Київ – Український інформаційний простір знову сколихнула тема диктатури і сильної руки, інформаційним приводом до котрої стала нещодавня прес-конференція екс-заступника голови СБУ генерал-лейтенанта Олександра Скіпальського, а також його колег-силовиків – генерал-полковника Геннадія Курдакова та голови Всеукраїнської партії «Нова сила» Юрія Збітнєва. Практично всі політичні сили скористалися цим інформаційним приводом для того, щоб звинуватити один одного і особливо нинішнього Президента Віктора Ющенка в бажанні порушити Конституцію і спробі ввести авторитарний режим правління в Україні.
Ці заяви самі по собі можна оцінювати, як частину (причому досить невелику) ведення передвиборної боротьби усіма чільними політичними силами. Проте, беручи до уваги їхній контекст, тобто соціальні процеси, котрі йдуть в Україні, можна сказати, що ситуація із цим питанням серйозніша. Навіть під час обговорення цієї теми після заяв генерала Скіпальського і його колег практично всі аналітики, як від політичних сил, так і незалежні експерти, відзначають, що в суспільстві продовжує визрівати вимога сильного політичного управління, котру можна вважати прагненням до так званої «сильної руки». І деякі із оглядачів роблять висновок, що це є прямим скочуванням суспільної думки до, якщо не до прагнення, то до згоди із диктатурою.
Суспільство прагне дієздатної влади
Проте, як відзначає досить значна частина дослідників, це не зовсім так. Оскільки, якщо питання ставити більш чітко і структуровано, то видно, що суспільство прагне не диктатури, а чогось іншого. І, якщо говорити про це «інше» коротко, то українське суспільство прагне влади, яка здатна принаймні задовільно виконувати свої владні функції. А якби ці функції влада виконувала на тверду четвірку («добре»), то вона могла б мати практично повну підтримку суспільства.
Відтак, українське суспільство сьогодні вже не просто прагне, а вимагає влади дієздатної, влади, спроможної на проведення суттєво необхідних суспільних політичних і економічних проектів в Україні, котрі назріли, перезріли і, власне, самою своєю відсутністю штовхають країну до дуже серйозних катаклізмів. Серед нинішнього політикуму немає яскравих лідерів, здатних провести подібні проекти: як в суспільстві, так і в політиці та економіці, а також немає колективних лідерів – команд, котрі здатні реалізувати подібні реформуючі проекти. Саме з цієї причини українська спільнота вже шукає не повної дієздатності, а хоча б якоїсь локальної «здатності» на вчинок представників влади, на просто дію, в сподіванні, що така дія у вузькому сегменті може з часом перерости у ширшу дієздатність.
Власне кажучи, подібні очікування і схиляють українську суспільну думку до введення того чи іншого силового режиму, оскільки такий режим завжди є більш простим, і дійсно здатним на силовий вчинок. Проте, як показує історичний досвід, у переважній своїй більшості, диктатура «силовиків», як і більш м’які форми, в тому числі й авторитарна форма управління, неефективні в системному розумінні. І правління «силовиків» без повної підтримки суспільства і потужної професійної команди в усіх галузях не може призвести до позитивних результатів. Правління таких, наприклад, силовиків, як Шарль де Голь, скоріше є винятком, оскільки він, маючи потужну підтримку французької спільноти, французької інтелектуальної, політичної й економічної еліти, був скоріше символом (в одній із книг про рух Опору його так і звали – «Символом з великої літери») й організаційним чинником, аніж диктатором. І при тому сам де Голь мав мужність і розуміння меж своєї місії, котра дала йому можливість вчасно піти, коли суспільство розчарувалося в його курсі.
Провокуюча ситуація
Таким чином, можна констатувати, що ситуація в Україні дійсно є провокуючою до введення тієї чи іншої форми авторитаризації влади, використавши як привід світову фінансову і внутрішню системну українську кризу. По-суті, якщо Ющенка звинувачують у спробах введення авторитарної влади, спираючись на заяви його симпатиків, зокрема Скіпальського та згаданих генералів, то можна задля справедливості сказати, що й інші головні претенденти на президентську владу також схильні до авторитарного правління. Можна пригадати не таку давню заяву Юлії Тимошенко, котра у виступі запитала, «…а чому ви думаєте, що українці не хочуть диктатури?» Якщо взяти до уваги її схильність керувати усім поспіль в ручному режимі, вирішувати практично всі питання одноосібно, коли решта членів Кабміну є фактично статистами, а не дійовими особами, то, мабуть, саме Юлія Тимошенко є втіленням авторитаризму за останні роки в українському політикумі і в управлінській еліті.
