовсім не гарантує, що всі вони будуть реалізовані.
…Що ж до альтернатив, яких наразі нема, але вони можуть з’явитися (або ні), то варто пам’ятати «формулу» Бенджаміна Франкліна: «треба орати глибоко, поки лінюхи сплять».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Відповіді слід шукати, очевидно, в недалекому минулому. Точніше, в проблемах, породжених тим минулим.
Головна проблема України
Сьогодні головною проблемою України є управління. Відтоді, як Віктор Ющенко, прийшовши до влади, не забарився знищити державні інститути України (45 тисяч звільнених управлінців у перші три місяці його президентства), держава опинилася в стані управлінської катастрофи. Країна виявилася не в змозі проводити ні зовнішню, ні внутрішню, ні цілісну економічну, ні соціальну політику. Бо не було чим і ким проводити. Потім був іще один виток погіршення – пов’язаний із урядуванням Юлії Тимошенко. Річ навіть не в тім, що уряд, який вона очолювала, виявився найгіршим за всю історію нової України. А в тім, що основним алгоритмом діяльності цього уряду стала необмежена, узагальнена клептократія.
У підсумку всього під кінець каденції Президента Віктора Ющенка Україна нагадувала корабель без стерна і вітрил. А «прибережні скелі» були поруч… Тому питання виживання держави в період останніх президентських виборів формулювалося як пошук можливостей реанімації, відбудови державної системи управління. У Партії регіонів з’явився козир – це була єдина політична сила, яка зберегла технократичне ядро і велику групу професійних державних управлінців. Тільки завдяки цьому їм вдалося за півроку бодай розпочати процес відновлення самого «скелету» державних інститутів, органів державного управління.
«Кадри вирішують…»
За останні п’ять-шість років Партія регіонів виявилася єдиною адекватною політичною силою. Про що говорили п’ять років Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко? В основному одне про одного, а не про інтереси України. Навіть поразка на президентських виборах їх нічому не навчила: вони й далі продовжують цю затяжну історію взаємних звинувачень.
Сьогодні Партія регіонів – єдина політична структура, яка має реальну розгалужену соціальну опору. Структура, в якій представлені технократи, державні управлінці, крупний бізнес і почасти науково-технічна інтелігенція. Що важливо: усі ці групи мають право голосу і впливають на вироблення рішень. (Можна порівняти з «клубом любителів Віктора Ющенка» – НУНС, чи з БЮТ – продуцентом «тушок», який уже й «клубом любителів Юлії Тимошенко» не виглядає).
Партія регіонів виявилася єдиною політичною силою, здатною оперативно і адекватно оцінювати ситуацію та вносити корективи у свої дії. Зокрема, і в дії перших трьох місяців, які почали вже скидатися на намагання десуверенізації і деукраїнізації, теж були внесені корективи і «процес» принаймні зупинено…
Перед Україною сьогодні стоять стратегічні виклики – відновлення держави і державних інститутів; вироблення нової, збалансованої зовнішньої політики і пошук свого місця в світі, а також державної економічної політики і її реалізація; згладження цивілізаційного розколу й міжрегіонального протистояння. Подобається комусь чи ні, але інструментарій, розуміння проблематики, змогу відповісти на ці виклики хоч певною мірою має на нинішній день тільки Партія регіонів.
У чому таємниця такого феномену? У тому, що Віктору Януковичу за час перебування в опозиції вдалося зберегти і навіть укріпити технократичне та професійно-управлінське ядро Партії регіонів. І як це не дивно, але виявилося, що кадри і справді «вирішують все».
Слід лише зауважити при цьому, що наявність у Партії регіонів таких істотних (і також потенційних) можливостей зовсім не гарантує, що всі вони будуть реалізовані.
…Що ж до альтернатив, яких наразі нема, але вони можуть з’явитися (або ні), то варто пам’ятати «формулу» Бенджаміна Франкліна: «треба орати глибоко, поки лінюхи сплять».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.