Прага – Ніде падіння Берлінської стіни не відзначається з більшим ентузіазмом, ніж у колишній «закритій зоні» Східної Німеччини. Протягом понад 40 років ця смуга, що тяглась уздовж кордону між НДР та ФРН, була територією тотального контролю й суворих обмежень. Радіо Свобода поспілкувалося з однією родиною, яка пам’ятає, що таке жити у зоні особливого контролю.
Заборона їздити будь-куди, нічна комендантська година і постійна присутність пильного нагляду охоронців кордону – ось про що згадують люди, які жили у так званій «закритій зоні» між Східною і Західною Німеччиною.
Межа, що розділила Німеччину у 1949 році, пройшла поруч із невеликим селом Вайсенборн-Людероде, що у центральній Тюрингії.
Жителі цього села Горст і Ріта Зінке розповідають Радіо Свобода, що вони тоді втратили можливість поїхати навіть до сусіднього села, а повоєнний поділ Німеччини зовсім роз’єднав їх із рідними й близькими, які залишилися «по той бік стіни».
Це було дуже важко. Люди навіть часом могли бачити один одного, але не могли доторкнутися чи поговорити.
«Ми стояли на пагорбі й махали білими хустками. Було боляче. Ми бачили одне одного, але не могли зустрітися», – згадує Ріта Зінке.
Горст Зінке каже, що такого тотального контролю, як на цій смужці землі, що проходила попід кордоном, не було більше ніде у Східній Німеччині.
Життя як у в’язниці
Офіційно, раз на рік, мешканці «закритої прикордонної зони» мали можливість зустрітися зі своїми родичами, що жили у Західній Німеччині. Але кожна така зустріч була дуже ризикованою.
«Ми повинні були бути дуже обережними. За нами стежили. А якщо зустріч трохи затягувалася, то приїжджали військові. Доводилось так: зустрілись, обнялись – і швидко повертатися назад додому», – розповідає Горст Зінке.
Спокою не було й удома. Жителі 5-кілометрової «зони обмеження» не мали можливості вільно їздити Східною Німеччиною, а тим більше виїздити в інші країни, навіть так званого соціалістичного табору.
Щоб дістатися сусіднього села, треба було за кілька тижнів отримувати спеціальний дозвіл. Прогулянки до лісу теж заборонялися, а комендантська година – в усі ночі без винятку – не дозволяла нікому виходити з дому.
Ріта прирівнює це до життя за ґратами: «Скрізь якісь огорожі, паркани. Скрізь недружні охоронці… ходять, трясуть ключами. Повне відчуття, що ти у в’язниці».
Повалення Берлінського муру з’єднало родини
Теоретично подружжя Зінке могло втекти на Захід у перші роки після поділу Німеччини. Тоді НДР і ФРН розділяв лише колючий дріт. І майже 700 тисяч людей змогли перейти на той бік кордону.
Серед них був і рідний брат Ріти: він проліз через дірку в останніх кількох метрах колючого дроту, які ще не встигли замінити на нові огорожі, й далі знайшов притулок у своїх родичів на Заході.
Свобода мала свою ціну. У покарання за втечу братові Ріти через шість років відмовили у можливості побачитися з хворою матір’ю і потім приїхати до Вайсенборна на похорони, коли мати померла. І він стояв на тому ж пагорбі, куди ходили хоч раз на рік усі, хто хотів побачити хоча б здалеку своїх рідних, і звідти дивився за похоронною процесією.
Ріта змогла зустрітися з братом тільки через 20 років
Щороку кордон ставав усе міцнішим. Поступово він перетворився на найукріпленіший кордон у світі – з подвійним металевим парканом, із вежами, сторожовими собаками, сигналізацією, траншеями й мінними полями.
За різними джерелами, від кількох сотень до тисячі німців були вбиті при спробі подолати цю межу між Сходом і Заходом.
Тепер очі 70-літнього подружжя Зінке наповнюються слізьми, коли вони згадують день 9 листопада – день падіння Берлінської стіни.
