«А мені все єдино, калбаса чи ковбаса, аби вона була». Чомусь завжди ці слова Сестрички Віки спадають на думку, коли чую дискусію про мову. Річ зовсім не у тім, що я така матеріалістка чи у мене відсутня національна свідомість. Просто тема мови в Україні давним давно стала виключно політичною.
Питання, якою мовою українцям слід говорити завжди виникає перед виборами, і мої колеги журналісти, на жаль, ведуться на ці піарівські штучки і роздувають цілу дискусію, присвячуючи цьому питанню багатогодинні ефіри. Хоча, з впевненістю можу сказати, що найбільше для української мови зробили не політики своїми розмовами, заборонами, законами чи указами, а серіал «Альф», який із блискучим перекладом Олекси Негребецького, понад 10 років тому транслювався на телебаченні. А ще, «Цікаві досліди» Леся Подерв'янського, фрази з яких в Україні давно стали крилатими. І цитують їх усі: від будівельників до дипломатів.
Якою мовою маю розмовляти? Це вирішувати особисто мені. (Для прикладу, можу й арабською). І плювати я хотіла та заклики політиків. Дехто з моїх колег каже, що відчуває комплекс меншовартості чи кпини на адресу україномовності. Трохо смішно це чути. Оскільки, якщо так стається, то Ви самі винні, що дозволяєте таке ставлення. Особисто я нічого подібного ніколи не відчувала ні у Донецьку, ні у Криму. Хоча ні, таки було... Мій колишній свекор, російськомовний «корєнной кієвлянін», коли хотів мене скопіювати, переходив на українську. Проте, даруйте, це був не міжнаціональний чи мовний конфлікт, а банальні міжособистісні лайки. До того ж, неодноразово доводилося зустрічати вихідців із Донбасу, які спілкуються українською мовою, так само, як і львів'ян, які переїхавши до Києва перейшли на російську.
Чи можуть політики законодавчо додати популярності українській мові, або як вони декларують, «защитить русскоязычную часть Украины»? Моя відповідь: НІКОЛИ. Не потрібно пенсіонерку з Єнакієво змушувати вчити українську. А от її внуки та правнуки вивчать. Для того, щоб кожен українець заговорив українською просто потрібен час. Уже зараз більшість українських дітей не можуть писати російською. Як приклад, можу навести матюки, що їх якась «приємна» дитина видряпала у мене у під'їзді на стіні. Дозвольте не цитувати їх, але то є «русский мат», написаний українськими літерами.
У мовному питанні метод кнута не пройде. Тут потрібен пряник. Я уже згадувала «Альфа» з перекладом Негребацького та Леся Подервянського. Але цього замало. Нехай вибачать мене українські митниці, це суб'єктивна думку, але, на жаль, в Україні немає свого Пелевіна, Тарантіно, Кустуріци чи Альмадовара. Йдеться виключно про сучасне мистецтво. І це не тому, що українці дурніші за когось, просто влада для цього не створила відповідних умов. Тарас Шевченко, Леся Українка чи Михайло Коцюбинський, це, однозначно, генії. Проте не варто забувати, що за вікнами 21 століття, тож потрібно йти у ногу з часом. І не треба старшому поколінню говорити, що субкультура, це не те, що має виховувати молоде покоління. Згадайте себе, коли у часи СРСР Ви читали самвидавівську літературу чи слухали заборонені радіостанції. Це приблизно те ж саме, що зараз представнику готів на кладовищі цмулити «абсент» та розмірковувати над сенсом існування. Таким чином молодь просто бунтує, і це НОРМАЛЬНО для підлітків. І, шкода, що однією із настільних книг представників цієї субкультури є «Граф Дракула» Брема Стокера, а не щось геніальне, написане українським письменником. Але це уже інша тема.
Цікаво, але допоки українські політики запроваджували обов'язкові іспити з української мови, Росія просто дозволяла дітям з Криму навчатися у найпрестижніших московських вишах. Тоді, як щоб вступити до київського, батькам потрібно було викласти не одну тисячу доларів. Тож, чому ми тепер дивуємося, що український Крим повністю російськомовний?
І справді, після приходу нової влади, російська мова почала набагато частіше лунати з телеекранів. (Точніше, так звана, російська, оскільки вона далека від мови Достоєвського, Пушкіна чи навіть Путіна). Проте, це аж ніяким чином не змінить мовний баланс в Україні. А колегам журналістам просто не варто на радість політикам провокувати населення. Тим більше, що російськомовность нової влади, це, на жаль, далеко не найбільша проблема, яку отримали українці, обравши Президентом Януковича.
