Київ – Пророцтво – не фах історика: якщо історик зважується перетворитися на пророка, він неодмінно має десь помилитися. Мені важко говорити про те, якою буде Україна десятиріччя потому. Але те, що найближчим часом ми можемо потрапити у ситуацію, що її так переконливо продемонстрував Кирґизстан, – це цілком можливо. Те, що робиться в Кирґизстані, – фактично це плебейська революція. І я не заздрю тамтешній еліті, а тим більше її котеджам. Щось схоже може бути, на превеликий жаль, і в Україні. А зважаючи на те, що Кирґизстан демографічно – це, сказати б, Лівий берег Києва, то трохи страшно навіть подумати, як тут усе може обернутись.
Ми потрапили в ситуацію радикально нестабільну. І таке враження, що новопостала влада, заявивши про те, що буде займатися «стабільністю і реформами», насправді працює над нестабільністю. Причому працює на всіх поверхах – од президента і закінчуючи сержантом міліції. Що із цим робити – одверто кажучи, я не знаю. Але маса може вирішити зробити те, що зробили їхні кирґизькі однодумці.
Я можу говорити про ретроспективу того, що відбулося. Ретроспективу, що абсолютно пов’язана із ситуацією Середньої Європи в 20–30-х роках минулого століття. Річ у тім, що після 1918 року десяток донедавна недержавних народів отримали державність. Усі ті держави обрядово розпочинали з ліберальної демократії. Насамкінець 1920-х років всі вони скінчили або напівавторитаризмом, або взагалі авторитаризмом, або тим чи тим варіантом провінційного фашизму, або навіть тоталітаризмом в його класичному значенні. Але, принаймні, коли вони зберегли ліберальну демократію, то вони вели себе дуже дивно. Ліберально-демократична Фінляндія стала союзником ІІІ Райху, а ультра-ліберальна Чехія таке витворяла у Словаччині, що краще історикам про це не згадувати.
Коли вибухнув 1991 рік, я безперестанку говорив самому собі: найголовніше, щоб порадянський простір не пішов отим самим шляхом. Тому що це буде знов-таки катастрофою, як насамкінець 1930-х років: із Заходу прийшов Гітлер, а зі Сходу прийшов Сталін, і від цих новоутворень нічого не залишилося. І світ виходив із цієї самої важкої ситуації лише десь наприкінці 1980-х років, уже із крахом Варшавського пакту. Отже, ми маємо обійти цей самий сумний досвід – так я вважав на початку 1990-х.
На превеликий жаль, нічого із цього не вийшло. Спочатку відповідним шляхом пішли Середня Азія і Закавказзя. Різне можна говорити про тамтешніх лідерів, але всі ті, без винятку, порадянські молоді держави зараз перебувають при тих чи тих тиранах різного ступеня освіченості. Вслід за тим наприкінці 1990-х – на початку біжучого десятиліття тим шляхом пішла Росія. Про Білорусь говорити не доводиться – вона це зробила першою. І видавалося, що Україна – це єдиний острівець порадянської демократії і свободи. Кілька тижнів тому ця ситуація категорично скінчилася.
Ні чуда, ані таємниці, ані авторитету
Я не буду обчислювати всі неконституційні ходи біжучого українського політикуму, тому що всі вони рішучо неконституційні, більше того – вони всі і без винятку аморальні. Ну, добре, це – справа політиків і совісті тих самих політиків. Але тут одна найголовніша річ: у людства десь від часів Великого Інквізитора Достоєвського є отакий пересуд – якщо той чи той світ входить у кризу, то його із цієї кризи треба виводити з допомогою того чи того авторитарія. А масі потрібна насправді не демократія, а, як казав той самий зловісний герой Достоєвського, чудо, таємниця і авторитет.
