Рим – За 140 кілометрів на південь від італійської столиці, на півшляху від Рима до Неаполя, на горі Монтекассіно височіє однойменний бенедиктинський монастир – найдавніший і один з найбільших у Європі. У часи Другої світової війни це святе місце німецькі війська перетворили на центральний пункт укріплення, що захищав підступи до Рима. У травні 1944 року гору штурмом взяли союзні війська, а найбільше відзначився у тій битві Другий корпус польської армії генерала Владислава Андерса. Переможна битва під Монтекассіно увійшла в історію як символ польського героїзму й відваги, хоча там воювали і поклали голови багато українців.
Після вирішальної битви, як згадував генерал Владислав Андерс, поле бою виглядало жахливо: тіла загиблих, понівечена техніка, нестерпний сморід і посеред цього страхіття – море червоних маків. Тоді на фронті народилися слова польської пісні про героїчний бій: «Від польської крові маки на Монтекассіно червоніють ще більше».
Перед початком Другої світової війни частина українців – волиняни, холмщаки, галичани, поліщуки та інші мешканці західноукраїнських земель – були громадянами «другої» Польської Республіки. У вересні 1939 року на підставі пакту Молотова-Ріббентропа до Західної України (колишніх польських територій) вступили радянські війська, розпочавши масові переслідування і репресії проти місцевих жителів.
Під проводом Андерса
Частина чоловічого населення, відбувши службу у польській армії, потрапила у полон до більшовиків. Разом із іншими громадянами Польщі їх депортували і відправляли у табори до Сибіру.
У 1941–1942 роках за домовленістю Сталіна і польського уряду в екзилі на території Радянського Союзу з цих польських полонених створили військове формування. Його очолив генерал Владислав Андерс.
До підрозділу зголосилися багато українців, білорусів та євреїв. За деякими даними, українців було десь 5 тисяч. Загін увійшов до англійської армії, у складі котрої потрапив на італійський фронт у 1944 році.
Неприязнь польських солдатів
Як свідчать спогади очевидців, українські солдати не дуже зручно почувалися у польських мундирах. Адже боролися і гинули вони за інтереси чужої держави, до того ж поляки-товариші по службі дивилися на них скоса.
Ось як пише про це історик та журналіст Зиновій Книш у своїй книжці «За чужу справу»: «Правда, не можна сказати, щоб дуже хотіли українці воювати. Пішли вони в польську армію не з доброї волі, а щоб вирватися з совєтського «раю». Не мали перед собою ніякої мети, ніякої надії. Від поляків зазнали лише наругу над своїми національними почуваннями, насміхи і глузування. Хотів чи не хотів битися українець, воєнний танець пірвав його у свій вир і для нього не було іншого виходу, як іти туди, куди гнала його воєнна доля».
Священик УГКЦ в Римі Іван Музичка вважає, що відвертої зневаги українським солдатам вдалося уникнути завдяки тому, що, за його словами, дружина польського генерала Андерса була українкою, пані Зарицька. [Біографічні дані генерала свідчать, що його тогочасна дружина Ірена Марія була з польського роду Йордан-Кронковських. Українкою за батьком була його друга дружина Ірена Рената, народжена Яросевич, але з нею генерал одружився вже по війні, 1948 року. – Радіо Свобода] Тож вище командування підрозділу холоднокровно ставилося до українців, не виявляючи ні надмірної суворості, ні надмірної ласки.
Отець доктор Іван Музичка продовжує: «Польські вояки не довіряли українцям. Думали, що українці можуть перейти на бік німців. Поляки казали: ось ви там дивізію маєте (дивізія «Галичина»). Тому українські бійці зі шкіри вилазили, щоб показати свою відвагу і майстерність. Вони славилися у протитанковій артилерії. У боях біля Монтекассіно було тяжко воювати, це ж у лісі і в горах вести бої. То була майже безнадійна справа».
Цвинтар біля Монтекассіно
Війська альянсу штурмували гору від січня до травня 1944 року. Лише четверта атака проти німців за участю бійців Андерса була переможною. 18 травня на узгір’ях Монтекассіно біля зруйнованого монастиря замайорів червоно-білий польський стяг. Американські війська отримали доступ до Рима, звільнивши столицю Італії 4 червня.
На польському військовому цвинтарі біля міста Кассіно могили понад тисячі полеглих бійців. Про українських загиблих вказують їхні прізвища, місце народження або ж напис «православний».
Минулого року посольство України в Італії проводило пошукові роботи щодо встановлення загиблих українців біля Монтекассіно. «Ми виявили 103 особи, які так чи інакше походять із земель, що належали Україні», – розповів другий секретар посольства Ігор Брусило.
