Це не припущення, а реальна можливість. Перші кроки уже закладені. Завдані. Ми бачимо, як Росія спішить надолужити те майже фізичне провалля, яке створилося внаслідок розпаду СРСР.
І це не зовсім тому, що Путін і Медведєв є палкими прихильниками повернення усіх до купи. Це те, без чого Росію буде завжди лихоманити, оскільки вона як держава протягом століть поставала завдяки розширенню своїх володінь.
У процесі того, що називалося в останні двадцять років «цивілізованим розлученням», Україні самою долею відведено особливу і надзвичайну роль.
Вона була певним індикатором розпаду для всіх інших народів і новостворених на руїнах СРСР держав. Астана і Мінськ, Бішкек і Баку, Єреван і Ташкент – усі без винятку споглядали на Україну як на маяк , або, якщо хочете, як на своєрідний коефіцієнт неслухняності.
Український фактор у регіоні
Не раз можна було почути: якщо впаде Україна, тоді усім іншим – «хана». Коли між Києвом і Москвою виникав черговий конфлікт і Україна могла тримати удар. це був сприятливий сигнал для усіх інших.
Перемога в епізоді з Тузлою, коли Москва відступила, була сприйнята фактично як спільна перемога для усіх республік, як певна можливість виборювати свої власні національні інтереси.
Україна зламала міф про силу Росії. Ця бацила опанувала Грузію. Свою впертість почав дедалі частіше проявляти Лукашенко.
Дозволяли собі вольності узбецький Карімов і туркменський Бердімухаммедов. Не так відверто, але все одно наполегливо проявляв свою самостійність Назарбаєв.
Хоча президент Казахстану час від часу витягав свої гасла про спільність або про євразійство пострадянського простору, але загалом він тихо гнув свою лінію.
Український захист зник
Саме Україна, її підкреслений наголос на самостійність давали іншим додатковий простір для маневрувань у складних зонах стосунків із Росією.
Усе це можна тепер записати в недавнє минуле регіону. Різке зближення України з Росією почало практично міняти усю геополітичну ситуацію пострадянства.
Зміна орієнтирів у векторі Київ-Москва дозволила російському керівництву набагато впевненіше проявити себе в киргизькому внутрішньому протистоянні.
Ба більше, лунають голоси, що цьому протистоянню допомогли з Москви. Киргизький президент обіцяв, що закриє американську базу Манас. За це отримав російську допомогу майже в два мільярди доларів.
Бакієв вирішив і гроші взяти, і американців не виганяти. Москва цього не вибачила. Вона відкрито підтримала опонентів Бакієва.
Уся Центральна Азія отримала чіткий сигнал: Москва хоче повернути свою монополію в регіоні. Президенти почали діяти адекватно до сигналу.
На 65-річчя перемоги над фашизмом усі керівники країн Центральної Азії були в Москві. Крім киргизів, яким ще доведеться обирати своїх керівників. Киргизам дозволили не святкувати. І цей виняток був попередньо затверджений. Іншим довелося діяти відповідно.
Україна знов зібрала всіх до купи
Жодний із президентів не мріє розділити долю Бакієва. Зайвий раз дратувати колишній центр ніхто не наважився. Де поділася уся та трудність характеру туркменського та узбецького президентів?
Тепер Карімову доведеться сто разів озирнутися, щоб не нажити собі мозолів із Москвою. Україна перестала бути аванпостом конфліктів із Росією. Тепер нема за чию спину ховатися.
І туркменський Бердімухаммедов зараз, як школяр, відсидів усі свята в Москві. Досить складно зараз буде і Лукашенкові. Він міг показувати зуби Москві лише на тлі тривалих турбуленцій між Україною та Росією. Цього тепер нема.
Ба більше, між обома країнами відбуваються наскрізні коопераційні переговори. Принципи об’єднання обговорюються на рівні окремих підприємств і відомств.
Не виключено, що доволі скоро спільну мову будуть шукати і знаходити міністерства Росії та України, обласні чи районні центри.
Цей процес в інших республіках сприймають як очевидне і поступове возз’єднання обох країн. Увесь пострадянський простір охоплений шоком від швидкості і невідворотності постання нової геополітичної ситуації, з якою кожній із країн колишнього Союзу доведеться мати справу.
Причому, напевно, усі розуміють, на чию користь ця справа працюватиме. Це станеться не завтра. Це займе певний час.
Але напрямок уже заданий. З кимось доведеться попрацювати. Хтось возз’єднається по телефону.
