Непочуте пророцтво Любові Ковалевської

Широко розплющене блакитне скляне око лежало неподалік від тіла. Здавалося, воно безмовно викрикує усю лють, ненависть і безмежну самотність людства… Бліда, брудна, нікому непотрібна лялька, чиясь вчорашня іграшка, валялась у класній кімнаті серед бруду залишених пожовклих й розірваних зошитів. Стіни цієї школи вже 24 роки не чують дитячого сміху. Вони навіки стали кладовищем мрій, сподівань, спогадів…

Свою 16-ту весну місто зустріло цвіріньканням пташок, новими будинками, весіллями… Населення у 50 тисяч чоловік складалося з небідних людей: заробітна платня працівників АЕС дозволяла жити добре. Чорнобильська атомна заворожувала величчю, масштабами. Працівники пишалися своєю роботою.

У Прип’яті все було за останніми стандартами, навіть із Києва за товаром приїздили сюди. Кінотеатр, будинок культури, палац спорту, стадіон, школи, лікарня…

Любов Ковалевська працювала у школі викладачем літератури. Згодом її запросили до газети «Трибуна енергетика», яку вона скоро й очолила. Любов із нуля сумлінно вивчала виробництво та саму атомну станцію. Те, що матеріали для будівництва АЕС не відповідають Держстандартам, було відомо не тільки їй. Але ж радянські будівельники – чудові винахідники, зроблять цукерку з будь-якого «нічого». Але часто з «нічого» – «нічого» й виходить. Найгіршим вважався другий блок атомної. За словами Любові, єдина конструкція була розроблена ідеально за Держстандартом – соціалістична система. П’ятирічки, прискорення, доженемо й переженемо не лише Америку, а й…

Перші шокуючі факти...

…Посада редактора відкривала двері у доволі секретні для простих смертних матеріали ЧАЕС. Любов була присутня й на засіданнях МАГАТЕ, комісій із ядерної енергетики країн-членів Ради економічної взаємодопомоги. Тоді якраз готувався номер газети щодо постачальників. І журналістка, завдяки своїй дипломатичності, отримала доступ до секретних цифрових даних, які зберігалися в інформаційно-обчислювальному центрі ЧАЕС. Ніхто не міг уявити, що ця жінка, філософ за освітою, зрозуміє економіку виробництва. А вона багато чого зрозуміла та переписала. Дані вражали: з одного заводу-постачальника – 70% браку! Але ж атомна за визначенням – дуже точне виробництво! Виявляється, це лише за теорією. Шокуючі факти, звісно, були розбавлені роздумами про соцзмагання за усіма канонами радянської журналістики, інакше б цензура не пропустила. І пішла стаття по усіх виданнях Києва, але надрукували її лише в газеті «Літературна Україна», яка мала шефство над ЧАЕС. У статті Любов проаналізувала будівництво усіх чотирьох блоків АЕС. До речі, четвертий був тоді ще на стадії будівництва. В аналітичному матеріалі Ковалевської була показана динаміка й аналіз проблем. Вона навела факти безвідповідальності та халтури, відсоток бракованих матеріалів для будівництва і конструкцій ЧАЕС. У висновку йшлося про невідповідність нормативам і про те, що на станції можлива аварійна ситуація. Пророча стаття вийшла друком рівно за місяць до катастрофи.

А радянський маятник тим часом усе розкручував «чортове» колесо фабрики диявола. На одній із будівель атомної було гасло: «МИРНЫЙ АТОМ – В КАЖДЫЙ ДОМ!» І прийшов він…

Обмануті, кинуті напризволяще гвинтики «совкової» системи…І нікого не пощадив «мирний» атом!

Місто Прип’ять посивіло в шістнадцять… Скалічені долі, розгублені душі. І ще довго будуть нащадки відповідати за гріхи батьків. І довго «фонитиме» болем і жалем земля.

Чорнобильські поневіряння і слава

…Пророчу журналістку разом із сім’єю евакуювали 27 квітня. Їх вивезли недалеко – у Максимовичі (п’ятнадцять кілометрів від реактора), де люди й далі дихали радіаційним пилом. Звідти нікого не випускали. І лише 9 травня Ковалевським вдалося втекти. Грошей було обмаль, харчів не було. Родичів відправила до Росії, а сама, як була, добралася до Києва. Йти було нікуди. Та її розгублений вигляд помітив якийсь незнайомець. Дізнавшись, що журналістка щойно з Прип’яті, допоміг грошима. Але їх вистачило лише на 3 дні перебування в готелі.

