Київ – Марнота марнот змикає свої води над усіма, полишаючи то лише гіпотези, як про існування Атлантиди, то справжні історичні пам’ятки й пам’ятники, – по всьому світу. Марнотою марнот переймаються в основному письменники, священики (хто менше, хто більше) та дуже рідко – політики. В Україні політики займаються здебільшого питаннями влади й бізнесу, хоч і маскують – хто вдало, хто невдало – ці питання під гасла боротьби за народне щастя. В умовах чергової виборчої кампанії це особливо кидається в очі. Програми кандидатів на Президента поки що не вражають навіть політологів. Щодо виборців, то їх, здається, вже мало чим можна вразити. Хоч кандидати й атакують – «майданами», концертами, компроматами, білбордами, «роликами» й усім іншим, що й складає розмаїту агітаційну атрибутику.
Омріяної мільйонами України за всіма програмами й гаслами не видно. І майбутнє її – проглядається нечітко, як обличчя тих мільйонів, котрі ходять нині в силу обставин у масках.
«Без мрії не можна жити»
Була колись популярною ця простенька пісня: «Без мрії не родить жито, без мрії вода не шумить, без мрії не можна жити…» Може, це колись неможливо було жити без мрій? Без уявлень про жовто-сині знамена, які майорітимуть символом справжньої України? Без упертих зусиль одержимих українською ідеєю наблизити цю ідею до здійснення? Без болісних втрат заради «Здобудемо!», жертв і самопожертв заради майбутнього? Омріяна поколіннями Україна постала – але чи це та, омріяна Україна? Чи – не омріяна, котра за два десятки літ свого існування в статусі незалежної держави стрімко крокує до економічного й духовного дефолту?
За прогнозами експертів, наприклад, директора Інституту трансформації суспільства Олега Соскіна, «ми жорстко прямуємо до сценарію лютневої революції 1917 року». Підставою для актуальних причин «створення революційних комітетів» та нової – відмінної від «помаранчевої» – революції експерт вбачає загрозливе розшарування суспільства: 70 відсотків багатства країни належить корпоративній олігархічній буржуазії, що складає до 5 відсотків населення. А «люмпенсько-пролетарська маса» сягає 70 відсотків населення, якій належить заледве 5 відсотків багатства «на всіх». Решту 25 відсотків усіх благ Олег Соскін віддає так званому середньому класу, дрібній національній буржуазії та «середній інтелігенції».
На тлі майнового, соціального тощо розшарувань, стрімкого зубожіння основної маси населення зростає злочинність, згортаються свободи, у тому числі «розпіарена» на всі заставки свобода слова. Моніторинг Інституту масової інформації засвідчує, що тільки у жовтні цього року в Україні відбулося «безпрецедентне за останні кілька років зростання кількості нападів і спроб залякувань журналістів». Дійшло до пострілів – 6 жовтня обстріляна редакція львівської газети «Експрес»; 13 жовтня обстріляно редакцію волинської газети «Віче»; 26 жовтня стріляли в Кирила Данилова – директора телекомпанії Приват ТБ Дніпро («9 канал») у Дніпропетровську. В Івано-Франківську обстріляли будинок видавництва «Нова зоря», де друкується однойменна газета. Інститут масової інформації оприлюднив і факти нападів на конкретних журналістів – цих фактів надто багато, щоб вважати, буцім це – випадковість.
У такому «антуражі» мрії – останнє, про що згадує розтривожений кризами, епідеміями і пошуком хліба насущного пересічний представник «люмпенсько-пролетарської маси». А про що мріють діти «пересічних»? – Про те, щоб стати хліборобами, гірниками, комбайнерами, вчителями та лікарями, космонавтами й вченими, як їхні батьки і матері мріяли? – Мріють, напевне. Статистики на цю тему не існує. Проте існує тенденція, вже неприхована, інших дитячих мрій – здобутися на «дім твоєї мрії», «автомобіль твоєї мрії», «кухню твоєї мрії», «сукню твоєї мрії» і т. п., – все це з рекламних обіцянок, що не зникають із екранів. Дівчатка мріють стати хоч якоюсь «міс» і завоювати світ, що само собою не так зле. Та завойовувати світ нерідко починають із сумнівних «агентств краси», звідки потрапляють у сексуальне рабство. Інші поповнюють сумну статистику «статисток», перепрошую за каламбур, секс-туризму.
Про потік іноземців, котрі ринулися через прозорі й безвізові українські кордони в пошуках дешевих сексуальних розваг розповідає нове листопадове число № 43 журналу «Кореспондент», називаючи промовисті цифри: якщо у 2004 році таких «туристів» було 8 мільйонів, то у 2008 – 20 мільйонів.
Легкою здобиччю для шукачів екзотичних пригод із усієї Європи, Японії, Африки та інших країв, різномастих збоченців, наркоділків тощо українські дівчата, приїхавши до великих міст чи столиці в прозорих блузочках а ля «англійський абажур», стають не тому, що народилися потенційними моральними каліками. І не народилися такими ж каліками українські парубки, котрі поповнюють лави безробітних, бездипломних, або – дипломованих безперспективних «гастарбайтерів», або горбатяться – з радістю! – бо щось зароблять, на новобудовах навколо столиці власної країни, бо інших доріг у них не існує. Принаймні, сьогодні.
