Київ – Сьогодні Україна опинилася перед тією самою небезпекою, як і 5 з гаком років тому. Очевидно, така вже доля цієї трагічної країни! В її національній історії та чи та спазматика безперестанку повторюється – у різних жанрах, у різних обсягах і різних форматах, але за своїм основним характером вона одна і та сама: і кількасот років тому, і 100 років, і п’ятирічку тому, й ось тепер.
…Я проходжу крізь вестибульчик в одному київському житловому будинку і бачу, що там висить композиція, яка зображає Московський Кремль. Я не дуже собі уявляю, скажімо, французький житловий будинок після 1871 року, що в його вестибулі висить берлінський, а тим більше потсдамський, пейзаж.
Інерція минулого продовжується, і дуже продовжується.
Впродовж сотень років ця країна драматичним, навіть трагічним чином залежала від «центру» – спочатку від московського, потім від петербурзького, а потім от знову від московського. Тепер уже зрозуміло, що «просто так» це не зникне; тому продовжується інерція залежності від цього самого централізму, і продовжується цей централізм – уже не в таких агресивних формах, як у минулому столітті, але він має місце і далі. Я назавжди запам’ятав візит одного журналіста до одного з керівників Ульяновського ФСБ. Там, у кабінеті цього самого добродія висіла карта Радянського Союзу: він не визнавав катастрофи Радянського Союзу і надалі дивився на довколишній світ як на продовження Росії.
Насправді ж ніякого розпаду Радянського Союзу не було, а була фундаментальна переміна російської історичної долі. «Радянський Союз» – це лише псевдонім червоної Росії, продовження Росії попередньої. У 1991 році Росія втратила свої «домініони», що їм вона безпросвітно патронувала впродовж століть. Ця проблема взагалі дуже важка: країна, яка втратила такі-от підвладні їй території, не одразу позбудеться відчуття того, що це – не її території, і вона безперестанку буде ними «опікуватися».
У поле цього патронату необхідно потрапила Україна з перших годин свого доволі сумнівного тоді суверенного існування. Давайте пригадаємо, що чи не в перші дні існування суверенної України сюди приїхала російська політична делегація, яка всерйоз зайнялася проблемою російської анексії Криму. Ще через кілька тижнів один добродій із оточення Єльцина сказав, що стосунки між двома державами такі, що вони, не виключено, «обміняються атомними ударами». Добре, що Єльцин показав на двері отакому раднику. Але проходить лише років із 10, й Андранік Мігранян, політолог і радник російського президента, щиросердно оголошує в засобах масової інформації, що політичне існування України як суверенної держави – тимчасове і сумнівне, тому що завжди, за всіх обставин, Росія буде прагнути до північного узбережжя Чорного моря. Із цього приводу Президент Леонід Кучма сказав: у мене таких радників нема, таким радникам треба робити обрізання… язика.
Оця інерція російського централізму стала, на превеликий жаль, визначальною характеристикою нашого українського існування. Ми цілком залежимо від цієї країни, і цей самий сумнівний патронат залишається над нами. Може, до цього треба ставитися епічно, зважаючи на те, що такі приклади в історії вже були. Приміром, Сполучені Штати Північної Америки намагалися безперестанку патронувати Сполученим Мексиканським Штатам. І це продовжувалося десь від перших одверто воєнних конфліктів цих держав і закінчуючи серединою ХХ століття, коли нарешті, внаслідок демографічного, а потім вже й індустріального вибуху Мексика здобула реальну незалежність від політики США. І тепер обидві країни вповні рахуються одна з одною вже зовсім не в режимі спазматики, конфліктів і якихось, перепрошую, інших дурнуватих колізій.
Нам до таких стосунків ще дуже далеко – десятиліття і десятиліття. І впродовж цих десятиріч різне може трапитися, тому що тут є сили, які – внаслідок своєї, м’яко кажучи, політичної наївності, а може внаслідок чогось набагато серйознішого, – готові перетворити Україну навіть не на російську автономію, а на російську губернію. Тим більше, що взагалі-то автономія в Російській Федерації на наших очах зникає – там ступінь централізму надзвичайно підвищився після радянського часу. А лідери такої країни завжди будуть нагадувати Ноздрьова, який показував Чічікову свої поля і казав: «Ось до тієї межи – це все моє, і за тією межею теж усе моє».
Разом із тим в Україні доволі багато людей, особливо старшого покоління, які упродовж усієї своєї біографії звикли до цієї залежності, і звідси їхня електоральна й інша поведінка. Подивіться, зрештою, на будь-який газетно-журнальний кіоск: практично там немає бодай одного українського видання. І безперестанку ми чуємо кремлівські рацеї про те, що тут принижують російську мову і т. п. Насправді йдеться про те, що Кремль завжди органічно не виносив бодай паралельної присутності української мови в Україні. Так було в часи Романових, так вслід за тим розпочалось десь і по Другій світовій війні і закінчилося вже царюванням тутешнього кремлівського тетрарха, Щербицького, коли українська мова зникала з будь-якого обігу і залишалася лише об’єктом уваги філологів-україністів. А філологи-україністи внаслідок цього ставали об’єктом уваги київського КҐБ – найдурнішого в усьому Радянському Союзі.