Горст і Ріта думали, що ніколи не доживуть до такого дня.
Вони, разом із іншими німцями, змогли нарешті з’єднатися зі своїми рідними. Багатьох із них вони не бачили довгі 40 років.
(Прага – Київ)
Межа, що розділила Німеччину у 1949 році, пройшла поруч із невеликим селом Вайсенборн-Людероде, що у центральній Тюрингії.
Жителі цього села Горст і Ріта Зінке розповідають Радіо Свобода, що вони тоді втратили можливість поїхати навіть до сусіднього села, а повоєнний поділ Німеччини зовсім роз’єднав їх із рідними й близькими, які залишилися «по той бік стіни».
Це було дуже важко. Люди навіть часом могли бачити один одного, але не могли доторкнутися чи поговорити.
«Ми стояли на пагорбі й махали білими хустками. Було боляче. Ми бачили одне одного, але не могли зустрітися», – згадує Ріта Зінке.
Горст Зінке каже, що такого тотального контролю, як на цій смужці землі, що проходила попід кордоном, не було більше ніде у Східній Німеччині.
Життя як у в’язниці
Офіційно, раз на рік, мешканці «закритої прикордонної зони» мали можливість зустрітися зі своїми родичами, що жили у Західній Німеччині. Але кожна така зустріч була дуже ризикованою.
«Ми повинні були бути дуже обережними. За нами стежили. А якщо зустріч трохи затягувалася, то приїжджали військові. Доводилось так: зустрілись, обнялись – і швидко повертатися назад додому», – розповідає Горст Зінке.
Спокою не було й удома. Жителі 5-кілометрової «зони обмеження» не мали можливості вільно їздити Східною Німеччиною, а тим більше виїздити в інші країни, навіть так званого соціалістичного табору.
Щоб дістатися сусіднього села, треба було за кілька тижнів отримувати спеціальний дозвіл. Прогулянки до лісу теж заборонялися, а комендантська година – в усі ночі без винятку – не дозволяла нікому виходити з дому.
Ріта прирівнює це до життя за ґратами: «Скрізь якісь огорожі, паркани. Скрізь недружні охоронці… ходять, трясуть ключами. Повне відчуття, що ти у в’язниці».
Повалення Берлінського муру з’єднало родини
Теоретично подружжя Зінке могло втекти на Захід у перші роки після поділу Німеччини. Тоді НДР і ФРН розділяв лише колючий дріт. І майже 700 тисяч людей змогли перейти на той бік кордону.
Серед них був і рідний брат Ріти: він проліз через дірку в останніх кількох метрах колючого дроту, які ще не встигли замінити на нові огорожі, й далі знайшов притулок у своїх родичів на Заході.
Свобода мала свою ціну. У покарання за втечу братові Ріти через шість років відмовили у можливості побачитися з хворою матір’ю і потім приїхати до Вайсенборна на похорони, коли мати померла. І він стояв на тому ж пагорбі, куди ходили хоч раз на рік усі, хто хотів побачити хоча б здалеку своїх рідних, і звідти дивився за похоронною процесією.
Ріта змогла зустрітися з братом тільки через 20 років
Щороку кордон ставав усе міцнішим. Поступово він перетворився на найукріпленіший кордон у світі – з подвійним металевим парканом, із вежами, сторожовими собаками, сигналізацією, траншеями й мінними полями.
За різними джерелами, від кількох сотень до тисячі німців були вбиті при спробі подолати цю межу між Сходом і Заходом.
Тепер очі 70-літнього подружжя Зінке наповнюються слізьми, коли вони згадують день 9 листопада – день падіння Берлінської стіни.
Горст і Ріта думали, що ніколи не доживуть до такого дня.
Вони, разом із іншими німцями, змогли нарешті з’єднатися зі своїми рідними. Багатьох із них вони не бачили довгі 40 років.
(Прага – Київ)