Кролевець – Київ – Вишиванка, писанка, рушник – українські промисли зараз переживають не найкращі часи. І хоча мода на все етнічне зростає, вишивати, ткати, розписувати – це не надто вигідний бізнес. Місто Кролевець на Сумщині славиться своїми рушниками. Раніше тут була велика фабрика, нині – відновлене з нуля маленьке комунальне виробництво тканих вручну рушників.
Вірш Дмитра Павличка «Два кольори мої, два кольори» – не про Кролевець. Районний центр Сумської області відомий своїми тканими рушниками, чорний колір у яких відсутній. Культуролог Ігор Моісеєв, який кілька років займався значенням українського рушника, пояснює символіку кольору: «Білий – це буття, чорне – це його заперечення, а червоне – це вища енергія буття: кров та вогонь. Кролевець – оптимістичний, в нього немає чорного кольору».
Український рушник супроводжує людину від народження до смерті: ним обгортають новонароджену дитину, на ньому подружжя бере шлюб, за допомогою двох рушників домовину опускають у землю. Кролевецький рушник – особливий, оскільки його призначення – не ужиткове; ним переважно не користувалися, а ним прикрашали.
Його техніка і символіка стали відомими з початку 19-го століття. «Після війни з Наполеоном, – каже Ігор Моісеєв, – виникла торговельна мережа, і ці рушники сподобалися українцям, їх розкуповували скрізь. Це було вибухове явище в економічному відношенні, бо це була нова технологія. Але символіка – коренева, могутня, представляє еволюцію світової культури».
Нині в Кролевці близько десятка майстринь, які працюють вдома. Також рушники виготовляють на фабриці. Щоправда, слово «фабрика» вживають за звичкою з радянських часів, коли тут працювало 800 осіб. Зараз це комунальне підприємство «Кролевецьке художнє ткацтво», яке відновило виробництво рік тому. Сьогодні тут працює 12 людей, семеро з яких – ткачині.
Ткацтво потребує відродження і підтримки
Ольга Грибач займається ткацтвом вже понад 30 років. Сьогодні на старенькому станку вона тче божничок – рушник, яким прикрашають ікони. Зараз підприємство працює тільки на замовлення. Старі часи, коли продукцію з фабрики вивозили вагонами, вона згадує з ностальгією, але складність роботи не змінилася. «Тут в нас математика – рахуєш, – розповідає ткачиня, – це розумова (праця). Кожен малюнок треба розташувати так, щоб він в тебе вийшов, щоб ніде ниточка лишня не залишилася».
На підприємстві виготовляють рушники, скатертини, панно, серветки. Часом молодята замовляють рушники на весілля. Щоправда, дві-три сотні гривень за рушник може викласти не кожен, тому молоді пари все частіше беруть шлюб на китайських серветках за 20 гривень.
Незважаючи на це, Кролевець – чи не єдине місто в Україні, де відродили ткацьке підприємство. Щоправда, планів на його розширення поки немає. Директор КП «Кролевецьке художнє ткацтво» Галина Ніжник зазначає: «Поки плани щодо розширення такі, що треба зберегти оці рушники, і зробити (в приміщенні) капітальний ремонт, і вкласти капіталовкладення. А на сьогодні ми ще нічого цього не зробили».
За радянських часів існувала ціла мережа підприємств художньої промисловості. І нині, як вважає працівник Музею народної архітектури та побуту Ірина Несин, ткацтво потребує відродження і підтримки. Проблему вона бачить у відсутності в Україні фахівців. Ірина Несин радить не тільки «споживати» українські традиції, а й розвивати їх.
(Кролевець – Київ – Прага)