Вахтанг Кіпіані
Цими днями В’ячеслав Брюховецький та Олексій Сокирко модерували в Києві дискусію «Історична пам’ять і політика: рік 2010-й – і далі». Ця дискусія вкотре продемонструвала, що в наелектризованому суспільстві будь-що може стати причиною спалаху емоцій і звинувачень. Навіть така далека від мейнстриму, якщо судити з екранів телевізорів, тема колективної (це слово доречніше, пошлюся на авторитет професора Наталії Яковенко) пам’яті.
Про чисту політику, врешті, говорили не так багато. Але чітко розставляли акценти. Почесний президент НаУКМА висловився про міністра освіти Дмитра Табачника як про «людину з фашистською ідеологією», котра «в іншій країні сиділа б». А зазвичай толерантний дипломат Юрій Щербак не вибирав слів, коментуючи слова посла Росії в Україні, «презренного человека», Михайла Зурабова, який днями заявив, що українці з росіянами – «один народ».
Одне з поставлених питань звучало так: «2010 рік – перелом, розворот на 180 градусів, чи «все йде нормально?». Скільки людей – стільки відповідей, але, очевидно, що вибір Віктора Януковича не був випадковим і відображає загалом стан втомленої масової свідомості після п’яти років «хохлосрачів» між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко і попередніх майже двадцяти років пошуків незалежною Україною свого оригінального обличчя.
Чи не кожен шостий українець досі вважає себе «радянською людиною». Як же можна поєднати в рамках одного проекту ліберального демократа, інтегрального націоналіста та… «совка»? Якою має бути пропорція «радянського» в національній історичній пам’яті? Україна – не Білорусь, де вся ідентичність населення збудована на міфі про Велику Вітчизняну, але й ігнорувати те, що для половини (з огляду на останні події можна зробити припущення – для більшої частини) країни радянська спадщина є невід’ємною частиною «я» і «ми», не можна.
В Росії деформація пам’яті призвела до реанімування культу тоталітаристів – від Івана Грозного до Сталіна. Наслідком став культ держави, і не тільки суверенного путіністану, але й СРСР жахливих 1930-х років, прищеплювання молоді отруйних ін’єкцій «позитивного досвіду» сталінізму, розмови та тексти про «неуникненне зло» ніби заради того, щоб «країна мала успіх».
Радянська та російська свідомості та релікти їхніх національних пам’ятей є перешкодою для формування спільної української історичної памяті, стверджує професор Леонід Зашкільняк. На думку вченого, «перемога спільного ворога спільними силами радянського народу» не може бути знаменником для національної колективної пам’яті, адже українці в тій війні з першого до останнього дня воювали не тільки в радянській, але й у польській, німецькій, американській тощо арміях.
Історична пам’ять досі викликає дискусії
Над дефініцією, що ж таке історична пам’ять, іще дискутують. Але, як сказала Наталія Яковенко, «це те, що спільнота боїться забути або боїться згадати, – не стільки відображає, скільки формує певний сенс минулого».
На рівні людини це сімейні мікроісторії плюс державна ідеологія – підручники, пам’ятники, кіно, урочисті засідання, відзнаки та нагороди, назви вулиць і майданів. Анекдоти про Рабиновича, Брежнєва, «москалів» і «бандерівців» – це теж частина нашої історичної пам’яті (до речі, ніколи не чув анекдотів про козаків чи шахтарів…). Ставлення до постатей свого та чужих народів і, до речі, самоусвідомлення – хто я є – це теж підмурівки історичної пам’яті.
Колишній Президент Віктор Ющенко спробував був сформувати свою політику пам’яті, але застряг десь у ХІХ столітті. Його уявлення про те, що потрібно нації, були глухими до вимог часу і потреб реального суспільства та еліти, тих самих істориків, яких ніхто не чув. Стіни «Українського дому», які вже кілька років «прикрашені» жахливими за виконанням портретами сотень різних історичних персон, що їх брат колишнього голови держави записав у видатні українці, – найкращий у своїй гіршості доказ цього.
Безсистемність і компанійщина принесли більше шкоди, ніж користі. Якщо у більшовиків був план монументальної пропаганди, то у «помаранчевих» – сім п’ятниць на тиждень. Навіть найкращі проекти – увічнення жертв Голодомору, створення Українського інституту національної пам’яті – буксували й так і не виправдали сподівань. Замість створення корпусу українських героїв – загальнонаціональних і регіональних, – проанонсованого пантеону, «громаддя» Мистецького Арсеналу бачили безпорадність із елементами політичного екстремізму. Степан Бандера точно не заслужив, щоб Ющенко затикав героєм дірки в безславному правлінні.
Наступник, Віктор Янукович, в силу наявних знань і усталених смаків взагалі не переймається цими питаннями. Йому що Трипілля, що Межигір’я, але друге краще, бо його можна приватизувати… Тему минулого віддали флібустьєрам Дмитрові Табачнику з Володимиром Семиноженком і «примкнувшему к ним» Несторові Шуфричу, який закликає переписувати національний гімн.
«Пам’ять – це політика вибору, що буде потрібно нам завтра» – каже заступник директора УІНП Владислав Верстюк, але не всі його чують. Інший доктор наук, Олександр Майборода, вважає, що «розкол» політичний, суспільний чи історичний, про що багато говорять, пов’язаний із інтерпретаціями фактів історії, а не з самими фактами. Тож, продовжуючи думку, – чим більше люди знатимуть факти зі свого минулого, тим об’ємнішою, повнішою буде колективна пам’ять. Тут немає місця дилемі «або-або», але є місце «і-і»: і Андрей Шептицький із В’ячеславом Чорноволом і Леонід Биков із Іваном Кожедубом!
Дехто з істориків називає сучасний стан української історичної пам’яті «травматичним». Про терапію, на жаль, через брак часу, говорили мало. Домовились тільки про одне – що а) такі зустрічі стануть регулярними і б) треба науковцям тісніше співпрацювати з журналістами. Далі буде.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Про чисту політику, врешті, говорили не так багато. Але чітко розставляли акценти. Почесний президент НаУКМА висловився про міністра освіти Дмитра Табачника як про «людину з фашистською ідеологією», котра «в іншій країні сиділа б». А зазвичай толерантний дипломат Юрій Щербак не вибирав слів, коментуючи слова посла Росії в Україні, «презренного человека», Михайла Зурабова, який днями заявив, що українці з росіянами – «один народ».
Одне з поставлених питань звучало так: «2010 рік – перелом, розворот на 180 градусів, чи «все йде нормально?». Скільки людей – стільки відповідей, але, очевидно, що вибір Віктора Януковича не був випадковим і відображає загалом стан втомленої масової свідомості після п’яти років «хохлосрачів» між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко і попередніх майже двадцяти років пошуків незалежною Україною свого оригінального обличчя.
Чи не кожен шостий українець досі вважає себе «радянською людиною». Як же можна поєднати в рамках одного проекту ліберального демократа, інтегрального націоналіста та… «совка»? Якою має бути пропорція «радянського» в національній історичній пам’яті? Україна – не Білорусь, де вся ідентичність населення збудована на міфі про Велику Вітчизняну, але й ігнорувати те, що для половини (з огляду на останні події можна зробити припущення – для більшої частини) країни радянська спадщина є невід’ємною частиною «я» і «ми», не можна.
В Росії деформація пам’яті призвела до реанімування культу тоталітаристів – від Івана Грозного до Сталіна. Наслідком став культ держави, і не тільки суверенного путіністану, але й СРСР жахливих 1930-х років, прищеплювання молоді отруйних ін’єкцій «позитивного досвіду» сталінізму, розмови та тексти про «неуникненне зло» ніби заради того, щоб «країна мала успіх».
Радянська та російська свідомості та релікти їхніх національних пам’ятей є перешкодою для формування спільної української історичної памяті, стверджує професор Леонід Зашкільняк. На думку вченого, «перемога спільного ворога спільними силами радянського народу» не може бути знаменником для національної колективної пам’яті, адже українці в тій війні з першого до останнього дня воювали не тільки в радянській, але й у польській, німецькій, американській тощо арміях.
Історична пам’ять досі викликає дискусії
Над дефініцією, що ж таке історична пам’ять, іще дискутують. Але, як сказала Наталія Яковенко, «це те, що спільнота боїться забути або боїться згадати, – не стільки відображає, скільки формує певний сенс минулого».
На рівні людини це сімейні мікроісторії плюс державна ідеологія – підручники, пам’ятники, кіно, урочисті засідання, відзнаки та нагороди, назви вулиць і майданів. Анекдоти про Рабиновича, Брежнєва, «москалів» і «бандерівців» – це теж частина нашої історичної пам’яті (до речі, ніколи не чув анекдотів про козаків чи шахтарів…). Ставлення до постатей свого та чужих народів і, до речі, самоусвідомлення – хто я є – це теж підмурівки історичної пам’яті.
Колишній Президент Віктор Ющенко спробував був сформувати свою політику пам’яті, але застряг десь у ХІХ столітті. Його уявлення про те, що потрібно нації, були глухими до вимог часу і потреб реального суспільства та еліти, тих самих істориків, яких ніхто не чув. Стіни «Українського дому», які вже кілька років «прикрашені» жахливими за виконанням портретами сотень різних історичних персон, що їх брат колишнього голови держави записав у видатні українці, – найкращий у своїй гіршості доказ цього.
Безсистемність і компанійщина принесли більше шкоди, ніж користі. Якщо у більшовиків був план монументальної пропаганди, то у «помаранчевих» – сім п’ятниць на тиждень. Навіть найкращі проекти – увічнення жертв Голодомору, створення Українського інституту національної пам’яті – буксували й так і не виправдали сподівань. Замість створення корпусу українських героїв – загальнонаціональних і регіональних, – проанонсованого пантеону, «громаддя» Мистецького Арсеналу бачили безпорадність із елементами політичного екстремізму. Степан Бандера точно не заслужив, щоб Ющенко затикав героєм дірки в безславному правлінні.
Наступник, Віктор Янукович, в силу наявних знань і усталених смаків взагалі не переймається цими питаннями. Йому що Трипілля, що Межигір’я, але друге краще, бо його можна приватизувати… Тему минулого віддали флібустьєрам Дмитрові Табачнику з Володимиром Семиноженком і «примкнувшему к ним» Несторові Шуфричу, який закликає переписувати національний гімн.
«Пам’ять – це політика вибору, що буде потрібно нам завтра» – каже заступник директора УІНП Владислав Верстюк, але не всі його чують. Інший доктор наук, Олександр Майборода, вважає, що «розкол» політичний, суспільний чи історичний, про що багато говорять, пов’язаний із інтерпретаціями фактів історії, а не з самими фактами. Тож, продовжуючи думку, – чим більше люди знатимуть факти зі свого минулого, тим об’ємнішою, повнішою буде колективна пам’ять. Тут немає місця дилемі «або-або», але є місце «і-і»: і Андрей Шептицький із В’ячеславом Чорноволом і Леонід Биков із Іваном Кожедубом!
Дехто з істориків називає сучасний стан української історичної пам’яті «травматичним». Про терапію, на жаль, через брак часу, говорили мало. Домовились тільки про одне – що а) такі зустрічі стануть регулярними і б) треба науковцям тісніше співпрацювати з журналістами. Далі буде.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.