Якщо взяти іншого головного претендента на посаду Президента – Віктора Януковича, то стиль управління, так би мовити, «донецького менеджменту» є суто авторитарним і набагато жорсткішим, ніж навіть порівняно м’який авторитаризм Леоніда Кучми. У цьому сенсі ми можемо констатувати, що прихід практично будь-якого політика із головної обойми плюс кризова ситуація в Україні неодмінно призведуть до авторитаризації влади. Питання лише в пропорціях та зовнішніх виявах цього процесу. Хоча з суто технічних причин авторитарний режим (якщо такий, звісно, стане реальністю) за моделлю буде більш схожий на російський, аніж на режим Лукашенка в Білорусі. Відмінність буде лише у відсутності власних природних багатств, за допомогою котрих Путін-Медведєв та їхнє оточення купують прихильність співвітчизників. Із причини ресурсної недостатності українським авторитарникам прийдеться розриватись у проявах відданості між внутрішніми та зарубіжними спонсорами і між шкуродерством та патерналізмом щодо власних співгромадян. Позиція дуже нестійка і довговічність авторитарного режиму з прагматичних міркувань не може бути великою. Рік-два – і в архів історії.
Чого очікувати від авторитаризації?
Потрібно відзначити наперед, що українському суспільству очікувати від авторитаризації влади чогось хорошого не випадає. Оскільки, діючи в рамках нинішньої суспільно-політичної системи, котра склалася на користь олігархів і, в більш широкому сенсі, на користь чиновницької номенклатури, будь-яка авторитаризація влади буде означати для суспільства лише затягування пасків, затягування гайок та інші кроки у позбавленні інших соціальних прав і надбань. Адже сучасна українська економіка не здатна, попри всі заяви політиків, забезпечити на сучасному рівні хоча б одне медичне обслуговування всього населення України. Це, власне, і висвітлила нинішня пандемія грипу А/H1N1, до котрого навіть при попередженні від ВООЗ за півроку влада виявилася повністю не готова. Що вже тоді говорити про здатність забезпечити сучасний рівень освіти, житлове господарство та загальний рівень добробуту громадян України.
Мало того, кредити, взяті у міжнародної спільноти за прем’єрства як Юлії Тимошенко, так і за каденції Віктора Януковича, Україна змушена буде віддавати у будь-якому разі. А це говорить, що пасок українському суспільству доведеться затягувати іще тугіше.
Таким чином, можна впевнено сказати, що без зміни самої моделі суспільно-політичної системи в Україні, з приходом будь-кого із нинішніх чільних політиків до президентської влади (а інші прийти фактично не можуть) в Україні дуже ймовірне введення саме диктатури. У сенсі встановлення необмеженої влади якоїсь групи, партії або класу, котра засновується на прямому насиллі, а за українських реалій, це клас і група чиновницької номенклатури, з олігархами на чолі. Диктатури антипатріотичної, антиінтелектуальної, антиморальної і вкрай неефективної. А також диктатури, котра приречена на провал, оскільки сьогоднішні опитування навіть представників цієї ж правлячої номенклатури, вказують, що вони самі втомилися не лише від кризи, а й від свого правління та від самих себе. І глибоко всередині своєї душі навіть правляча еліта очікує «лицарів на білих конях», котрі прийдуть звідкись і вирівняють економічну, політичну і соціальну ситуацію.
Проте саме ці лицарі на сьогодні усунуті не лише від реальної влади, а й декласовані й люмпенізовані, оскільки професійність, інтелектуальність і моральність є завадою до кооптації в мережі правлячих еліт, вибудуваних на майже геніально сформульованих принципах Леонідом Кучмою – сервільності, бідовості і свояковості. Тобто, бути простим своїм хлопцем, не обтяженим інтелектуальними, моральними чи якимось іншими принципами.
