Київ – Поетична та публіцистична спадщина політв’язня Юрія Литвина вийшла друком у видавництві імені Олени Теліги. Книгу «На лезах блискавок» видали на гроші доброчинців із України та діаспори до 75-ліття поета та правозахисника. Вірші, котрі опубліковані у збірці, товариші Литвина вивозили із таборів, завчивши їх на пам’ять. Усіх, хто знав Юрія Литвина, зібрав на виставу присвячену його життю та творчості – театр «Пам’ять».
У Київському Будинку учителя зібралися люди, які відбули багаторічні ув’язнення у сталінських та брежнєвських концтаборах. Їх карали за те, що розповідали про Голодомор, критикували систему, або просто відмовлялися писати доноси на своїх колег та товаришів.
Юрія Литвина вперше заарештували у 18 років, бо насмілився вимагати від голови колгоспу відкріпного папірця, щоб мати можливість поїхати вчитися до Києва. Суд знайшов у діях хлопця склад злочину, що вартував йому 12 років ув’язнення. У таборах Литвин провів майже половину свого життя, був активним правозахисником, поетом і публіцистом.
Литвина убила система
В ув’язненні Юрій Литвин познайомився із Левком Лук’яненком, який згодом став одним із засновників Української Гельсінкської Групи.
«Перший раз я познайомився з Юрієм Литвином у 1961 році, коли мені привезли етапом у Мордовію, у табір № 7 у Соснівці, – згадує Левко Лук’яненко. – Там я з ним подружився і ми були разом до його звільнення у 1966 році. Другий раз його засудили за участь в Українській Гельсінській Групі. І ми вже зустрілися 1982 року в таборі суворого режиму Кучино Пермської області, розташованого у болотистій місцевості біля річки Чусова. Там справді були нестерпні умови для життя. Нам відкрито сказали, що нас привезли до цієї в’язниці, щоб ми не могли нічого звідси передати на волю і щоб загинули у цих болотах, якщо не «покаємося і не перестанемо боротися проти радянської влади». До честі українців – ми трималися мужньо, але умови були такі, що майже кожен з нас хоч раз думав про те, щоб звести рахунки з життям й припинити ті фізичні та психічні муки».
Лук’яненко переконаний, що система вкоротила віку Литвину не лише тим, що позбавила його свободи й утримувала у нелюдських умовах, а й прямо.
Зо офіційною версією Юрій Литвин сам заподіяв собі смерть, розітнувши живота. Перед цим він 9 місяців терпів страшний біль, бо технік обточив йому емаль на усіх зубах, щоб поставити коронки, але більше так і не прийшов.
Товариші Литвина вимагали лікаря і навіть оголосили голодування, але їх не хотіли чути. Юрія Литвина довели до крайньої межі виснаження. В останні дні він не міг ходити і майже нічого не бачив, тому вже не міг працювати. 24 серпня 1984 року Литвина знайшли в камері із розрізаним животом.
«Рана не була смертельною», – стверджує Левко Лук’яненко, який бачив Литвина перед тим, як його відправили до лікарні. На думку Лук’яненка, адміністрація Кучино вдруге свідомо не надала Юрію Литвину належної медичної допомоги і через 2 тижні він помер.
У листопаді 1989-го прах Юрія Литвина, Василя Стуса і Олекси Тихого був перевезений до Києва і з почестями похований на Байковому кладовищі.
«До нескінченності – дерзати!»
По собі Юрій Литвин залишив яскраву поезію та прозу, і українською, і російською мовами. Про неї у «великій зоні» – так політв’язні називали життя по той бік ґрат – дізналися завдяки, зокрема, й Ростиславу Доценку.
За рік перед закінченням строку, Доценко почав завчати напам’ять поезію свого товариша і потім «вивіз її в голові в Україну».
Багато з цих поезій увійшли до книги «На лезах блискавок», що вийшла друком у видавництві Олени Теліги до 75-ліття Юрія Литвина. До збірки увійшли матеріали з різних приватних і державних архівів.