Чому? – Тому, що суспільство, в якому вони всі народилися, поспіль просякнуте отрутою перевернутих із ніг на голову моральних «цінностей». Тому, що змалку діти стикаються з розумінням, що в світі, у якому вони з’явилися, правлять бал гроші, а не знання, гроші, а не талант; що законів у країні, де вони зростають, немає, а ті, що є – не виконуються. Що суди – апріорі несправедливі, злочинці уникають правосуддя, і, якщо ти – народний депутат чи дитина депутата, то можеш хоч людину переїхати на смерть, – нічого тобі не буде за це. Інакше – стережися, виживай, видирай у життя все, що зможеш…
Про яку Україну мріють діти із понад трьох десятків сиротинців у країні? Про яку мріють безпритульні, число котрих вражає експертів, але не вражає, здається, ні діючу владу, ні опозицію? Без яких мрій не можуть жити кандидати у Президенти – пропонуючи майбутнє поліпшення життя в усіх напрямах і не пропонуючи нічого конкретного?
«Риторика – сад, де більше квітів, ніж плодів»
Поставлені питання – риторичні.
Але кожен із кандидатів у Президенти ще може їх собі поставити – в авральному порядку. І запропонувати свою відповідь, оприлюднити свою мрію про Україну майбутнього. Інше, складніше і важливіше, питання: чи теперішнє українське суспільство розділить цю мрію когось із претендентів на «арбітра нації»?
Бо суспільство, вражене такими хворобами, як соціальна апатія, байдужість, «моя хата скраю», розділене і набутками матеріальними, і пріоритетами духовними, конфесійними й мовними, містить у собі вже й ознаки розшарування «за мріями». Котрась його частина мріє про те, щоб другою державною мовою стала російська, котрась – цю мрію не поділяє, а ще котрась – не мріє про жодні мовні пріоритети. Просто живе собі, як живеться, розмовляючи «вєркосердючкінським» наріччям. Котрась частина суспільства мріє про помісну Церкву в Україні, але цю мрію поділяють не всі інші. Хтось бачить Україну без НАТО, хтось – навпаки. Цю низку прикладів можна множити. Вони – теж риторика, як і риторика – подібні одна до одної, мов близнята, програми кандидатів у Президенти. У світлі всієї цієї риторики й живе не омріяна Україна – країна, схожа на віртуальний сад, у якому «більше квітів, ніж плодів», перефразовуючи французького драматурга Адріана Декурселя.
А могла б стати садом справжнім – розкішним садом посеред Європи, плодоносним і багатим. Омріяним мільйонами і виплеканим під егідою справжнього Садівника.
Чи він є серед майже двох десятків претендентів на місце Президента – місце, котре в Україні з роками перетворилося на «лобне», на місце щораз можливої страти, а не місце Творця, окриленого мрією?
Чи, окрім загрози економічного дефолту, країні загрожує і «дефолт» мрій?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
«Без мрії не можна жити»
Була колись популярною ця простенька пісня: «Без мрії не родить жито, без мрії вода не шумить, без мрії не можна жити…» Може, це колись неможливо було жити без мрій? Без уявлень про жовто-сині знамена, які майорітимуть символом справжньої України? Без упертих зусиль одержимих українською ідеєю наблизити цю ідею до здійснення? Без болісних втрат заради «Здобудемо!», жертв і самопожертв заради майбутнього? Омріяна поколіннями Україна постала – але чи це та, омріяна Україна? Чи – не омріяна, котра за два десятки літ свого існування в статусі незалежної держави стрімко крокує до економічного й духовного дефолту?
За прогнозами експертів, наприклад, директора Інституту трансформації суспільства Олега Соскіна, «ми жорстко прямуємо до сценарію лютневої революції 1917 року». Підставою для актуальних причин «створення революційних комітетів» та нової – відмінної від «помаранчевої» – революції експерт вбачає загрозливе розшарування суспільства: 70 відсотків багатства країни належить корпоративній олігархічній буржуазії, що складає до 5 відсотків населення. А «люмпенсько-пролетарська маса» сягає 70 відсотків населення, якій належить заледве 5 відсотків багатства «на всіх». Решту 25 відсотків усіх благ Олег Соскін віддає так званому середньому класу, дрібній національній буржуазії та «середній інтелігенції».
На тлі майнового, соціального тощо розшарувань, стрімкого зубожіння основної маси населення зростає злочинність, згортаються свободи, у тому числі «розпіарена» на всі заставки свобода слова. Моніторинг Інституту масової інформації засвідчує, що тільки у жовтні цього року в Україні відбулося «безпрецедентне за останні кілька років зростання кількості нападів і спроб залякувань журналістів». Дійшло до пострілів – 6 жовтня обстріляна редакція львівської газети «Експрес»; 13 жовтня обстріляно редакцію волинської газети «Віче»; 26 жовтня стріляли в Кирила Данилова – директора телекомпанії Приват ТБ Дніпро («9 канал») у Дніпропетровську. В Івано-Франківську обстріляли будинок видавництва «Нова зоря», де друкується однойменна газета. Інститут масової інформації оприлюднив і факти нападів на конкретних журналістів – цих фактів надто багато, щоб вважати, буцім це – випадковість.