Питання, якою мовою українцям слід говорити завжди виникає перед виборами, і мої колеги журналісти, на жаль, ведуться на ці піарівські штучки і роздувають цілу дискусію, присвячуючи цьому питанню багатогодинні ефіри. Хоча, з впевненістю можу сказати, що найбільше для української мови зробили не політики своїми розмовами, заборонами, законами чи указами, а серіал «Альф», який із блискучим перекладом Олекси Негребецького, понад 10 років тому транслювався на телебаченні. А ще, «Цікаві досліди» Леся Подерв'янського, фрази з яких в Україні давно стали крилатими. І цитують їх усі: від будівельників до дипломатів.
Якою мовою маю розмовляти? Це вирішувати особисто мені. (Для прикладу, можу й арабською). І плювати я хотіла та заклики політиків. Дехто з моїх колег каже, що відчуває комплекс меншовартості чи кпини на адресу україномовності. Трохо смішно це чути. Оскільки, якщо так стається, то Ви самі винні, що дозволяєте таке ставлення. Особисто я нічого подібного ніколи не відчувала ні у Донецьку, ні у Криму. Хоча ні, таки було... Мій колишній свекор, російськомовний «корєнной кієвлянін», коли хотів мене скопіювати, переходив на українську. Проте, даруйте, це був не міжнаціональний чи мовний конфлікт, а банальні міжособистісні лайки. До того ж, неодноразово доводилося зустрічати вихідців із Донбасу, які спілкуються українською мовою, так само, як і львів'ян, які переїхавши до Києва перейшли на російську.
Чи можуть політики законодавчо додати популярності українській мові, або як вони декларують, «защитить русскоязычную часть Украины»? Моя відповідь: НІКОЛИ. Не потрібно пенсіонерку з Єнакієво змушувати вчити українську. А от її внуки та правнуки вивчать. Для того, щоб кожен українець заговорив українською просто потрібен час. Уже зараз більшість українських дітей не можуть писати російською. Як приклад, можу навести матюки, що їх якась «приємна» дитина видряпала у мене у під'їзді на стіні. Дозвольте не цитувати їх, але то є «русский мат», написаний українськими літерами.
У мовному питанні метод кнута не пройде. Тут потрібен пряник. Я уже згадувала «Альфа» з перекладом Негребацького та Леся Подервянського. Але цього замало. Нехай вибачать мене українські митниці, це суб'єктивна думку, але, на жаль, в Україні немає свого Пелевіна, Тарантіно, Кустуріци чи Альмадовара. Йдеться виключно про сучасне мистецтво. І це не тому, що українці дурніші за когось, просто влада для цього не створила відповідних умов. Тарас Шевченко, Леся Українка чи Михайло Коцюбинський, це, однозначно, генії. Проте не варто забувати, що за вікнами 21 століття, тож потрібно йти у ногу з часом. І не треба старшому поколінню говорити, що субкультура, це не те, що має виховувати молоде покоління. Згадайте себе, коли у часи СРСР Ви читали самвидавівську літературу чи слухали заборонені радіостанції. Це приблизно те ж саме, що зараз представнику готів на кладовищі цмулити «абсент» та розмірковувати над сенсом існування. Таким чином молодь просто бунтує, і це НОРМАЛЬНО для підлітків. І, шкода, що однією із настільних книг представників цієї субкультури є «Граф Дракула» Брема Стокера, а не щось геніальне, написане українським письменником. Але це уже інша тема.
Цікаво, але допоки українські політики запроваджували обов'язкові іспити з української мови, Росія просто дозволяла дітям з Криму навчатися у найпрестижніших московських вишах. Тоді, як щоб вступити до київського, батькам потрібно було викласти не одну тисячу доларів. Тож, чому ми тепер дивуємося, що український Крим повністю російськомовний?
І справді, після приходу нової влади, російська мова почала набагато частіше лунати з телеекранів. (Точніше, так звана, російська, оскільки вона далека від мови Достоєвського, Пушкіна чи навіть Путіна). Проте, це аж ніяким чином не змінить мовний баланс в Україні. А колегам журналістам просто не варто на радість політикам провокувати населення. Тим більше, що російськомовность нової влади, це, на жаль, далеко не найбільша проблема, яку отримали українці, обравши Президентом Януковича.