Театр «Пам’ять» під керівництвом Галини Яблонської поставив виставу «До нескінченності – дерзати!» за листами та поезією Юрія Литвина, а також спогадами Василя Овсієнка, Михайла Гориня, Оксани Мешко, Ніни Вірченко та інших дисидентів.
Сценарій вистави написав колишній журналіст Радіо Свобода Кирило Булкін. Він зіграв і головну роль – роль Юрія Литвина.
(Київ – Прага)
Юрія Литвина вперше заарештували у 18 років, бо насмілився вимагати від голови колгоспу відкріпного папірця, щоб мати можливість поїхати вчитися до Києва. Суд знайшов у діях хлопця склад злочину, що вартував йому 12 років ув’язнення. У таборах Литвин провів майже половину свого життя, був активним правозахисником, поетом і публіцистом.
Литвина убила система
В ув’язненні Юрій Литвин познайомився із Левком Лук’яненком, який згодом став одним із засновників Української Гельсінкської Групи.
«Перший раз я познайомився з Юрієм Литвином у 1961 році, коли мені привезли етапом у Мордовію, у табір № 7 у Соснівці, – згадує Левко Лук’яненко. – Там я з ним подружився і ми були разом до його звільнення у 1966 році. Другий раз його засудили за участь в Українській Гельсінській Групі. І ми вже зустрілися 1982 року в таборі суворого режиму Кучино Пермської області, розташованого у болотистій місцевості біля річки Чусова. Там справді були нестерпні умови для життя. Нам відкрито сказали, що нас привезли до цієї в’язниці, щоб ми не могли нічого звідси передати на волю і щоб загинули у цих болотах, якщо не «покаємося і не перестанемо боротися проти радянської влади». До честі українців – ми трималися мужньо, але умови були такі, що майже кожен з нас хоч раз думав про те, щоб звести рахунки з життям й припинити ті фізичні та психічні муки».
Лук’яненко переконаний, що система вкоротила віку Литвину не лише тим, що позбавила його свободи й утримувала у нелюдських умовах, а й прямо.
Зо офіційною версією Юрій Литвин сам заподіяв собі смерть, розітнувши живота. Перед цим він 9 місяців терпів страшний біль, бо технік обточив йому емаль на усіх зубах, щоб поставити коронки, але більше так і не прийшов.
Товариші Литвина вимагали лікаря і навіть оголосили голодування, але їх не хотіли чути. Юрія Литвина довели до крайньої межі виснаження. В останні дні він не міг ходити і майже нічого не бачив, тому вже не міг працювати. 24 серпня 1984 року Литвина знайшли в камері із розрізаним животом.
«Рана не була смертельною», – стверджує Левко Лук’яненко, який бачив Литвина перед тим, як його відправили до лікарні. На думку Лук’яненка, адміністрація Кучино вдруге свідомо не надала Юрію Литвину належної медичної допомоги і через 2 тижні він помер.
У листопаді 1989-го прах Юрія Литвина, Василя Стуса і Олекси Тихого був перевезений до Києва і з почестями похований на Байковому кладовищі.
«До нескінченності – дерзати!»
По собі Юрій Литвин залишив яскраву поезію та прозу, і українською, і російською мовами. Про неї у «великій зоні» – так політв’язні називали життя по той бік ґрат – дізналися завдяки, зокрема, й Ростиславу Доценку.
За рік перед закінченням строку, Доценко почав завчати напам’ять поезію свого товариша і потім «вивіз її в голові в Україну».
Багато з цих поезій увійшли до книги «На лезах блискавок», що вийшла друком у видавництві Олени Теліги до 75-ліття Юрія Литвина. До збірки увійшли матеріали з різних приватних і державних архівів.
Театр «Пам’ять» під керівництвом Галини Яблонської поставив виставу «До нескінченності – дерзати!» за листами та поезією Юрія Литвина, а також спогадами Василя Овсієнка, Михайла Гориня, Оксани Мешко, Ніни Вірченко та інших дисидентів.
Сценарій вистави написав колишній журналіст Радіо Свобода Кирило Булкін. Він зіграв і головну роль – роль Юрія Литвина.
(Київ – Прага)