За останні п’ятнадцять років число донорів в Україні скоротилося вдвічі. Оптимальна ж кількість, потрібна для забезпечення країни препаратами крові, – понад півтора мільйона людей. А нині кількість таких волонтерів – менше 700 тисяч.
Для держави кожен літр крові коштує понад тисячу гривень (якщо враховувати витрати на проведення обстежень та аналізів). Для лікування одного хворого на гострий панкреатит (запалення підшлункової залози) потрібна кров півтисячі донорів. У той же час, серед 100 людей, які хочуть стати донорами, 34 мають проблеми зі здоров’ям. Тож після перевірки виявляється, що їхню кров використовувати не можна.
Концепція розвитку донорства
Волонтеру, який бажає здати кров, необхідно мати паспорт з реєстрацією та ідентифікаційний код. Упродовж року здавати кров можна максимум п’ять разів, а за одне відвідування - не більше 450 мілілітрів.
Про процедуру здавання крові розповіла завідувачка донорського відділу київського міського центру крові Світлана Матвієнко. Спочатку відбувається перевірка, чи нема цієї людини в переліку відмов – для цього існує комп’ютерна база даних. Після цього заводять донорську картку, беруть крапельку крові - визначають гемоглобін і попередньо групу крові. «Потім оглядає лікар – дивиться, чи немає медичних протипоказань для здавання крові. Якщо їх немає, донору дають чай із печивом. І він іде на здачу крові», - говорить завідувачка. Вже після здачі кров тестується на гепатит В, гепатит С, на ВІЛ-інфекцію, сифіліс. Після здавання донор отримує довідку, що здавав кров і компенсацію за обід у розмірі 13-ти гривень. Крім того, за кожне відвідування донору надають два вихідні дні, незалежно від форми власності підприємства, де працює волонтер.
У часи колишнього Радянського Союзу донорство було плановим і до того ж воно вважалося почесним, каже Віктор Ярошевський, головний спеціаліст сектору безпеки донорської крові Міністерства охорони здоров’я України. Зараз це добровільна справа і також переважно безкоштовна. Україна забезпечена 800 тисячами літрів на рік, і цього запасу вистачає, стверджує він. «Платимо гроші - і це має величезне значення. Але нам треба досягти стовідсоткової безоплатності у цій справі. Міністерство коштів не виділяє, але з бюджету виділяються гроші на закупівлю тест-систем, на обстеження донорської крові і закупівлю витратних матеріалів. Існує концепція розвитку донорства, - продовжує він. - Там передбачено заохочення не матеріального, а більше суспільного характеру: підвищення статусу донора, забезпечення його різними пільгами, тощо. І ми над цим зараз працюємо».
2 тисячі почесних донорів на Закарпатті
На Закарпатті понад 20 тисяч місцевих мешканців хоч раз у житті здавали кров. Офіційно тут зареєстровані понад 2 тисячі почесних донорів, але переважна більшість із них – люди, які здобули це звання ще за часів Радянського Союзу. Останніми ж роками кількість тих, хто бажає здати кров, постійно зменшується, розповідає кореспондентка Радіо Свобода на Закарпатті.
92 % закарпатських донорів здають кров безкоштовно. Так кажуть закарпатські медики і уточнюють: у більшості випадків люди йдуть на станцію переливання крові лише тоді, коли з їхніми рідними чи близькими трапляється лихо. Це може бути автомобільна чи будь-яка інша аварія, хвороба, яка вимагає оновлення крові, складні пологи, оперативне втручання тощо. Родичі та сусіди або допомагають конкретному хворому з рідкісною групою чи резус-фактором, або поповнюють запас станції переливання після того, як та надала пацієнтові потрібну кількість крові.
Так зробила й тридцятирічна ужгородка Тамара - віддала кров родичці. Каже, це був поки що перший і останній раз, коли вона проходила подібну процедуру. «Так сталося якось, у мене сестра була в пологовому будинку, а чоловік не міг допомогти їй кров’ю, бо був хворий. Тому ми вирішили в родинному колі, що піду здавати кров я, тим більше, що для сестри – це свята справа», - говорить вона.
Допомагав вагітній дружині власною кров’ю і Віталій. Він запевняє, що може б і став донором, якби його до цього краще агітували. «Я розумію, що це досить важливо і потрібно багатьом. Але, якщо чесно, я рідко над цим замислювався. Мені здається, що люди не здають кров, бо немає пропаганди. Мені просто ніхто не нагадує, що я зробив би хорошу справу, здавши кров».
Головний лікар обласної станції переливання крові Олег Щадей каже, що легко агітувати було за часів Радянського Союзу: тоді працювали великі підприємства, медики виїжджали до них, люди здавали кров охоче, бо такою була загальноприйнята практика. Нині ж приватні підприємства не задоволені тим, що мусять надати своїм працівникам законний відгул. Тому питання забезпечення медичних закладів кров’ю завжди актуальне, каже Олег Щадей. «На щастя, поки служба крові справляється і забезпечує наші медичні заклади . Але працюємо практично з коліс. Великих запасів, великих резервів немає, і насамперед, це стосується рідкісних груп крові».
