Київ – Мій жарт виявився пророчим: якось у Молдові, після торішніх весняних заворушень, я іронічно сказав, що скоро у вас буде президент Ющенко місцевого розливу. І ось ми реально дочекалися. Тимчасово виконувач обов’язків президента Молдови Міхай Ґімпу засвітився з указом про, умовно кажучи, свого Бандеру. Себто про те, що день 28 червня слід вважати днем радянської окупації Молдови: саме цього дня 1940 року Червона армія окупувала територію Бесарабії.
Цей указ Ґімпу миттєво розколов країну. Адже в Молдові живе багато тих, хто оселився там за часів комуністичного режиму, і вони аж ніяк не бажають визнавати цей день окупаційним. Наступного після цього Указу дня пройшли акції з прямо протилежним змістом: частина громадян підтримувала виконувача обов’язків глави держави, а частина протестувала проти цього рішення.
Взагалі, Молдова проходить шлях України. Звісно, зі своїми специфічними рисами. Тут була своя «помаранчева революція». Торік навесні після парламентських виборів протестувальники підпалили парламент і трохи потрощили резиденцію президента. На відміну від України, тут не обійшлося без жертв: один чоловік загинув, як вважають правозахисники, від рук поліції, а багатьох інших поліція брутально відлупцювала. Правда, не під час акцій протесту, а вже після них. Я провідував у лікарні студента, котрий там опинився після «спілкування» з правоохоронцями. При вході до його палати цілодобово чергували два поліцейські. Навпроти його палати лежала член парламенту, яку поліцейські тягали по землі, що залишило на її спині переконливі докази.
У нас причинами протестів були фальшування на виборах, але в Молдові таких причин не існувало. Коли я запитував у протестувальників, чому вони виходили на масові акції, то отримував пояснення: це захист демократії. Така відповідь виглядала нелогічною, адже вибори пройшли в рамках закону, фальшувань не було, що засвідчив перерахунок голосів, який стався на вимогу опозиції – тоді перемогли комуністи. Але «революція» таки посприяла усуненню від владного корита попередню комуністичну верхівку, яка керувала Молдовою вісім років. Оскільки новообраний парламент не зміг вибрати президента, як того вимагає Конституція, то було призначено позачергові вибори – і ось функції глави держави виконує представник вчорашньої опозиції «Альянсу за європейську інтеграцію» Міхай Ґімпу.
Його заяви не подобаються Москві
Цей політик, як і Ющенко, неодноразово відзначився заявами, які не подобаються Москві. Зокрема, він відмовився брати участь у параді 9 травня на Красній площі, заявивши, що переможеним там робити нема чого. Він ідентифікує Молдову з Румунією, яка справді програла у тій війні. І закликає рухатися до Європи. Він також вимагає негайного виведення російських військ із території самопроголошеного Придністров`я.
Схожість із Україною виявилася також і в тертях, що існують в нинішній владній коаліції, яка відзначається проєвропейською риторикою і прагненням вступити до Європейського Союзу. Розбіжності між Міхаєм Ґімпу й іншим учасником коаліції, прем’єр-міністром Владом Філатом, дають про себе знати тим гостріше, чим реальнішими стають вибори глави держави всенародним голосуванням: планується внести зміни до Конституції, згідно з якими не парламент, а весь народ отримає право обирати президента.
Хоча остання заява Ґімпу багатьох шокувала, але вона відображає істину.
Територія сучасної Молдови 1940 року була частиною Румунії. А після початку «дружнього візиту» людей із червоними зірками там почалися такі самі процеси, що й у Західній Україні: громадян теж розстрілювали і репресували, щоправда, в значно менших масштабах. Чим не окупація?
Так само мав рацію Віктор Ющенко, називаючи Степана Бандеру борцем за незалежність України. Але проблема цих двох політиків полягає в тому, що їхні балачки не були підкріплені реформами.
