Київ – Наш фрагментований, миготливий час не багатий на справжні події. Тобто, їх, на перший погляд, начебто більш ніж достатньо, але це все, за великим рахунком, лишень сюжети для новин. Інформативно перенасичене суспільство понуро ремиґає щоденний кім’ях, в якому зліпилися воєдино і виступ Президента, і замах на «злодія в законі», і чергове розлучення чергової поп-зірки... Щоб до наступного ранку все благополучно забути. В такій ситуації, скажімо, вихід у світ нової книжки може бути поміченим хіба автором та, до прикладу, його дружиною – та й то, як писав класик, якщо жінка «не на базарі, а близько».
Не будемо аналізувати, чому так. Як і не будемо сперечатися з письменниками соцреалістичного вишколу, які, позіхнувши біля кончаозерного каміну, кажуть: не та, мовляв, література пішла. Не ті молоді. Хто про них знає? Ось раніш, мовляв, за талановитою новинкою вишиковувалися черги до книжкових магазинів, а імена авторів читач із пошаною вимовляв від Бреста до Курил. Ще можуть згадати про «презентації» трохи не в ЦК партії, про численні нагінки, а також про літературні вечори на стадіонах, кінну міліцію і самвидавчі списки. При цьому лукаво промовчуючи, що за всім цим стояла гігантська державна машина, стояла ідеологія, яка витворювала на одній шостій планети досить специфічну акустику. У котрій художнє слово звучало неправдоподібно лунко, відповідно здобуваючись чи то на держпремії з дачами, чи, скажімо, на житлоплощу «3 на 4» десь у мордовських чи пермських таборах.
Зараз громадсько-політична акустика зовсім інша. Але й за нинішніх умов, виявляється, можливі книги-події. Що й потвердив вихід у світ роману Василя Шкляра «Чорний ворон». Про нього ще багато будуть говорити літературознавці й критики, тому залишмо фахівцям їхній шмат хліба. З’ясуймо єдине: чому ж таки «Чорний Ворон» стрімко здобувся на статус події в розмаїтому літературному житті? Ну, напевно ж, не лише тому, що одночасно твір надруковано в двох – нечувана річ! – поважних видавництвах («Ярославів Вал» та «Клуб сімейного дозвілля»), та ще й паралельно опубліковано на сторінках престижного журналу «Сучасність». Додає ажіотажного шарму й те, що «Чорному Ворону» присвячена була не лишень прес-конференція в агенції УНІАН, а навіть виступ одного з письменників-депутатів із трибуни Верховної Ради.
Твір зображує носіїв героїчної свідомості
Але все це, зрештою, може зводитися лишень до добрих менеджерських здібностей автора голосного роману. Як, зрештою, й підвищений читацький інтерес, чи, скажімо, переповнена зала великої концертної студії будинку звукозапису Національної радіокомпанії України, де в циклі прямоефірних передач каналу «Культура» щойно відбулася презентація. Хоча, погодьтеся, забитий ущерть зал, людей, що стоять і сидять у проходах, а потім вишиковуються в довжелезну чергу за авторським автографом, шквал дзвінків із усіх куточків України (повторюю – презентація відбувалася в прямому ефірі Національного радіо, вів програму Михайло Слабошпицький) важко пояснити лишень хорошим піаром. Мусить бути щось зовсім інше. І воно, як на мене, є.