У той же час спеціалісти тішаться з того, що в Закарпатській області за всю історію існування станції переливання крові не було жодного випадку зараження СНІДом, хоча серед донорів таких хворих виявляють, - каже Олег Щадей. «Тим не менше, ми цього року виявили серед донорів – тобто серед тих людей, котрі фактично вважають себе здоровими і пройшли певні медичні обстеження, ми виявили трьох хворих на СНІД».
Добровільний крок розумної людини
Будь-яка європейська держава повинна мати банк крові, але в Україні він досі не створений, зауважує член парламентського комітету з питань охорони здоров’я Лілія Григорович. Крім того, в Україні неможливо гарантувати якість забраної крові, стверджує вона. «Як таку кров брати, то краще не брати взагалі. Бо скільки є випадків : перелили кров – гепатит С. Донорство має бути добровільним кроком здорової розумної людини, а не кроком відчаю наркомана чи алкоголіка, якому треба на останню пляшку чи на останню дозу». На думку Григорович, до волонтерського руху донорів слід залучати молодь, і головне в цій справі – добра воля.
Одним із таких добровільних постійних донорів є Олександр Горган, представник Асоціації молодих донорів. Він долучився до руху 5 років тому, коли донька його близького друга потрапила в автомобільну аварію і потребувала щоденного переливання крові. Тепер Олександр здає кров не рідше одного разу на 3 місці, як і радять лікарі, однак бувають винятки. «Частіше намагаюся не здавати, але інколи не витримую правильний інтервал, бо в якийсь момент захоплюєшся настільки… Коли дзвонить батько або мати дитини, яку ти знаєш, то витримати цю паузу належним чином дуже складно», - пояснює він.
Філософія Олександра в тому, щоб допомагати конкретним людям. А знайти їх можна на спеціальному Інтернет-порталі krov.ua, де будь-хто охочий може обрати людину, якій він хоче допомогти і зв’язатися з нею без посередників.
Загалом медики переконують, що здавати кров не просто соціально потрібно, а ще й корисно. Після забору крові в організмі людини розпочинається позитивний процес — викид у кров нових, молодих клітин. Таким чином підвищується імунітет, відчувається загальне омолодження організму, а у випадку надзвичайних ситуацій чи травм людина буде більш стійкою до крововтрат.
Для держави кожен літр крові коштує понад тисячу гривень (якщо враховувати витрати на проведення обстежень та аналізів). Для лікування одного хворого на гострий панкреатит (запалення підшлункової залози) потрібна кров півтисячі донорів. У той же час, серед 100 людей, які хочуть стати донорами, 34 мають проблеми зі здоров’ям. Тож після перевірки виявляється, що їхню кров використовувати не можна.
Концепція розвитку донорства
Волонтеру, який бажає здати кров, необхідно мати паспорт з реєстрацією та ідентифікаційний код. Упродовж року здавати кров можна максимум п’ять разів, а за одне відвідування - не більше 450 мілілітрів.
Про процедуру здавання крові розповіла завідувачка донорського відділу київського міського центру крові Світлана Матвієнко. Спочатку відбувається перевірка, чи нема цієї людини в переліку відмов – для цього існує комп’ютерна база даних. Після цього заводять донорську картку, беруть крапельку крові - визначають гемоглобін і попередньо групу крові. «Потім оглядає лікар – дивиться, чи немає медичних протипоказань для здавання крові. Якщо їх немає, донору дають чай із печивом. І він іде на здачу крові», - говорить завідувачка. Вже після здачі кров тестується на гепатит В, гепатит С, на ВІЛ-інфекцію, сифіліс. Після здавання донор отримує довідку, що здавав кров і компенсацію за обід у розмірі 13-ти гривень. Крім того, за кожне відвідування донору надають два вихідні дні, незалежно від форми власності підприємства, де працює волонтер.
У часи колишнього Радянського Союзу донорство було плановим і до того ж воно вважалося почесним, каже Віктор Ярошевський, головний спеціаліст сектору безпеки донорської крові Міністерства охорони здоров’я України. Зараз це добровільна справа і також переважно безкоштовна. Україна забезпечена 800 тисячами літрів на рік, і цього запасу вистачає, стверджує він. «Платимо гроші - і це має величезне значення. Але нам треба досягти стовідсоткової безоплатності у цій справі. Міністерство коштів не виділяє, але з бюджету виділяються гроші на закупівлю тест-систем, на обстеження донорської крові і закупівлю витратних матеріалів. Існує концепція розвитку донорства, - продовжує він. - Там передбачено заохочення не матеріального, а більше суспільного характеру: підвищення статусу донора, забезпечення його різними пільгами, тощо. І ми над цим зараз працюємо».