Зустрічайте майбутнє. Воно вже на порозі.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
І це не зовсім тому, що Путін і Медведєв є палкими прихильниками повернення усіх до купи. Це те, без чого Росію буде завжди лихоманити, оскільки вона як держава протягом століть поставала завдяки розширенню своїх володінь.
У процесі того, що називалося в останні двадцять років «цивілізованим розлученням», Україні самою долею відведено особливу і надзвичайну роль.
Вона була певним індикатором розпаду для всіх інших народів і новостворених на руїнах СРСР держав. Астана і Мінськ, Бішкек і Баку, Єреван і Ташкент – усі без винятку споглядали на Україну як на маяк , або, якщо хочете, як на своєрідний коефіцієнт неслухняності.
Український фактор у регіоні
Не раз можна було почути: якщо впаде Україна, тоді усім іншим – «хана». Коли між Києвом і Москвою виникав черговий конфлікт і Україна могла тримати удар. це був сприятливий сигнал для усіх інших.
Перемога в епізоді з Тузлою, коли Москва відступила, була сприйнята фактично як спільна перемога для усіх республік, як певна можливість виборювати свої власні національні інтереси.
Україна зламала міф про силу Росії. Ця бацила опанувала Грузію. Свою впертість почав дедалі частіше проявляти Лукашенко.
Дозволяли собі вольності узбецький Карімов і туркменський Бердімухаммедов. Не так відверто, але все одно наполегливо проявляв свою самостійність Назарбаєв.
Хоча президент Казахстану час від часу витягав свої гасла про спільність або про євразійство пострадянського простору, але загалом він тихо гнув свою лінію.
Український захист зник
Саме Україна, її підкреслений наголос на самостійність давали іншим додатковий простір для маневрувань у складних зонах стосунків із Росією.
Усе це можна тепер записати в недавнє минуле регіону. Різке зближення України з Росією почало практично міняти усю геополітичну ситуацію пострадянства.
Зміна орієнтирів у векторі Київ-Москва дозволила російському керівництву набагато впевненіше проявити себе в киргизькому внутрішньому протистоянні.
Ба більше, лунають голоси, що цьому протистоянню допомогли з Москви. Киргизький президент обіцяв, що закриє американську базу Манас. За це отримав російську допомогу майже в два мільярди доларів.
Бакієв вирішив і гроші взяти, і американців не виганяти. Москва цього не вибачила. Вона відкрито підтримала опонентів Бакієва.
Уся Центральна Азія отримала чіткий сигнал: Москва хоче повернути свою монополію в регіоні. Президенти почали діяти адекватно до сигналу.
На 65-річчя перемоги над фашизмом усі керівники країн Центральної Азії були в Москві. Крім киргизів, яким ще доведеться обирати своїх керівників. Киргизам дозволили не святкувати. І цей виняток був попередньо затверджений. Іншим довелося діяти відповідно.
Україна знов зібрала всіх до купи
Жодний із президентів не мріє розділити долю Бакієва. Зайвий раз дратувати колишній центр ніхто не наважився. Де поділася уся та трудність характеру туркменського та узбецького президентів?
Тепер Карімову доведеться сто разів озирнутися, щоб не нажити собі мозолів із Москвою. Україна перестала бути аванпостом конфліктів із Росією. Тепер нема за чию спину ховатися.
І туркменський Бердімухаммедов зараз, як школяр, відсидів усі свята в Москві. Досить складно зараз буде і Лукашенкові. Він міг показувати зуби Москві лише на тлі тривалих турбуленцій між Україною та Росією. Цього тепер нема.
Ба більше, між обома країнами відбуваються наскрізні коопераційні переговори. Принципи об’єднання обговорюються на рівні окремих підприємств і відомств.
Не виключено, що доволі скоро спільну мову будуть шукати і знаходити міністерства Росії та України, обласні чи районні центри.
Цей процес в інших республіках сприймають як очевидне і поступове возз’єднання обох країн. Увесь пострадянський простір охоплений шоком від швидкості і невідворотності постання нової геополітичної ситуації, з якою кожній із країн колишнього Союзу доведеться мати справу.
Причому, напевно, усі розуміють, на чию користь ця справа працюватиме. Це станеться не завтра. Це займе певний час.
Але напрямок уже заданий. З кимось доведеться попрацювати. Хтось возз’єднається по телефону.
Зустрічайте майбутнє. Воно вже на порозі.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.