Ідеться про те, що, якщо у диктаторів ХХ ст. ще були і чудо, і таємниця, і авторитет (чудо – якісь їхні ексцентричні ідеології; авторитет, зрозуміло, був у Гітлера, в албанського короля Зоґа І і т. д.), то зараз ніякого авторитету у цих добродіїв немає. Але найголовніше інше: ніяких таємниць у цій ситуації не буде, тому що ми живемо в епоху особливої інформаційної інфраструктури, яка одразу видає нагору ті чи ті сюжети. Скажімо, заступник Табачника назвав студентів-протестантів «бидлом» – уже через кілька хвилин про це знали студенти. Але тут, зрештою, йдеться про конфліктні наслідки всього цього. Не може авторитарій вирішити ті чи ті проблеми суспільства. З дуже простої причини: коли суспільство входить у кризу, то, принаймні в ситуації сучасних інформаційних технологій, належить виходити тільки шляхом демократії.
У нас багато говорили про добродія Піночета. Піночет – це був великий негідник, але цей диктатор на повну силу емансипувався від «народно-господарчих проблем». Він у цю сферу не втручався, тобто, він повів себе не зовсім як диктатор. Ми ж перебуваємо в ситуації, коли всі ці панове безперестанку втручаються в економіку, і ми просто фізично відчуваємо, що все це закінчиться тим чи тим скандалом. Про політику вже і говорити не доводиться.
Ми живемо під час великої кризи, коли постають сюжети безкінечно драматичні, і треба з ними щось робити. Але це належить робити не на рівні того чи того авторитаризму – він не спрацює, як не спрацював у 1920–30-х роках у Середній Європі.
Чи варто тікати до Ґренландії?
Новопостала влада буде тільки поглиблювати цю кризу, і жодної проблеми вона не вирішить. Звісно, вона буде влаштовувати якісь ідеологічні ігри, дискусії – як треба ставитися до Степана Бандери а чи Шухевича і т. д. І ця криза буде поглиблюватися. А довкола нас геополітична ситуація безкінечно ексцентрична – в тому розумінні, що вона ультраважка. Тому що на Заході – Європа, якій ми фактично не потрібні, а якщо і потрібні, так для деяких прагматичних цілей. А, крім того, Європа, як виявляють це події а чи в Греції, а чи певні економічні сюжети в Прибалтиці, не в змозі до кінця розв’язати ці проблеми.
Про Росію вже і говорити не доводиться. Російська імперська ексцентрика перебуває в дивній ситуації: вже не може бути планетарних амбіцій цієї самої країни. Як колись сказав поет-царедворець Державін:
На что тебе союз, о росс?
Шагни – и вся твоя вселенна.
Скажімо, Уґо Чавес може зробити вигляд, що він – друг Росії, але, крім того, що він венесуельський націоналіст, він ще і лівий, і йому Росія потрібна для своїх цілей. Зрештою, сама стилістика російського політичного побуту може тільки налякати.
Ми живемо в дуже драматичний час. Мені б хотілося би полетіти з тими українськими пілотами на Ґренландію і там залишитися на певний час. Тому що я вже втомився від отієї національної дурості: приватно українець ще може якось спробувати оформити своє життя, а як тільки починається чи державний, чи взагалі якийсь адміністративний сюжет – тут ми робимо категоричні помилки.
Але, звісно, треба не тікати в Ґренландію, а щось робити. Має бути, умовно кажучи, Кабінет національного порятунку. Але я не бачу, щоб у цьому кабінеті мали би місце оці самі персонажі, які перебувають при владі.
Одверто кажучи, я боюся масових реакцій на цю владу. Колись добродій Василь Волга при мені розповідав на «Свободі» про те, як десь на початку біжучого десятиріччя його старенький родич разом з іншими дідками відкопали зброю десь у лісі. Ті дідки кинули жереб, хто перший підійде до Верховної Ради і буде стріляти у вікна. Треба було б тому самому Волзі, який зараз добре влаштувався у біжучій владі, нагадати цей сюжет.
