Догралися. Виглядає, що політична гра, якою бавились політики з народом у передвиборній кампанії, закінчується не найкраще для останнього. Найнявши на владні посади Януковича та його російськомовну команду, вже за півсотні днів їхньої роботи бачимо кислі плоди.
Крім продовження оренди української бази для ЧФ Росії, почалось поступове зникнення української мови з ужитку. Спочатку ми отримали міністра освіти з проросійськими поглядами. Далі був показовий перехід на російську львівських чиновників під час зустрічі з урядовою делегацією на чолі з віце-прем’єром Б.В. Колесніковим. Потім зникли державні екзамени з української мови у ВНЗ, зникає українське дублювання фільмів з екранів телебачення. За деякими даними, програма співпраці уряду з МВФ передбачає збільшення оподаткування українського книговидання. Ну і на вулицях столиці знову модно говорити російські «чьо» та «га».
Деякі мої колеги вважають двомовність в Україні нормою. Але вони народились в російськомовному середовищі. Я – з тих українців, кого називають «западенкою». Для нас запровадження російської в Україні означає перечитувати статтю у газеті двічі, щоб добре зрозуміти її зміст.
Я люблю свою мову і горда бути народженою на Волині. Однак за останні сім років життя у Києві неодноразово відчувала приниження через україномовність. Працюючи в одній із міжнародних компаній (із тритисячним штатом) я чи не єдина там спілкувалась українською. Якось президент компанії викликав мене «на коврик» запитати, яка мета мого впертого непереходу на російську. Звільнення не було, але була жорстка розмова з попередженням і насмішками.
Перебуваючи у Бориспільському аеропорту під час паспортного контролю митник у відповідь на мою українську з іронічною посмішкою питає: «А ето прінципіально – гаваріть па украінскі»? Мовчки показую йому голограму на паспорті, де є слово «Україна» (шкода, що в документі не вказується національність). Услід чую «панаєхалі».
У київському тролейбусі, почувши українську мову, бабусі та дідусі не раз обурюються «засоряют Кієв своїм язиком».
Я вже не згадую класичного питання киян до «западенців» про горище та бульбашів (чи то бандерівців) з автоматами.
Ну і скажіть, яка мова тут утискається? Риторичне питання. Чи принципово говорити українською? Так! Бо це мова моїх батьків. Бо я не хочу пояснювати іноземцям, чому країна називається «УКРАЇНА», а мова – російська. Бо росіянам не збагнути значення найбільш важливих для нас слів: «кохання», «наснага», «нумо браття», «плекайте мову».
Крім продовження оренди української бази для ЧФ Росії, почалось поступове зникнення української мови з ужитку. Спочатку ми отримали міністра освіти з проросійськими поглядами. Далі був показовий перехід на російську львівських чиновників під час зустрічі з урядовою делегацією на чолі з віце-прем’єром Б.В. Колесніковим. Потім зникли державні екзамени з української мови у ВНЗ, зникає українське дублювання фільмів з екранів телебачення. За деякими даними, програма співпраці уряду з МВФ передбачає збільшення оподаткування українського книговидання. Ну і на вулицях столиці знову модно говорити російські «чьо» та «га».
Деякі мої колеги вважають двомовність в Україні нормою. Але вони народились в російськомовному середовищі. Я – з тих українців, кого називають «западенкою». Для нас запровадження російської в Україні означає перечитувати статтю у газеті двічі, щоб добре зрозуміти її зміст.
Я люблю свою мову і горда бути народженою на Волині. Однак за останні сім років життя у Києві неодноразово відчувала приниження через україномовність. Працюючи в одній із міжнародних компаній (із тритисячним штатом) я чи не єдина там спілкувалась українською. Якось президент компанії викликав мене «на коврик» запитати, яка мета мого впертого непереходу на російську. Звільнення не було, але була жорстка розмова з попередженням і насмішками.
Перебуваючи у Бориспільському аеропорту під час паспортного контролю митник у відповідь на мою українську з іронічною посмішкою питає: «А ето прінципіально – гаваріть па украінскі»? Мовчки показую йому голограму на паспорті, де є слово «Україна» (шкода, що в документі не вказується національність). Услід чую «панаєхалі».
У київському тролейбусі, почувши українську мову, бабусі та дідусі не раз обурюються «засоряют Кієв своїм язиком».
Я вже не згадую класичного питання киян до «западенців» про горище та бульбашів (чи то бандерівців) з автоматами.
Ну і скажіть, яка мова тут утискається? Риторичне питання. Чи принципово говорити українською? Так! Бо це мова моїх батьків. Бо я не хочу пояснювати іноземцям, чому країна називається «УКРАЇНА», а мова – російська. Бо росіянам не збагнути значення найбільш важливих для нас слів: «кохання», «наснага», «нумо браття», «плекайте мову».