Вперше за скільки років в «сучукрліті» з’явився твір, що зображує носіїв героїчної свідомості. Йдеться про холодноярських повстанців, останніх учасників могутнього українського визвольного руху 1917-1923 років. Сам тон «…Ворона» резонує із запитом суспільства, котре вже об’їлося і роботоподібної безликості «текстів-схем», і плаксивості хуторянсько-анекдотичних «романів-пісень». Хоча, звичайно, справа не в героях і навіть не в темі, котра сама по собі мало що значить. Головне, що Шкляр написав талановитий твір. Із карколомним сюжетом, майстерним нагнітанням інтриги, з тонкими віялами містики і достовірною атмосферою доби. Звичайно, авторові ще закинуть (і вже це роблять) багато чого: від «неполіткоректності» до браку «колажності», «смислових зсувів» чи інших модних фішок. Але те, що Василь Шкляр створив не голу агітку про «борців за волю», а художньо переконливий твір, вже сьогодні виглядає достеменним. Твір, який будуть читати в Черкасах і Гуляй-Полі, Кіровограді й Жашкові, Лозовій і Полтаві. А разом із твором та його героями приходитиме розуміння справдешньої Великої України, якою вона була – і то ще досить у недалекій історичній минувшині. Була і потроху знову ставатиме. Зокрема й тому, що повертатимуться в неї герої-холодноярці, котрі «забули там свою люльку».
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Зараз громадсько-політична акустика зовсім інша. Але й за нинішніх умов, виявляється, можливі книги-події. Що й потвердив вихід у світ роману Василя Шкляра «Чорний ворон». Про нього ще багато будуть говорити літературознавці й критики, тому залишмо фахівцям їхній шмат хліба. З’ясуймо єдине: чому ж таки «Чорний Ворон» стрімко здобувся на статус події в розмаїтому літературному житті? Ну, напевно ж, не лише тому, що одночасно твір надруковано в двох – нечувана річ! – поважних видавництвах («Ярославів Вал» та «Клуб сімейного дозвілля»), та ще й паралельно опубліковано на сторінках престижного журналу «Сучасність». Додає ажіотажного шарму й те, що «Чорному Ворону» присвячена була не лишень прес-конференція в агенції УНІАН, а навіть виступ одного з письменників-депутатів із трибуни Верховної Ради.
Твір зображує носіїв героїчної свідомості
Але все це, зрештою, може зводитися лишень до добрих менеджерських здібностей автора голосного роману. Як, зрештою, й підвищений читацький інтерес, чи, скажімо, переповнена зала великої концертної студії будинку звукозапису Національної радіокомпанії України, де в циклі прямоефірних передач каналу «Культура» щойно відбулася презентація. Хоча, погодьтеся, забитий ущерть зал, людей, що стоять і сидять у проходах, а потім вишиковуються в довжелезну чергу за авторським автографом, шквал дзвінків із усіх куточків України (повторюю – презентація відбувалася в прямому ефірі Національного радіо, вів програму Михайло Слабошпицький) важко пояснити лишень хорошим піаром. Мусить бути щось зовсім інше. І воно, як на мене, є.
Вперше за скільки років в «сучукрліті» з’явився твір, що зображує носіїв героїчної свідомості. Йдеться про холодноярських повстанців, останніх учасників могутнього українського визвольного руху 1917-1923 років. Сам тон «…Ворона» резонує із запитом суспільства, котре вже об’їлося і роботоподібної безликості «текстів-схем», і плаксивості хуторянсько-анекдотичних «романів-пісень». Хоча, звичайно, справа не в героях і навіть не в темі, котра сама по собі мало що значить. Головне, що Шкляр написав талановитий твір. Із карколомним сюжетом, майстерним нагнітанням інтриги, з тонкими віялами містики і достовірною атмосферою доби. Звичайно, авторові ще закинуть (і вже це роблять) багато чого: від «неполіткоректності» до браку «колажності», «смислових зсувів» чи інших модних фішок. Але те, що Василь Шкляр створив не голу агітку про «борців за волю», а художньо переконливий твір, вже сьогодні виглядає достеменним. Твір, який будуть читати в Черкасах і Гуляй-Полі, Кіровограді й Жашкові, Лозовій і Полтаві. А разом із твором та його героями приходитиме розуміння справдешньої Великої України, якою вона була – і то ще досить у недалекій історичній минувшині. Була і потроху знову ставатиме. Зокрема й тому, що повертатимуться в неї герої-холодноярці, котрі «забули там свою люльку».
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.