Громадяни Молдови, як і українці, не відчули змін після приходу нової влади – тільки слова стали іншими. А якщо ідеї не приносять поліпшення життя, то вони дискредитуються. Якщо хтось ризикне припустити, що проєвропейський, але бездіяльний Міхай Ґімпу приречений програти вибори якомусь промосковському кандидатові, то він не помилиться.
Хіба що станеться диво, і в країні таки почнуться реформи. Як, наприклад, у Грузії, де такі реформи відбулися.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Взагалі, Молдова проходить шлях України. Звісно, зі своїми специфічними рисами. Тут була своя «помаранчева революція». Торік навесні після парламентських виборів протестувальники підпалили парламент і трохи потрощили резиденцію президента. На відміну від України, тут не обійшлося без жертв: один чоловік загинув, як вважають правозахисники, від рук поліції, а багатьох інших поліція брутально відлупцювала. Правда, не під час акцій протесту, а вже після них. Я провідував у лікарні студента, котрий там опинився після «спілкування» з правоохоронцями. При вході до його палати цілодобово чергували два поліцейські. Навпроти його палати лежала член парламенту, яку поліцейські тягали по землі, що залишило на її спині переконливі докази.
У нас причинами протестів були фальшування на виборах, але в Молдові таких причин не існувало. Коли я запитував у протестувальників, чому вони виходили на масові акції, то отримував пояснення: це захист демократії. Така відповідь виглядала нелогічною, адже вибори пройшли в рамках закону, фальшувань не було, що засвідчив перерахунок голосів, який стався на вимогу опозиції – тоді перемогли комуністи. Але «революція» таки посприяла усуненню від владного корита попередню комуністичну верхівку, яка керувала Молдовою вісім років. Оскільки новообраний парламент не зміг вибрати президента, як того вимагає Конституція, то було призначено позачергові вибори – і ось функції глави держави виконує представник вчорашньої опозиції «Альянсу за європейську інтеграцію» Міхай Ґімпу.
Його заяви не подобаються Москві
Цей політик, як і Ющенко, неодноразово відзначився заявами, які не подобаються Москві. Зокрема, він відмовився брати участь у параді 9 травня на Красній площі, заявивши, що переможеним там робити нема чого. Він ідентифікує Молдову з Румунією, яка справді програла у тій війні. І закликає рухатися до Європи. Він також вимагає негайного виведення російських військ із території самопроголошеного Придністров`я.
Схожість із Україною виявилася також і в тертях, що існують в нинішній владній коаліції, яка відзначається проєвропейською риторикою і прагненням вступити до Європейського Союзу. Розбіжності між Міхаєм Ґімпу й іншим учасником коаліції, прем’єр-міністром Владом Філатом, дають про себе знати тим гостріше, чим реальнішими стають вибори глави держави всенародним голосуванням: планується внести зміни до Конституції, згідно з якими не парламент, а весь народ отримає право обирати президента.
Хоча остання заява Ґімпу багатьох шокувала, але вона відображає істину.
Територія сучасної Молдови 1940 року була частиною Румунії. А після початку «дружнього візиту» людей із червоними зірками там почалися такі самі процеси, що й у Західній Україні: громадян теж розстрілювали і репресували, щоправда, в значно менших масштабах. Чим не окупація?
Так само мав рацію Віктор Ющенко, називаючи Степана Бандеру борцем за незалежність України. Але проблема цих двох політиків полягає в тому, що їхні балачки не були підкріплені реформами.
Громадяни Молдови, як і українці, не відчули змін після приходу нової влади – тільки слова стали іншими. А якщо ідеї не приносять поліпшення життя, то вони дискредитуються. Якщо хтось ризикне припустити, що проєвропейський, але бездіяльний Міхай Ґімпу приречений програти вибори якомусь промосковському кандидатові, то він не помилиться.
Хіба що станеться диво, і в країні таки почнуться реформи. Як, наприклад, у Грузії, де такі реформи відбулися.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода