Президент США Барак Обама виступив на сесії ООН і провів засідання Ради безпеки. У залі окрім постійних членів Ради були присутні й непостійні. Серед цього переліку найцікавіша країна – Ліванська Джамахірія та її лідер Муаммар Каддафі, котрий нещодавно дозволив урочисту зустріч у Тріполі терориста, який брав участь у вибуху літака над Локербі. Усі присутні на Раді Безпеки ООН одностайно проголосували за резолюцію щодо нерозповсюдження ядерної зброї.
І залишається питання: чи під час голосування країна Обами і Джамахірія Каддафі мали на увазі одне і те ж чи ні.
Дивно почути такі слова від президента головної країни світу, країни, для якої експорт демократії був не грою, а місією. Однак, що сказане, те сказане. І тепер можна тільки запитати, як саме можна поєднати неможливе – обамівське миролюбство і бажання отримати бомбу Іраном та Північною Кореєю.
За круглим столом Ради Безпеки лідери країн клялись у прихильності ядерному роззброєнню і вимагали рішучих дій у цьому напрямку. Однак, як приборкати «поганого хлопця» і що робити з тими, хто проголошує миролюбство, але готується до війни чи й відверто закликає до війни з сусідами?
Бомба для захисту чи нападу?
Навіщо потрібна бомба – для захисту чи нападу? Це непросте питання, тому що за логікою президента Обами Америка не має втручатися у внутрішні справи навіть авторитарних режимів, але той самий Обама вимагає суворих санкцій проти країн, що підозрюються у тому, що над бомбою працюють. Відомо, що бомба починається не з талановитих учених власної країни, а зі шпигунів, котрі викрадають або закуповують уран і необхідне обладнання в інших, у непрозорого авторитарного режиму, з відсутності свободи ЗМІ, що про цю бомбу можуть повідомити власним громадянам, із забороною на дискусію, під час якої громадськість могла б визначити, чи потрібна бомба взагалі.
Яку мету має власне керівництво держави – захист своєї країни чи напад на сусіда? Чи не є бомба останнім козирем власного кривавого режиму, що охороняє його лідерів від міжнародного суду?
Уявімо, як склалась би доля світу, якби бомбою володіла гітлерівська Німеччина, а за наші часи такі країни як Кампучія, Ірак або Афганістан. Можливо, Пол Пот і не кинув би бомбу перший, але привів би її в дію негайно, як тільки з’ясувалося б, що настав час відповідати за смерть кількох мільйонів своїх співвітчизників.
Бомба – це тільки верхівка айсбергу тиранії. І позиція невтручання на етапі її появи, і суворих санкцій у разі появи – чи не є це поєднанням неможливого?
Почувши миролюбний виступ Барака Обами в ООН, лідер Ірану Ахмадинеджад негайно заявив, що його країна відмовляється від бомби, це ж повторив духовний лідер країни Хоменеї. Однак, чи можуть радувати ці заяви? Чи не ті самі лідери до цього заявляли, що над бомбою вони не працюють взагалі? Тобто, вони й не працювали, але зараз перестають працювати. Логіка є? І покажіть людину, яка повірить будь-яким заявам Ахмадинеджада або Кім Чен Іра.
Як видається, і миролюбство має свої межі. І не дивно, що деякі держави можуть трактувати пропозицію «невтручання» як прояв слабкості. На які кроки вони можуть піти, якщо повірять у слабкість Америки?
І як віртуальним попередженням небезпеки може бути невипадковий збіг: саме у дні сесії ООН в інтернеті поширили черговий виступ Усами бін Ладена. Бін Ладен сидів у якійсь норі і повчав Америку, як їй жити. Це він робить регулярно, і виникає питання – яким би був теракт у Нью-Йорку, якщо б бін Ладен мав бомбу.
Новий курс Барака Обами може обернутися для світу як революційним проривом до принципово нових відносин на засадах миру та довіри, так і трагічним порушенням рівноваги, що завжди існує на неприємних, але необхідних засадах «стримування» й «змушення до миру».