При цьому він уточнив: «Не забуваймо, що при встановленні числа українців, які загинули під Монтекассіно і поховані на міському цвинтарі, діє принцип територіального походження, а не принцип крові. Бо за принципом крові вони можуть бути віднесені і до вояків польського походження».
На цвинтарі напис на меморіальній дошці: «Ми, польські солдати, віддали наші душі Богові, наші тіла – Італії, а наші серця – Польщі». Кому віддали свої серця українські солдати на італійській горі серед червоних маків?
Перед початком Другої світової війни частина українців – волиняни, холмщаки, галичани, поліщуки та інші мешканці західноукраїнських земель – були громадянами «другої» Польської Республіки. У вересні 1939 року на підставі пакту Молотова-Ріббентропа до Західної України (колишніх польських територій) вступили радянські війська, розпочавши масові переслідування і репресії проти місцевих жителів.
Під проводом Андерса
Частина чоловічого населення, відбувши службу у польській армії, потрапила у полон до більшовиків. Разом із іншими громадянами Польщі їх депортували і відправляли у табори до Сибіру.
У 1941–1942 роках за домовленістю Сталіна і польського уряду в екзилі на території Радянського Союзу з цих польських полонених створили військове формування. Його очолив генерал Владислав Андерс.
До підрозділу зголосилися багато українців, білорусів та євреїв. За деякими даними, українців було десь 5 тисяч. Загін увійшов до англійської армії, у складі котрої потрапив на італійський фронт у 1944 році.
Неприязнь польських солдатів
Як свідчать спогади очевидців, українські солдати не дуже зручно почувалися у польських мундирах. Адже боролися і гинули вони за інтереси чужої держави, до того ж поляки-товариші по службі дивилися на них скоса.
Ось як пише про це історик та журналіст Зиновій Книш у своїй книжці «За чужу справу»: «Правда, не можна сказати, щоб дуже хотіли українці воювати. Пішли вони в польську армію не з доброї волі, а щоб вирватися з совєтського «раю». Не мали перед собою ніякої мети, ніякої надії. Від поляків зазнали лише наругу над своїми національними почуваннями, насміхи і глузування. Хотів чи не хотів битися українець, воєнний танець пірвав його у свій вир і для нього не було іншого виходу, як іти туди, куди гнала його воєнна доля».
Священик УГКЦ в Римі Іван Музичка вважає, що відвертої зневаги українським солдатам вдалося уникнути завдяки тому, що, за його словами, дружина польського генерала Андерса була українкою, пані Зарицька. [Біографічні дані генерала свідчать, що його тогочасна дружина Ірена Марія була з польського роду Йордан-Кронковських. Українкою за батьком була його друга дружина Ірена Рената, народжена Яросевич, але з нею генерал одружився вже по війні, 1948 року. – Радіо Свобода] Тож вище командування підрозділу холоднокровно ставилося до українців, не виявляючи ні надмірної суворості, ні надмірної ласки.
Отець доктор Іван Музичка продовжує: «Польські вояки не довіряли українцям. Думали, що українці можуть перейти на бік німців. Поляки казали: ось ви там дивізію маєте (дивізія «Галичина»). Тому українські бійці зі шкіри вилазили, щоб показати свою відвагу і майстерність. Вони славилися у протитанковій артилерії. У боях біля Монтекассіно було тяжко воювати, це ж у лісі і в горах вести бої. То була майже безнадійна справа».
Цвинтар біля Монтекассіно
Війська альянсу штурмували гору від січня до травня 1944 року. Лише четверта атака проти німців за участю бійців Андерса була переможною. 18 травня на узгір’ях Монтекассіно біля зруйнованого монастиря замайорів червоно-білий польський стяг. Американські війська отримали доступ до Рима, звільнивши столицю Італії 4 червня.
На польському військовому цвинтарі біля міста Кассіно могили понад тисячі полеглих бійців. Про українських загиблих вказують їхні прізвища, місце народження або ж напис «православний».
Минулого року посольство України в Італії проводило пошукові роботи щодо встановлення загиблих українців біля Монтекассіно. «Ми виявили 103 особи, які так чи інакше походять із земель, що належали Україні», – розповів другий секретар посольства Ігор Брусило.
При цьому він уточнив: «Не забуваймо, що при встановленні числа українців, які загинули під Монтекассіно і поховані на міському цвинтарі, діє принцип територіального походження, а не принцип крові. Бо за принципом крові вони можуть бути віднесені і до вояків польського походження».
На цвинтарі напис на меморіальній дошці: «Ми, польські солдати, віддали наші душі Богові, наші тіла – Італії, а наші серця – Польщі». Кому віддали свої серця українські солдати на італійській горі серед червоних маків?