Ми входимо в дуже важку ситуацію. І оце студентство, що його назвали бидлом, а є ще інші фраґменти нашого суспільства – військо, міліція і тому подібне. Вони доволі дивно повели себе в Кирґизстані: коли там підпалили президентський палац, здалеку було таке враження, що кирґизькі поліцейські підморгували один одному.
Позитивне майбутнє від нас дуже далеке і може бути ще далі. Якщо нинішня влада не поділиться з опозицією, все може скінчитися національною катастрофою.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Ми потрапили в ситуацію радикально нестабільну. І таке враження, що новопостала влада, заявивши про те, що буде займатися «стабільністю і реформами», насправді працює над нестабільністю. Причому працює на всіх поверхах – од президента і закінчуючи сержантом міліції. Що із цим робити – одверто кажучи, я не знаю. Але маса може вирішити зробити те, що зробили їхні кирґизькі однодумці.
Я можу говорити про ретроспективу того, що відбулося. Ретроспективу, що абсолютно пов’язана із ситуацією Середньої Європи в 20–30-х роках минулого століття. Річ у тім, що після 1918 року десяток донедавна недержавних народів отримали державність. Усі ті держави обрядово розпочинали з ліберальної демократії. Насамкінець 1920-х років всі вони скінчили або напівавторитаризмом, або взагалі авторитаризмом, або тим чи тим варіантом провінційного фашизму, або навіть тоталітаризмом в його класичному значенні. Але, принаймні, коли вони зберегли ліберальну демократію, то вони вели себе дуже дивно. Ліберально-демократична Фінляндія стала союзником ІІІ Райху, а ультра-ліберальна Чехія таке витворяла у Словаччині, що краще історикам про це не згадувати.
Коли вибухнув 1991 рік, я безперестанку говорив самому собі: найголовніше, щоб порадянський простір не пішов отим самим шляхом. Тому що це буде знов-таки катастрофою, як насамкінець 1930-х років: із Заходу прийшов Гітлер, а зі Сходу прийшов Сталін, і від цих новоутворень нічого не залишилося. І світ виходив із цієї самої важкої ситуації лише десь наприкінці 1980-х років, уже із крахом Варшавського пакту. Отже, ми маємо обійти цей самий сумний досвід – так я вважав на початку 1990-х.
На превеликий жаль, нічого із цього не вийшло. Спочатку відповідним шляхом пішли Середня Азія і Закавказзя. Різне можна говорити про тамтешніх лідерів, але всі ті, без винятку, порадянські молоді держави зараз перебувають при тих чи тих тиранах різного ступеня освіченості. Вслід за тим наприкінці 1990-х – на початку біжучого десятиліття тим шляхом пішла Росія. Про Білорусь говорити не доводиться – вона це зробила першою. І видавалося, що Україна – це єдиний острівець порадянської демократії і свободи. Кілька тижнів тому ця ситуація категорично скінчилася.
Ні чуда, ані таємниці, ані авторитету
Я не буду обчислювати всі неконституційні ходи біжучого українського політикуму, тому що всі вони рішучо неконституційні, більше того – вони всі і без винятку аморальні. Ну, добре, це – справа політиків і совісті тих самих політиків. Але тут одна найголовніша річ: у людства десь від часів Великого Інквізитора Достоєвського є отакий пересуд – якщо той чи той світ входить у кризу, то його із цієї кризи треба виводити з допомогою того чи того авторитарія. А масі потрібна насправді не демократія, а, як казав той самий зловісний герой Достоєвського, чудо, таємниця і авторитет.
Ідеться про те, що, якщо у диктаторів ХХ ст. ще були і чудо, і таємниця, і авторитет (чудо – якісь їхні ексцентричні ідеології; авторитет, зрозуміло, був у Гітлера, в албанського короля Зоґа І і т. д.), то зараз ніякого авторитету у цих добродіїв немає. Але найголовніше інше: ніяких таємниць у цій ситуації не буде, тому що ми живемо в епоху особливої інформаційної інфраструктури, яка одразу видає нагору ті чи ті сюжети. Скажімо, заступник Табачника назвав студентів-протестантів «бидлом» – уже через кілька хвилин про це знали студенти. Але тут, зрештою, йдеться про конфліктні наслідки всього цього. Не може авторитарій вирішити ті чи ті проблеми суспільства. З дуже простої причини: коли суспільство входить у кризу, то, принаймні в ситуації сучасних інформаційних технологій, належить виходити тільки шляхом демократії.