2 тисячі почесних донорів на Закарпатті
На Закарпатті понад 20 тисяч місцевих мешканців хоч раз у житті здавали кров. Офіційно тут зареєстровані понад 2 тисячі почесних донорів, але переважна більшість із них – люди, які здобули це звання ще за часів Радянського Союзу. Останніми ж роками кількість тих, хто бажає здати кров, постійно зменшується, розповідає кореспондентка Радіо Свобода на Закарпатті.
92 % закарпатських донорів здають кров безкоштовно. Так кажуть закарпатські медики і уточнюють: у більшості випадків люди йдуть на станцію переливання крові лише тоді, коли з їхніми рідними чи близькими трапляється лихо. Це може бути автомобільна чи будь-яка інша аварія, хвороба, яка вимагає оновлення крові, складні пологи, оперативне втручання тощо. Родичі та сусіди або допомагають конкретному хворому з рідкісною групою чи резус-фактором, або поповнюють запас станції переливання після того, як та надала пацієнтові потрібну кількість крові.
Так зробила й тридцятирічна ужгородка Тамара - віддала кров родичці. Каже, це був поки що перший і останній раз, коли вона проходила подібну процедуру. «Так сталося якось, у мене сестра була в пологовому будинку, а чоловік не міг допомогти їй кров’ю, бо був хворий. Тому ми вирішили в родинному колі, що піду здавати кров я, тим більше, що для сестри – це свята справа», - говорить вона.
Допомагав вагітній дружині власною кров’ю і Віталій. Він запевняє, що може б і став донором, якби його до цього краще агітували. «Я розумію, що це досить важливо і потрібно багатьом. Але, якщо чесно, я рідко над цим замислювався. Мені здається, що люди не здають кров, бо немає пропаганди. Мені просто ніхто не нагадує, що я зробив би хорошу справу, здавши кров».
Головний лікар обласної станції переливання крові Олег Щадей каже, що легко агітувати було за часів Радянського Союзу: тоді працювали великі підприємства, медики виїжджали до них, люди здавали кров охоче, бо такою була загальноприйнята практика. Нині ж приватні підприємства не задоволені тим, що мусять надати своїм працівникам законний відгул. Тому питання забезпечення медичних закладів кров’ю завжди актуальне, каже Олег Щадей. «На щастя, поки служба крові справляється і забезпечує наші медичні заклади . Але працюємо практично з коліс. Великих запасів, великих резервів немає, і насамперед, це стосується рідкісних груп крові».
У той же час спеціалісти тішаться з того, що в Закарпатській області за всю історію існування станції переливання крові не було жодного випадку зараження СНІДом, хоча серед донорів таких хворих виявляють, - каже Олег Щадей. «Тим не менше, ми цього року виявили серед донорів – тобто серед тих людей, котрі фактично вважають себе здоровими і пройшли певні медичні обстеження, ми виявили трьох хворих на СНІД».
Добровільний крок розумної людини
Будь-яка європейська держава повинна мати банк крові, але в Україні він досі не створений, зауважує член парламентського комітету з питань охорони здоров’я Лілія Григорович. Крім того, в Україні неможливо гарантувати якість забраної крові, стверджує вона. «Як таку кров брати, то краще не брати взагалі. Бо скільки є випадків : перелили кров – гепатит С. Донорство має бути добровільним кроком здорової розумної людини, а не кроком відчаю наркомана чи алкоголіка, якому треба на останню пляшку чи на останню дозу». На думку Григорович, до волонтерського руху донорів слід залучати молодь, і головне в цій справі – добра воля.
Одним із таких добровільних постійних донорів є Олександр Горган, представник Асоціації молодих донорів. Він долучився до руху 5 років тому, коли донька його близького друга потрапила в автомобільну аварію і потребувала щоденного переливання крові. Тепер Олександр здає кров не рідше одного разу на 3 місці, як і радять лікарі, однак бувають винятки. «Частіше намагаюся не здавати, але інколи не витримую правильний інтервал, бо в якийсь момент захоплюєшся настільки… Коли дзвонить батько або мати дитини, яку ти знаєш, то витримати цю паузу належним чином дуже складно», - пояснює він.
Філософія Олександра в тому, щоб допомагати конкретним людям. А знайти їх можна на спеціальному Інтернет-порталі krov.ua, де будь-хто охочий може обрати людину, якій він хоче допомогти і зв’язатися з нею без посередників.
Загалом медики переконують, що здавати кров не просто соціально потрібно, а ще й корисно. Після забору крові в організмі людини розпочинається позитивний процес — викид у кров нових, молодих клітин. Таким чином підвищується імунітет, відчувається загальне омолодження організму, а у випадку надзвичайних ситуацій чи травм людина буде більш стійкою до крововтрат.