Хоча, якщо бути до кінця послідовним, то треба визнати, що Україна вже років 15-20 живе саме в умовах номенклатурно-олігархічної диктатури. Оскільки як ще інакше можна назвати режим, за якого номенклатура та її виконавчі генеральні менеджери – економічні та політичні олігархи – мають де-факто необмежену владу, розподілили між собою близько 90 відсотків національних багатств країни і за допомогою силових каральних органів, котрі про людське око звуться правоохоронними, та неформальних угруповань (на кшталт «братків») силовим чином розправляються будь з ким, хто виступає проти цього режиму чи просто має майно, що впало в око номенклатурникам?
Відтак, із усіх можливих диктатур Україні найбільше загрожує нині діюча – номенклатурно-олігархічна диктатура. А всі розмови і залякування суспільства диктатурою грядущою, військовою або цивільною, є лише черговим PR-ходом, покликаним встановити димову завісу на шляху реальних проектів змін в Україні.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Суспільство прагне дієздатної влади
Проте, як відзначає досить значна частина дослідників, це не зовсім так. Оскільки, якщо питання ставити більш чітко і структуровано, то видно, що суспільство прагне не диктатури, а чогось іншого. І, якщо говорити про це «інше» коротко, то українське суспільство прагне влади, яка здатна принаймні задовільно виконувати свої владні функції. А якби ці функції влада виконувала на тверду четвірку («добре»), то вона могла б мати практично повну підтримку суспільства.
Відтак, українське суспільство сьогодні вже не просто прагне, а вимагає влади дієздатної, влади, спроможної на проведення суттєво необхідних суспільних політичних і економічних проектів в Україні, котрі назріли, перезріли і, власне, самою своєю відсутністю штовхають країну до дуже серйозних катаклізмів. Серед нинішнього політикуму немає яскравих лідерів, здатних провести подібні проекти: як в суспільстві, так і в політиці та економіці, а також немає колективних лідерів – команд, котрі здатні реалізувати подібні реформуючі проекти. Саме з цієї причини українська спільнота вже шукає не повної дієздатності, а хоча б якоїсь локальної «здатності» на вчинок представників влади, на просто дію, в сподіванні, що така дія у вузькому сегменті може з часом перерости у ширшу дієздатність.
Власне кажучи, подібні очікування і схиляють українську суспільну думку до введення того чи іншого силового режиму, оскільки такий режим завжди є більш простим, і дійсно здатним на силовий вчинок. Проте, як показує історичний досвід, у переважній своїй більшості, диктатура «силовиків», як і більш м’які форми, в тому числі й авторитарна форма управління, неефективні в системному розумінні. І правління «силовиків» без повної підтримки суспільства і потужної професійної команди в усіх галузях не може призвести до позитивних результатів. Правління таких, наприклад, силовиків, як Шарль де Голь, скоріше є винятком, оскільки він, маючи потужну підтримку французької спільноти, французької інтелектуальної, політичної й економічної еліти, був скоріше символом (в одній із книг про рух Опору його так і звали – «Символом з великої літери») й організаційним чинником, аніж диктатором. І при тому сам де Голь мав мужність і розуміння меж своєї місії, котра дала йому можливість вчасно піти, коли суспільство розчарувалося в його курсі.
Провокуюча ситуація
Таким чином, можна констатувати, що ситуація в Україні дійсно є провокуючою до введення тієї чи іншої форми авторитаризації влади, використавши як привід світову фінансову і внутрішню системну українську кризу. По-суті, якщо Ющенка звинувачують у спробах введення авторитарної влади, спираючись на заяви його симпатиків, зокрема Скіпальського та згаданих генералів, то можна задля справедливості сказати, що й інші головні претенденти на президентську владу також схильні до авторитарного правління. Можна пригадати не таку давню заяву Юлії Тимошенко, котра у виступі запитала, «…а чому ви думаєте, що українці не хочуть диктатури?» Якщо взяти до уваги її схильність керувати усім поспіль в ручному режимі, вирішувати практично всі питання одноосібно, коли решта членів Кабміну є фактично статистами, а не дійовими особами, то, мабуть, саме Юлія Тимошенко є втіленням авторитаризму за останні роки в українському політикумі і в управлінській еліті.