Те, що відбувається з Україною, – похідне від її подвійного гео-психологічного статусу: одна нога в Європі, а друга, перепрошую, – в Євразії. Така ситуація могла би бути навіть плюсом для України, за однієї умови – якби вона раніше, десь від 1991 року автентично попрацювала над своїм суверенітетом. Ну так чому б тоді не бути «буферною» країною між Заходом і Сходом і не отримувати, сказати б, податок на «геополітичну вартість»? Але, на превеликий жаль, цього не трапилося, бо в України ще не було відповідних ресурсів – і людських, і матеріальних, і, якщо говорити відверто, психологічних. Тому що я пам’ятаю, як українська патріотична інтелігенція поводилась у розпалі згаданого царювання Щербицького – чиї чоботи вона тоді лизала.
Взаємини «на рівних»
Звісно, вимальовується похмура картина. Але вже все ж таки з’явилося нове покоління, яке виростало за зовсім інших умов. Принаймні певна частина цих молодих людей отримувала вже такі інформаційні ін’єкції, пройшла вже через такий досвід виходу за межі попередньої історії, що навіть коли вони голосують у напрямі отих самих 48 відсотків, то все одно то вже інша людська порода.
Але я боюся в цій ситуації якогось вибуху в Росії, який може розгортатися в двох напрямах. Або це буде ультрареакційний вольт російської історії, або ж це буде якийсь новий варіант «лівої ідеї». Тому що яким чином може далі існувати країна, яка цього року витратить мільярд на святкування 65-ї роковини перемоги, а з другого боку, я знаю останніх і остатніх російських ветеранів цієї війни, які живуть у страшних умовах. Чим це може скінчитись?! Я б дуже не хотів, щоб Росія пішла або в напрямі того самого ультрареакційного вольту, або в напрямі якоїсь лівої революції.
І тому дві країни, Україна і Росія, мають працювати в напрямі якогось увзаємнення, якоїсь норми. Але не на рівні Віктора Януковича, який у 2004 році обіцяв подвійне російсько-українське громадянство і паралельну державну мову. Це було б просто кінцем України.
Хочемо чи не хочемо ми, а Росія наша сусідка. І треба, з одного боку, пристосовуватися до неї, але треба пристосовуватись і Росії до нас. Хай будуть економічні стосунки, хай буде трудова еміграція і взагалі навіть еміграція, але ці стосунки мають бути «на рівних». На превеликий жаль, ми сьогодні перебуваємо в режимі політичної дискримінації саме з боку Росії.
Оце наша драма.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
…Я проходжу крізь вестибульчик в одному київському житловому будинку і бачу, що там висить композиція, яка зображає Московський Кремль. Я не дуже собі уявляю, скажімо, французький житловий будинок після 1871 року, що в його вестибулі висить берлінський, а тим більше потсдамський, пейзаж.
Інерція минулого продовжується, і дуже продовжується.
Впродовж сотень років ця країна драматичним, навіть трагічним чином залежала від «центру» – спочатку від московського, потім від петербурзького, а потім от знову від московського. Тепер уже зрозуміло, що «просто так» це не зникне; тому продовжується інерція залежності від цього самого централізму, і продовжується цей централізм – уже не в таких агресивних формах, як у минулому столітті, але він має місце і далі. Я назавжди запам’ятав візит одного журналіста до одного з керівників Ульяновського ФСБ. Там, у кабінеті цього самого добродія висіла карта Радянського Союзу: він не визнавав катастрофи Радянського Союзу і надалі дивився на довколишній світ як на продовження Росії.
Насправді ж ніякого розпаду Радянського Союзу не було, а була фундаментальна переміна російської історичної долі. «Радянський Союз» – це лише псевдонім червоної Росії, продовження Росії попередньої. У 1991 році Росія втратила свої «домініони», що їм вона безпросвітно патронувала впродовж століть. Ця проблема взагалі дуже важка: країна, яка втратила такі-от підвладні їй території, не одразу позбудеться відчуття того, що це – не її території, і вона безперестанку буде ними «опікуватися».
У поле цього патронату необхідно потрапила Україна з перших годин свого доволі сумнівного тоді суверенного існування. Давайте пригадаємо, що чи не в перші дні існування суверенної України сюди приїхала російська політична делегація, яка всерйоз зайнялася проблемою російської анексії Криму. Ще через кілька тижнів один добродій із оточення Єльцина сказав, що стосунки між двома державами такі, що вони, не виключено, «обміняються атомними ударами». Добре, що Єльцин показав на двері отакому раднику. Але проходить лише років із 10, й Андранік Мігранян, політолог і радник російського президента, щиросердно оголошує в засобах масової інформації, що політичне існування України як суверенної держави – тимчасове і сумнівне, тому що завжди, за всіх обставин, Росія буде прагнути до північного узбережжя Чорного моря. Із цього приводу Президент Леонід Кучма сказав: у мене таких радників нема, таким радникам треба робити обрізання… язика.