У такому «антуражі» мрії – останнє, про що згадує розтривожений кризами, епідеміями і пошуком хліба насущного пересічний представник «люмпенсько-пролетарської маси». А про що мріють діти «пересічних»? – Про те, щоб стати хліборобами, гірниками, комбайнерами, вчителями та лікарями, космонавтами й вченими, як їхні батьки і матері мріяли? – Мріють, напевне. Статистики на цю тему не існує. Проте існує тенденція, вже неприхована, інших дитячих мрій – здобутися на «дім твоєї мрії», «автомобіль твоєї мрії», «кухню твоєї мрії», «сукню твоєї мрії» і т. п., – все це з рекламних обіцянок, що не зникають із екранів. Дівчатка мріють стати хоч якоюсь «міс» і завоювати світ, що само собою не так зле. Та завойовувати світ нерідко починають із сумнівних «агентств краси», звідки потрапляють у сексуальне рабство. Інші поповнюють сумну статистику «статисток», перепрошую за каламбур, секс-туризму.
Про потік іноземців, котрі ринулися через прозорі й безвізові українські кордони в пошуках дешевих сексуальних розваг розповідає нове листопадове число № 43 журналу «Кореспондент», називаючи промовисті цифри: якщо у 2004 році таких «туристів» було 8 мільйонів, то у 2008 – 20 мільйонів.
Легкою здобиччю для шукачів екзотичних пригод із усієї Європи, Японії, Африки та інших країв, різномастих збоченців, наркоділків тощо українські дівчата, приїхавши до великих міст чи столиці в прозорих блузочках а ля «англійський абажур», стають не тому, що народилися потенційними моральними каліками. І не народилися такими ж каліками українські парубки, котрі поповнюють лави безробітних, бездипломних, або – дипломованих безперспективних «гастарбайтерів», або горбатяться – з радістю! – бо щось зароблять, на новобудовах навколо столиці власної країни, бо інших доріг у них не існує. Принаймні, сьогодні.
Чому? – Тому, що суспільство, в якому вони всі народилися, поспіль просякнуте отрутою перевернутих із ніг на голову моральних «цінностей». Тому, що змалку діти стикаються з розумінням, що в світі, у якому вони з’явилися, правлять бал гроші, а не знання, гроші, а не талант; що законів у країні, де вони зростають, немає, а ті, що є – не виконуються. Що суди – апріорі несправедливі, злочинці уникають правосуддя, і, якщо ти – народний депутат чи дитина депутата, то можеш хоч людину переїхати на смерть, – нічого тобі не буде за це. Інакше – стережися, виживай, видирай у життя все, що зможеш…
Про яку Україну мріють діти із понад трьох десятків сиротинців у країні? Про яку мріють безпритульні, число котрих вражає експертів, але не вражає, здається, ні діючу владу, ні опозицію? Без яких мрій не можуть жити кандидати у Президенти – пропонуючи майбутнє поліпшення життя в усіх напрямах і не пропонуючи нічого конкретного?
«Риторика – сад, де більше квітів, ніж плодів»
Поставлені питання – риторичні.
Але кожен із кандидатів у Президенти ще може їх собі поставити – в авральному порядку. І запропонувати свою відповідь, оприлюднити свою мрію про Україну майбутнього. Інше, складніше і важливіше, питання: чи теперішнє українське суспільство розділить цю мрію когось із претендентів на «арбітра нації»?
Бо суспільство, вражене такими хворобами, як соціальна апатія, байдужість, «моя хата скраю», розділене і набутками матеріальними, і пріоритетами духовними, конфесійними й мовними, містить у собі вже й ознаки розшарування «за мріями». Котрась його частина мріє про те, щоб другою державною мовою стала російська, котрась – цю мрію не поділяє, а ще котрась – не мріє про жодні мовні пріоритети. Просто живе собі, як живеться, розмовляючи «вєркосердючкінським» наріччям. Котрась частина суспільства мріє про помісну Церкву в Україні, але цю мрію поділяють не всі інші. Хтось бачить Україну без НАТО, хтось – навпаки. Цю низку прикладів можна множити. Вони – теж риторика, як і риторика – подібні одна до одної, мов близнята, програми кандидатів у Президенти. У світлі всієї цієї риторики й живе не омріяна Україна – країна, схожа на віртуальний сад, у якому «більше квітів, ніж плодів», перефразовуючи французького драматурга Адріана Декурселя.
А могла б стати садом справжнім – розкішним садом посеред Європи, плодоносним і багатим. Омріяним мільйонами і виплеканим під егідою справжнього Садівника.
Чи він є серед майже двох десятків претендентів на місце Президента – місце, котре в Україні з роками перетворилося на «лобне», на місце щораз можливої страти, а не місце Творця, окриленого мрією?
Чи, окрім загрози економічного дефолту, країні загрожує і «дефолт» мрій?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.