У нас багато говорили про добродія Піночета. Піночет – це був великий негідник, але цей диктатор на повну силу емансипувався від «народно-господарчих проблем». Він у цю сферу не втручався, тобто, він повів себе не зовсім як диктатор. Ми ж перебуваємо в ситуації, коли всі ці панове безперестанку втручаються в економіку, і ми просто фізично відчуваємо, що все це закінчиться тим чи тим скандалом. Про політику вже і говорити не доводиться.
Ми живемо під час великої кризи, коли постають сюжети безкінечно драматичні, і треба з ними щось робити. Але це належить робити не на рівні того чи того авторитаризму – він не спрацює, як не спрацював у 1920–30-х роках у Середній Європі.
Чи варто тікати до Ґренландії?
Новопостала влада буде тільки поглиблювати цю кризу, і жодної проблеми вона не вирішить. Звісно, вона буде влаштовувати якісь ідеологічні ігри, дискусії – як треба ставитися до Степана Бандери а чи Шухевича і т. д. І ця криза буде поглиблюватися. А довкола нас геополітична ситуація безкінечно ексцентрична – в тому розумінні, що вона ультраважка. Тому що на Заході – Європа, якій ми фактично не потрібні, а якщо і потрібні, так для деяких прагматичних цілей. А, крім того, Європа, як виявляють це події а чи в Греції, а чи певні економічні сюжети в Прибалтиці, не в змозі до кінця розв’язати ці проблеми.
Про Росію вже і говорити не доводиться. Російська імперська ексцентрика перебуває в дивній ситуації: вже не може бути планетарних амбіцій цієї самої країни. Як колись сказав поет-царедворець Державін:
На что тебе союз, о росс?
Шагни – и вся твоя вселенна.
Скажімо, Уґо Чавес може зробити вигляд, що він – друг Росії, але, крім того, що він венесуельський націоналіст, він ще і лівий, і йому Росія потрібна для своїх цілей. Зрештою, сама стилістика російського політичного побуту може тільки налякати.
Ми живемо в дуже драматичний час. Мені б хотілося би полетіти з тими українськими пілотами на Ґренландію і там залишитися на певний час. Тому що я вже втомився від отієї національної дурості: приватно українець ще може якось спробувати оформити своє життя, а як тільки починається чи державний, чи взагалі якийсь адміністративний сюжет – тут ми робимо категоричні помилки.
Але, звісно, треба не тікати в Ґренландію, а щось робити. Має бути, умовно кажучи, Кабінет національного порятунку. Але я не бачу, щоб у цьому кабінеті мали би місце оці самі персонажі, які перебувають при владі.
Одверто кажучи, я боюся масових реакцій на цю владу. Колись добродій Василь Волга при мені розповідав на «Свободі» про те, як десь на початку біжучого десятиріччя його старенький родич разом з іншими дідками відкопали зброю десь у лісі. Ті дідки кинули жереб, хто перший підійде до Верховної Ради і буде стріляти у вікна. Треба було б тому самому Волзі, який зараз добре влаштувався у біжучій владі, нагадати цей сюжет.
Ми входимо в дуже важку ситуацію. І оце студентство, що його назвали бидлом, а є ще інші фраґменти нашого суспільства – військо, міліція і тому подібне. Вони доволі дивно повели себе в Кирґизстані: коли там підпалили президентський палац, здалеку було таке враження, що кирґизькі поліцейські підморгували один одному.
Позитивне майбутнє від нас дуже далеке і може бути ще далі. Якщо нинішня влада не поділиться з опозицією, все може скінчитися національною катастрофою.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода