Німеччина відзначає 20-річчя падіння Берлінської стіни. 9 листопада 1989 року керівництво НДР не встояло перед тиском своїх громадян – вперше після десятиліть розділу східним німцям дозволили вільно відвідувати Західну Німеччину. Очевидцем тих подій був і Ярослав Кандиба, який тоді вчився на філологічному відділенні в Єнському університеті.
– Як Ви сприйняли тоді повідомлення про падіння Берлінської стіни?
– Наскільки я пригадую, це був четвер. Я досить пізно повернувся після семінарів із університету. Вже було далеко після сьомої. Надворі темно й холодно. І я займався прозаїчною справою – готував вечерю в гуртожитку.
Раптом вривається мій колега по кімнаті, німець, і як навіжений кричить: «Стіни більше немає!» Я подумав, що розігрує. А він продовжує: «Швидше вмикай телевізор!»
У нас у кімнаті стояв дуже старий, іще чорно-білий апарат. Але його перевага була в тому, що він, крім східнонімецьких телеканалів, приймав іще кілька західних програм – здається, Другий канал німецького телебачення ZDF і Баварське телебачення.
Кажуть, що в 70-х і навіть на початку 80-х років східним німцям забороняли дивитися західні телеканали й навіть зривали антени з дахів. Але наприкінці 80-х на це вже не звертали уваги. Щоправда, коли в СРСР розпочалася перебудова, то в НДР спробували заборонити радянський молодіжний журнал «Супутник».
Так от, ми ввімкнули один із західних телеканалів, а там уже показують запис прес-конференції члена політбюро СЄПН Ґюнтера Шабовського. Він якраз і повідомив про рішення керівництва НДР дозволити східним німцям вільно їздити на Захід.
Що потім діялося, важко описати. Здавалося, що всі люди, як єдина величезна родина, разом святкували весілля. Всі вискочили на вулиці міста й вітали одне одного.
Після багатотижневих безперервних демонстрацій, хвилі втікачів на Захід через сусідні Чехію та Угорщину всі нарешті змогли з легкістю вдихнути: нарешті свобода. Найближчими ж вихідними ми разом із друзями майнули до Західного Берліна.
Це були справді незабутні враження. Чогось подібного я більше ніколи не бачив.
– А чи можна було відчути якісь зміни у викладанні після падіння Берлінської стіни?
– Нас перестали діставати науковим комунізмом і політекономією. Для нас це була найбільша радість.
Такий фах, як марксизм-ленінізм, був обов’язковим для всіх факультетів, і майже відразу після падіння стіни його не стало. Пригадую: перед одним із книжкових антикварних магазинів побачив рівненько складений стос підручників із марксизму-ленінізму, що ще раз підтвердило, що німці – народ охайний.
Цікава доля викладачів, які все своє життя присвятили вивченню й пропаганді комуністичного вчення. Наскільки я знаю, всім їм довелося розпрощатися з університетською кар’єрою.
Через років сім після об’єднання Німеччини я якось зустрівся з одним із таких викладачів. Він був безробітним.
Однак він розповів, що дехто з його колишніх колег успішно прилаштувався до нових, тепер уже капіталістичних умов і зайнявся бізнесом. Одна викладачка, яка викладала в нас на курсі й була фанатом азійської кухні, наприклад, відкрила власний ресторан.
– А які зовнішні зміни можна було помітити після падіння Берлінської стіни?
– На дорогах відразу з’явилося багато авт із західними номерами, а в магазинах – банани. Трохи пізніше почали ремонтувати всі дороги.
Це було перше, чим зайнялися німці після прощання з розвиненим соціалізмом. Здається, навіть іще до валютного союзу, тобто ще до переходу на західну марку.
Коли ж на території НДР запровадили західну марку, тоді, наприклад, центр Єни, де я тоді мешкав, буквально окупували торгівці із Західної Німеччини. Торгували всім: від шкіряних курток і джинсів до косметики й модних окулярів.
Це чимось нагадувало те, що зараз можна побачити, скажімо, в Києві біля багатьох станцій метро – такі собі спонтанні ринки. Різниця полягає, однак, у тому, що такі ринки в східній Німеччині швидко зникли.
Коли ж ейфорія минула, люди замислилися над своїм майбутнім. Тепер, на відміну від часів соціалізму, кожний мав узяти свою долю у власні руки.