Якщо взяти іншого головного претендента на посаду Президента – Віктора Януковича, то стиль управління, так би мовити, «донецького менеджменту» є суто авторитарним і набагато жорсткішим, ніж навіть порівняно м’який авторитаризм Леоніда Кучми. У цьому сенсі ми можемо констатувати, що прихід практично будь-якого політика із головної обойми плюс кризова ситуація в Україні неодмінно призведуть до авторитаризації влади. Питання лише в пропорціях та зовнішніх виявах цього процесу. Хоча з суто технічних причин авторитарний режим (якщо такий, звісно, стане реальністю) за моделлю буде більш схожий на російський, аніж на режим Лукашенка в Білорусі. Відмінність буде лише у відсутності власних природних багатств, за допомогою котрих Путін-Медведєв та їхнє оточення купують прихильність співвітчизників. Із причини ресурсної недостатності українським авторитарникам прийдеться розриватись у проявах відданості між внутрішніми та зарубіжними спонсорами і між шкуродерством та патерналізмом щодо власних співгромадян. Позиція дуже нестійка і довговічність авторитарного режиму з прагматичних міркувань не може бути великою. Рік-два – і в архів історії.
Чого очікувати від авторитаризації?
Потрібно відзначити наперед, що українському суспільству очікувати від авторитаризації влади чогось хорошого не випадає. Оскільки, діючи в рамках нинішньої суспільно-політичної системи, котра склалася на користь олігархів і, в більш широкому сенсі, на користь чиновницької номенклатури, будь-яка авторитаризація влади буде означати для суспільства лише затягування пасків, затягування гайок та інші кроки у позбавленні інших соціальних прав і надбань. Адже сучасна українська економіка не здатна, попри всі заяви політиків, забезпечити на сучасному рівні хоча б одне медичне обслуговування всього населення України. Це, власне, і висвітлила нинішня пандемія грипу А/H1N1, до котрого навіть при попередженні від ВООЗ за півроку влада виявилася повністю не готова. Що вже тоді говорити про здатність забезпечити сучасний рівень освіти, житлове господарство та загальний рівень добробуту громадян України.
Мало того, кредити, взяті у міжнародної спільноти за прем’єрства як Юлії Тимошенко, так і за каденції Віктора Януковича, Україна змушена буде віддавати у будь-якому разі. А це говорить, що пасок українському суспільству доведеться затягувати іще тугіше.
Таким чином, можна впевнено сказати, що без зміни самої моделі суспільно-політичної системи в Україні, з приходом будь-кого із нинішніх чільних політиків до президентської влади (а інші прийти фактично не можуть) в Україні дуже ймовірне введення саме диктатури. У сенсі встановлення необмеженої влади якоїсь групи, партії або класу, котра засновується на прямому насиллі, а за українських реалій, це клас і група чиновницької номенклатури, з олігархами на чолі. Диктатури антипатріотичної, антиінтелектуальної, антиморальної і вкрай неефективної. А також диктатури, котра приречена на провал, оскільки сьогоднішні опитування навіть представників цієї ж правлячої номенклатури, вказують, що вони самі втомилися не лише від кризи, а й від свого правління та від самих себе. І глибоко всередині своєї душі навіть правляча еліта очікує «лицарів на білих конях», котрі прийдуть звідкись і вирівняють економічну, політичну і соціальну ситуацію.
Проте саме ці лицарі на сьогодні усунуті не лише від реальної влади, а й декласовані й люмпенізовані, оскільки професійність, інтелектуальність і моральність є завадою до кооптації в мережі правлячих еліт, вибудуваних на майже геніально сформульованих принципах Леонідом Кучмою – сервільності, бідовості і свояковості. Тобто, бути простим своїм хлопцем, не обтяженим інтелектуальними, моральними чи якимось іншими принципами.
Хоча, якщо бути до кінця послідовним, то треба визнати, що Україна вже років 15-20 живе саме в умовах номенклатурно-олігархічної диктатури. Оскільки як ще інакше можна назвати режим, за якого номенклатура та її виконавчі генеральні менеджери – економічні та політичні олігархи – мають де-факто необмежену владу, розподілили між собою близько 90 відсотків національних багатств країни і за допомогою силових каральних органів, котрі про людське око звуться правоохоронними, та неформальних угруповань (на кшталт «братків») силовим чином розправляються будь з ким, хто виступає проти цього режиму чи просто має майно, що впало в око номенклатурникам?
Відтак, із усіх можливих диктатур Україні найбільше загрожує нині діюча – номенклатурно-олігархічна диктатура. А всі розмови і залякування суспільства диктатурою грядущою, військовою або цивільною, є лише черговим PR-ходом, покликаним встановити димову завісу на шляху реальних проектів змін в Україні.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.