Оця інерція російського централізму стала, на превеликий жаль, визначальною характеристикою нашого українського існування. Ми цілком залежимо від цієї країни, і цей самий сумнівний патронат залишається над нами. Може, до цього треба ставитися епічно, зважаючи на те, що такі приклади в історії вже були. Приміром, Сполучені Штати Північної Америки намагалися безперестанку патронувати Сполученим Мексиканським Штатам. І це продовжувалося десь від перших одверто воєнних конфліктів цих держав і закінчуючи серединою ХХ століття, коли нарешті, внаслідок демографічного, а потім вже й індустріального вибуху Мексика здобула реальну незалежність від політики США. І тепер обидві країни вповні рахуються одна з одною вже зовсім не в режимі спазматики, конфліктів і якихось, перепрошую, інших дурнуватих колізій.
Нам до таких стосунків ще дуже далеко – десятиліття і десятиліття. І впродовж цих десятиріч різне може трапитися, тому що тут є сили, які – внаслідок своєї, м’яко кажучи, політичної наївності, а може внаслідок чогось набагато серйознішого, – готові перетворити Україну навіть не на російську автономію, а на російську губернію. Тим більше, що взагалі-то автономія в Російській Федерації на наших очах зникає – там ступінь централізму надзвичайно підвищився після радянського часу. А лідери такої країни завжди будуть нагадувати Ноздрьова, який показував Чічікову свої поля і казав: «Ось до тієї межи – це все моє, і за тією межею теж усе моє».
Разом із тим в Україні доволі багато людей, особливо старшого покоління, які упродовж усієї своєї біографії звикли до цієї залежності, і звідси їхня електоральна й інша поведінка. Подивіться, зрештою, на будь-який газетно-журнальний кіоск: практично там немає бодай одного українського видання. І безперестанку ми чуємо кремлівські рацеї про те, що тут принижують російську мову і т. п. Насправді йдеться про те, що Кремль завжди органічно не виносив бодай паралельної присутності української мови в Україні. Так було в часи Романових, так вслід за тим розпочалось десь і по Другій світовій війні і закінчилося вже царюванням тутешнього кремлівського тетрарха, Щербицького, коли українська мова зникала з будь-якого обігу і залишалася лише об’єктом уваги філологів-україністів. А філологи-україністи внаслідок цього ставали об’єктом уваги київського КҐБ – найдурнішого в усьому Радянському Союзі.
Те, що відбувається з Україною, – похідне від її подвійного гео-психологічного статусу: одна нога в Європі, а друга, перепрошую, – в Євразії. Така ситуація могла би бути навіть плюсом для України, за однієї умови – якби вона раніше, десь від 1991 року автентично попрацювала над своїм суверенітетом. Ну так чому б тоді не бути «буферною» країною між Заходом і Сходом і не отримувати, сказати б, податок на «геополітичну вартість»? Але, на превеликий жаль, цього не трапилося, бо в України ще не було відповідних ресурсів – і людських, і матеріальних, і, якщо говорити відверто, психологічних. Тому що я пам’ятаю, як українська патріотична інтелігенція поводилась у розпалі згаданого царювання Щербицького – чиї чоботи вона тоді лизала.
Взаємини «на рівних»
Звісно, вимальовується похмура картина. Але вже все ж таки з’явилося нове покоління, яке виростало за зовсім інших умов. Принаймні певна частина цих молодих людей отримувала вже такі інформаційні ін’єкції, пройшла вже через такий досвід виходу за межі попередньої історії, що навіть коли вони голосують у напрямі отих самих 48 відсотків, то все одно то вже інша людська порода.
Але я боюся в цій ситуації якогось вибуху в Росії, який може розгортатися в двох напрямах. Або це буде ультрареакційний вольт російської історії, або ж це буде якийсь новий варіант «лівої ідеї». Тому що яким чином може далі існувати країна, яка цього року витратить мільярд на святкування 65-ї роковини перемоги, а з другого боку, я знаю останніх і остатніх російських ветеранів цієї війни, які живуть у страшних умовах. Чим це може скінчитись?! Я б дуже не хотів, щоб Росія пішла або в напрямі того самого ультрареакційного вольту, або в напрямі якоїсь лівої революції.
І тому дві країни, Україна і Росія, мають працювати в напрямі якогось увзаємнення, якоїсь норми. Але не на рівні Віктора Януковича, який у 2004 році обіцяв подвійне російсько-українське громадянство і паралельну державну мову. Це було б просто кінцем України.
Хочемо чи не хочемо ми, а Росія наша сусідка. І треба, з одного боку, пристосовуватися до неї, але треба пристосовуватись і Росії до нас. Хай будуть економічні стосунки, хай буде трудова еміграція і взагалі навіть еміграція, але ці стосунки мають бути «на рівних». На превеликий жаль, ми сьогодні перебуваємо в режимі політичної дискримінації саме з боку Росії.
Оце наша драма.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.