І, як виглядає, декому це не вдалося, якщо взяти до уваги той факт, що нині безробіття в східній Німеччині майже вдвічі вище, ніж на заході країни. Але більшість, про що свідчать соціологічні опитування, в жодному разі не бажає повернення берлінської стіни.
(Прага – Київ)
– Наскільки я пригадую, це був четвер. Я досить пізно повернувся після семінарів із університету. Вже було далеко після сьомої. Надворі темно й холодно. І я займався прозаїчною справою – готував вечерю в гуртожитку.
Раптом вривається мій колега по кімнаті, німець, і як навіжений кричить: «Стіни більше немає!» Я подумав, що розігрує. А він продовжує: «Швидше вмикай телевізор!»
У нас у кімнаті стояв дуже старий, іще чорно-білий апарат. Але його перевага була в тому, що він, крім східнонімецьких телеканалів, приймав іще кілька західних програм – здається, Другий канал німецького телебачення ZDF і Баварське телебачення.
Кажуть, що в 70-х і навіть на початку 80-х років східним німцям забороняли дивитися західні телеканали й навіть зривали антени з дахів. Але наприкінці 80-х на це вже не звертали уваги. Щоправда, коли в СРСР розпочалася перебудова, то в НДР спробували заборонити радянський молодіжний журнал «Супутник».
Так от, ми ввімкнули один із західних телеканалів, а там уже показують запис прес-конференції члена політбюро СЄПН Ґюнтера Шабовського. Він якраз і повідомив про рішення керівництва НДР дозволити східним німцям вільно їздити на Захід.
Що потім діялося, важко описати. Здавалося, що всі люди, як єдина величезна родина, разом святкували весілля. Всі вискочили на вулиці міста й вітали одне одного.
Після багатотижневих безперервних демонстрацій, хвилі втікачів на Захід через сусідні Чехію та Угорщину всі нарешті змогли з легкістю вдихнути: нарешті свобода. Найближчими ж вихідними ми разом із друзями майнули до Західного Берліна.
Це були справді незабутні враження. Чогось подібного я більше ніколи не бачив.
– А чи можна було відчути якісь зміни у викладанні після падіння Берлінської стіни?
– Нас перестали діставати науковим комунізмом і політекономією. Для нас це була найбільша радість.
Такий фах, як марксизм-ленінізм, був обов’язковим для всіх факультетів, і майже відразу після падіння стіни його не стало. Пригадую: перед одним із книжкових антикварних магазинів побачив рівненько складений стос підручників із марксизму-ленінізму, що ще раз підтвердило, що німці – народ охайний.
Цікава доля викладачів, які все своє життя присвятили вивченню й пропаганді комуністичного вчення. Наскільки я знаю, всім їм довелося розпрощатися з університетською кар’єрою.
Через років сім після об’єднання Німеччини я якось зустрівся з одним із таких викладачів. Він був безробітним.
Однак він розповів, що дехто з його колишніх колег успішно прилаштувався до нових, тепер уже капіталістичних умов і зайнявся бізнесом. Одна викладачка, яка викладала в нас на курсі й була фанатом азійської кухні, наприклад, відкрила власний ресторан.
– А які зовнішні зміни можна було помітити після падіння Берлінської стіни?
– На дорогах відразу з’явилося багато авт із західними номерами, а в магазинах – банани. Трохи пізніше почали ремонтувати всі дороги.
Це було перше, чим зайнялися німці після прощання з розвиненим соціалізмом. Здається, навіть іще до валютного союзу, тобто ще до переходу на західну марку.
Коли ж на території НДР запровадили західну марку, тоді, наприклад, центр Єни, де я тоді мешкав, буквально окупували торгівці із Західної Німеччини. Торгували всім: від шкіряних курток і джинсів до косметики й модних окулярів.
Це чимось нагадувало те, що зараз можна побачити, скажімо, в Києві біля багатьох станцій метро – такі собі спонтанні ринки. Різниця полягає, однак, у тому, що такі ринки в східній Німеччині швидко зникли.
Коли ж ейфорія минула, люди замислилися над своїм майбутнім. Тепер, на відміну від часів соціалізму, кожний мав узяти свою долю у власні руки.
І, як виглядає, декому це не вдалося, якщо взяти до уваги той факт, що нині безробіття в східній Німеччині майже вдвічі вище, ніж на заході країни. Але більшість, про що свідчать соціологічні опитування, в жодному разі не бажає повернення берлінської стіни.
(Прага – Київ)