У пошуку підстав для передвиборчого оптимізму

Дмитро Шурхало

Київ – Спостерігаючи за виборчою кампанією, ловиш себе на думці, що вона за головним параметром дуже схожа на президентські вибори 1999 року. Попри свідоме прагнення до змін, українці, як і 10 років тому, знову обиратимуть найменше зло. Розчарування та апатія дуже сильні, а сподівання на зміни на краще внаслідок виборів мізерні… Однак, саме аналогія з 1999 роком підказує, що підстави сподіватися на краще все-таки є.
Хоча рейтинг Віктора Януковича вищий, ніж Юлії Тимошенко, шанси прем’єра та екс-прем’єра на перемогу оцінюють як приблизно рівні.

Натомість нові кандидати, ті, хто балотується на Президента України вперше, не прорвалися на електоральному фронті. Інна Богословська, Анатолій Гриценко, Сергій Тігіпко, Олег Тягнибок, Арсеній Яценюк… Хоча вони обіцяють нову політику за новими правилами судячи з їхнього сумарного рейтингу, суспільство їм не повірило. Попри те, що люди прагнуть когось нового, ці новачки не переконали співгромадян в тому, що відповідають саме цим вимогам.

Непереконливий «фронтмен»

Мабуть найкращою ілюстрацією до тези – чому виборці не дуже повірили в нових політиків – є Арсеній Яценюк. Адже саме він був і залишається найрейтинговішим новачком. Проте з початком компанії він не лише не обігнав своїх опонентів, а навіть втратив у підтримці. І це при суспільному запиті на когось нового.

«Влада в країні приватизована… треба знищити політичну корупцію…», – з більшістю того, що проголошує Арсеній Яценюк, важко не погодитися. От, тільки промовець виявився якимсь непереконливим. Кілька людей, які зблизька спостерігали за зустрічами лідера «Фронту змін» із виборцями, розповідали схожу історію. Інколи на зустрічах його запитують: чому він не викривав аморальну владу раніше – коли, скажімо, був міністром економіки, або заступником Віктора Балоги в Секретаріаті Президента, або вже спікером – політиком доволі самостійним?

Кажуть, що на таке запитання пан Яценюк реагує так роздратовано (навіть істерично), що той, хто запитував, інколи навіть перепрошував: вибачте, мовляв, не нервуйте так, але ж я хочу переконатися, що ви справді новий.

Проблема не в тому, що БЮТ провів проти Яценюка жорстку кампанію, а в тому, що сам він виявився непереконливим зі своїми барвистими бігбордами та ключами для закручування гайок (емблема «Фронту змін»). Креативу виявилося забагато, а переконливості – замало.

Яценюк позиціонує себе як нового, але оперує старою риторикою про закручування гайок та оточує себе (принаймні, на з’їзді «Фронту змін») людьми з генеральськими погонами і лампасами. Утім, все це справляє карнавальне враження, а генерали скидаються на весільних. «До влади прийдуть молоді та освічені», – промовляє один із генералів. Якщо так, то варто оточувати себе власне молодими енергійними полковниками і майорами.

Старі проблеми нових облич

Інші нові претенденти на президентське крісло мають ту саму проблему: виборці просто не повірили в їхню політичну новизну. Адже в кожного з них своя історія перебування у старій владі і старих політичних командах. Скажімо, Сергій Тігіпко був головою виборчого штабу Януковича, Анатолій Гриценко – штабу Ющенка. В обох розлучення з попереднім патроном вийшло не надто вдалим.

Спільна проблема «нових» у тому, що вони не змогли домовитися між собою і об’єднатися. Кожен обіцяє врятувати країну самотужки, що виглядає непереконливо. Тут знову напрошується аналогія з виборами-1999. Тоді Леонід Кучма не боявся Петра Симоненка та Наталії Вітренко, якими зручно було лякати виборців, проте дуже нервував через Канівську четвірку (альянс кандидатів Євгена Марчука, Олександра Мороза, Володимира Олійника, Олександра Ткаченка). Бо це була реальна альтернатива його режимові. З цілої низки причин із цього об’єднання нічого не вийшло. І Кучма гарантовано переміг.

Тепер «нові кандидати» навіть не гралися в об’єднання. Відтак сподівання на перемогу чогось нового, як і в 1999-му, не виправдалися.

Проте! Десять років тому здавалося, що кучмізм остаточно переміг. Одначе новий прем’єр Віктор Ющенко показав якісно нову політику. В 2000-му він не ламав систему, а просто якось людяніше поводився. А невдовзі режим отримав удар, від якого так і не зміг оговтатися («касетний скандал»). Люди мало не повалили владу, яка була звинувачена у страшних злочинах (зараз подекуди Кучмі аплодують, але це результат розчарування його наступниками, які не виправдали сподівань).

І тепер шанси на зміни справді також є. Бо саме приклад 1999-го засвідчує, що зміни на краще можливі і після «виборів без вибору».

Президент vs прем’єр: зміна формату

Безпрецедентне протистояння між Президентом та Прем’єр-міністром, яке коштувало державі дуже дорого, нарешті мусить добігти кінця. Важливою є заява Віктора Януковича, який запросив до співпраці широке коло кандидатів другого ешелону та водночас заявив, що не погодиться на прем’єрство Юлії Тимошенко.

Очевидно, Віктор Ющенко зробив величезну помилку, призначивши першим своїм прем’єром Юлію Тимошенко. Якщо вірити колишньому близькому соратникові чинного президента Олександру Морозову, зробив це Ющенко з підступною метою: «Потрібно, щоб країна пережила цю даму...».

А на противагу їй був призначений секретарем РНБО Петро Порошенко. Ющенко намагався втілити кучмівську систему стримувань і противаг. Утім, сам став її жертвою.

Хоча тепер прем’єр не повинен складати повноваження перед новообраним президентом, та все ж завдяки виборам є великі перспективи того, що вузол Тимошенко-Ющенко-Янукович буде розв’язано чи розрубано. І вже тому до них варто поставитися серйозно.

Шляхом Ющенка чи шляхом Марчука

Те, що провідні претенденти на президентське крісло – Віктор Янукович і Юлія Тимошенко – не домовилися щодо правил гри на виборах і післявиборчого розподілу влади, дає шанс новим політикам. Якщо попервах регіонали та БЮТ змогли спільно розробити та ухвалити зміни до закону про вибори Президента, то тепер домовитися вони не можуть. Протистояння між головними гравцями загострюється. Це підтвердив і Віктор Ющенко, заявивши, що, можливо, Янукович і Тимошенко домовлятимуться вже після виборів.

На виборах-1999 ролі були розподілені заздалегідь, а Канівську четвірку вдалося нівелювати. Проте тепер провідні кандидати сильно послаблені. За таких умов перед другим туром претендентам на перемогу доведеться домовлятися з кандидатами другого ешелону. З тими ж таки Яценюком, Тігіпком, Гриценком, Богословською та Тягнибоком. І ось тут настане момент істини для них.

Отримавши посаду прем’єра (чи якусь іншу) чи вставши в опозицію до нового Президента – той, хто претендує бути новим політиком, зможе довести, що він справді не такий, як його попередники. Він зможе повторити шлях Ющенка десятирічної давнини, який «за другого Кучми» за доволі короткий час зміг довести свою інакшість (інша справа, що з хорошого прем’єр-міністра не вийшло такого ж президента).

У новачків з’явиться шанс: або стати в реальну опозицію до системи, або посівши певну посаду, довести «не словом, а ділом», що можна робити політику інакше; довести, що розмови про те, ніби з-за їхніх нових облич стирчать вуха добре знайомих олігархів – лише ворожі інсинуації… Або піти шляхом Євгена Марчука, який в 1999 році найпослідовніше критикував Кучму, проте проміняв своє політичне майбутнє на зручну посаду секретаря РНБО…

Вибори після виборів

Дивлячись на теперішніх кандидатів, розумієш, як багато втратив Віктор Ющенко, і як багато втратила країна. П’ять років тому йому справді вірили, а зараз голосуватимуть за менше зло. Його шанс дійсно був унікальний.

До новообраного президента не буде такої довіри. Авансом він отримає лише настороженість. Йому треба буде довести, що його обрали не дарма (чи стане він це доводити і в який спосіб – теж питання відкрите). Тож, у того, хто прийде з ним у тандемі, або в того, хто встане до нього в опозицію, буде реальний шанс довести свою інакшість.

Тому до виборів, попри фатальний результат, який не важко передбачити, варто поставитися серйозно.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.