Перше – бажане, друге – звичне. Питання лише у одному: чи у президента Обами та його ядерних опонентів одне розуміння слів «війна» та «мир»?
(Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода. )
Президент США Барак Обама під час промови на відкритті 64-ї сесії Генеральної асамблеї ООН. Нью-Йорк, 23 вересня 2009 року.
Головні тези Обами у його виступі на сесії ООН – усі рівні, світ багатополярний, експорт демократії був помилкою, кожна країна має вирішувати свою долю самостійно.
Дивно почути такі слова від президента головної країни світу, країни, для якої експорт демократії був не грою, а місією. Однак, що сказане, те сказане. І тепер можна тільки запитати, як саме можна поєднати неможливе – обамівське миролюбство і бажання отримати бомбу Іраном та Північною Кореєю.
За круглим столом Ради Безпеки лідери країн клялись у прихильності ядерному роззброєнню і вимагали рішучих дій у цьому напрямку. Однак, як приборкати «поганого хлопця» і що робити з тими, хто проголошує миролюбство, але готується до війни чи й відверто закликає до війни з сусідами?
Бомба для захисту чи нападу?
Навіщо потрібна бомба – для захисту чи нападу? Це непросте питання, тому що за логікою президента Обами Америка не має втручатися у внутрішні справи навіть авторитарних режимів, але той самий Обама вимагає суворих санкцій проти країн, що підозрюються у тому, що над бомбою працюють. Відомо, що бомба починається не з талановитих учених власної країни, а зі шпигунів, котрі викрадають або закуповують уран і необхідне обладнання в інших, у непрозорого авторитарного режиму, з відсутності свободи ЗМІ, що про цю бомбу можуть повідомити власним громадянам, із забороною на дискусію, під час якої громадськість могла б визначити, чи потрібна бомба взагалі.
Яку мету має власне керівництво держави – захист своєї країни чи напад на сусіда? Чи не є бомба останнім козирем власного кривавого режиму, що охороняє його лідерів від міжнародного суду?
Уявімо, як склалась би доля світу, якби бомбою володіла гітлерівська Німеччина, а за наші часи такі країни як Кампучія, Ірак або Афганістан. Можливо, Пол Пот і не кинув би бомбу перший, але привів би її в дію негайно, як тільки з’ясувалося б, що настав час відповідати за смерть кількох мільйонів своїх співвітчизників.
Бомба – це тільки верхівка айсбергу тиранії. І позиція невтручання на етапі її появи, і суворих санкцій у разі появи – чи не є це поєднанням неможливого?
Почувши миролюбний виступ Барака Обами в ООН, лідер Ірану Ахмадинеджад негайно заявив, що його країна відмовляється від бомби, це ж повторив духовний лідер країни Хоменеї. Однак, чи можуть радувати ці заяви? Чи не ті самі лідери до цього заявляли, що над бомбою вони не працюють взагалі? Тобто, вони й не працювали, але зараз перестають працювати. Логіка є? І покажіть людину, яка повірить будь-яким заявам Ахмадинеджада або Кім Чен Іра.
Як видається, і миролюбство має свої межі. І не дивно, що деякі держави можуть трактувати пропозицію «невтручання» як прояв слабкості. На які кроки вони можуть піти, якщо повірять у слабкість Америки?
І як віртуальним попередженням небезпеки може бути невипадковий збіг: саме у дні сесії ООН в інтернеті поширили черговий виступ Усами бін Ладена. Бін Ладен сидів у якійсь норі і повчав Америку, як їй жити. Це він робить регулярно, і виникає питання – яким би був теракт у Нью-Йорку, якщо б бін Ладен мав бомбу.
Новий курс Барака Обами може обернутися для світу як революційним проривом до принципово нових відносин на засадах миру та довіри, так і трагічним порушенням рівноваги, що завжди існує на неприємних, але необхідних засадах «стримування» й «змушення до миру».
Перше – бажане, друге – звичне. Питання лише у одному: чи у президента Обами та його ядерних опонентів одне розуміння слів «війна» та «мир»?
(Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода. )