Тим часом Ковалевську вже шукали шведи, американці, західні журналісти. Її пророчу статтю переклали й видали за кордоном. Та слава Любов не годувала. Спілка письменників та Борис Олійник допомагали їй, чим могли.

1987 рік. Відома журналістка Бріджит Кендал (Бі-Бі-Сі) приїздить до Києва, щоб взяти у Любові інтерв’ю. Наприкінці бесіди обіцяє не забути Ковалевську та допомогти їй.

А потім були публікації у західних виданнях, інтерв’ю, участь у антиядерній демонстрації в Німеччині.

Після аварії Любов продовжила збір матеріалів щодо катастрофи й працювала як незалежний журналіст. Через це мала проблеми з КДБ і була певний час «невиїзною».

У жовтні 1991 року Любов Ковалевська стає лауреатом Міжнародної премії з журналістики «За мужність». Бріджит Кендал надала їй рекомендації, хтось зібрав матеріали та віддав їх на конкурс.

Але найбільшим досягненням Любові, результатом її кропіткої праці, пошуків правди у теренах атому є ґрунтовна книга «Чорнобиль ДСП», яка вийшла в Україні у 1995 році.

Гірким наслідком постійних виїздів у «зону» для письменниці став рак щитовидної залози.

Знову видатна журналістка опинилася в центрі уваги після серії публікацій у газеті «День» (друга половина 2000-го – перша половина 2001-го років), присвячених темі Чорнобильської аварії, а також ширшим темам – від менталітету українців (та його визначального впливу на майбутнє України) до ролі еліти (зокрема інтелігенції як «інтелектуальної еліти») у суспільстві. Цикл статей викликав жваву дискусію на сторінках газети.

Прикро, що про Ковалевську, не дивлячись на її героїчні пошуки істини, в Україні забули. Боляче… Хочеться на весь світ крикнути словами Ліни Костенко: «Чи не час уже звернути увагу на феномен чорнобильської журналістики? Це ж цілком новий тип журналістів, фоторепортерів, літописців Зони, буквально атомних камікадзе, з яких багато хто вже пішов із життя, зробивши велику справу, навіки зафіксувавши зникому правду тих днів».

Прип’ять… Мертва тиша скрипить дитячими гойдалками. А може, на них гойдаються чиїсь душі? Тих, хто оберігає це місто-привид, хто не може його відпустити… А брудна лялька з блакитним оком так і залишиться нічиєю – вічною пам’яткою того, що було і що буде.

Сьогодні мертва тиша Прип’яті дарує спокій душам загиблих і живих. Пам’ятаймо про них...

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
_________________________________

Любов Ковалевська, звичайно, вчинила подвиг: не лише написала про проблеми ЧАЕС, а й змогла опублікувати свою статтю. Але вона була не сама.

Були й інші, хто теж намагався щось сказати. Різними способами. 1983 року керівник нашого цілком легального студентського наукового гуртка кандидат філософських наук Едуард Ґурін розповідав, як він їздив із лекціями для інженерного персоналу на ЧАЕС і які тріщини зяяли у будівлях самої станції (ледь замазані), а водночас які розкішні споруди з крадених будматеріалів понаставили собі поблизу реакторів різноманітні кербуди та бригадири. Результат – наступного року за цей та інші гріхи йому оголосили сувору догану з занесенням по партійній лінії і вигнали з Київського університету, а студентів-гуртківців кілька років по тому тягав на «профілактичні розмови» КҐБ.

А 1985 року у київському клубі любителів фантастики «Світовид» один літератор-аматор, за фахом інженер-енергетик (на жаль, забув його прізвище) читав своє фантастичне оповідання. Йшлося в ньому про аварію на атомній електростанції (ясна річ, у капіталістичній країні, бо тоді всі «наші» проблеми треба було перекладати на «них», тоді про проблеми дозволялося говорити вголос), про владу, яка замовчує аварію, про людей, які рятуються самотужки вночі через ліс, кинувши свої домівки, про невидиме радіоактивне жахіття...

І відбулося це читання 26 квітня 1985 року...

Сергій Грабовський