Київ – Важка економічна і соціально-політична ситуація, в якій сьогодні перебуває Україна, ще й обтяжена перманентною внутрішньою боротьбою всередині вищого прошарку суспільства, спровокувала цілу зливу заяв і оцінок щодо геополітичного становища України. Внутрішні утруднення України наклалися на потужні зовнішні виклики.
Насамперед, ці виклики йшли з боку Російської Федерації (безпрецедентно агресивний лист російського Президента Дмитра Медведєва Президентові України Вікторові Ющенку, схвалення Державною думою Росії закону, що надає право російському лідерові застосувати армію проти інших держав і т. ін.).
Відтак чимало українських оглядачів і політиків вирішили висловитися щодо поточного моменту функціонування власної держави та її перспектив. Пролунав цілий хор апокаліптичних прогнозів: мовляв, Україна геть утратила міжнародний авторитет, усі світові потуги нібито зреклися України, не мають ніяких проектів і пропозицій для неї, Україна всіма кинута і забута.
Невиправдана паніка
Аргументація позірної міжнародної ізоляції України базується на доволі хитких підставах: довільному трактуванні значення візиту до Києва віце-президента США Джо Байдена, «глибокому аналізові» виразу його обличчя, посиланнях на відсутність домовленостей щодо візиту Барака Обами в Україну тощо. До цього ще можуть додати не дуже проукраїнські останні заяви Збіґнева Бжезінського чи Генрі Кіссінджера.
Доказова база не вельми переконлива, але висновки з неї робляться глобальні: нас здали Кремлеві (до речі, в цьому звинувачували ще Джорджа Буша, а тепер звинувачують Барака Обаму), Москва, Вашингтон і Брюссель нібито вже давно вирішили нашу долю за нашою спиною і так далі.
Звідки вітер дме, стає зрозумілим, коли сіячі паніки відповідають на запитання: а що ж тепер робити?
Ось, наприклад, генеральний директор Центру міжнародних і порівняльних досліджень Анатолій Орел рекомендує Україні повністю відмовитися (і зробити це якнайшвидше!) від такої зовнішньополітичної мети, як вступ до НАТО.
Незалежна зовнішня політика України без узгодження з Кремлем, на думку колишнього чільного діяча адміністрації Леоніда Кучми, загрожує Росії і дає їй підстави для антиукраїнських проявів.
Він також вимагає закрити тему, пов’язану з геноцидом-Голодомором українського народу на міжнародному рівні.
Ба більше: він звинувачує саме Україну в проведенні холодної війни з Росією. За Анатолієм Орлом, треба покінчити з ГУАМ і Співдружністю демократичного вибору, бо це не подобається Москві.
Іще один колишній діяч доби Кучми Володимир Горбулін та експерт Валентин Бадрак підозрюють Вашингтон у зраді України, хоча знову ж таки підстав, крім прискіпливого аналізу тональностей у виступах західних експертів, не наводять.
У статті, надрукованій у газеті «Дзеркало тижня», Горбулін і Бадрак, висловивши чимало слушних пропозицій, здивували окремими тезами, що відрізняються кричущою нелогічністю.
Наприклад, ось такою: «…Ризики сучасного і найближчого майбутнього будуть пов’язані з вибудовуванням правильної формули контролю екстремістсько і радикально налаштованих груп українців на Півдні та Південному Сході країни. Беручи до уваги, що будь-яка дестабілізація обстановки почнеться якраз із виступів українських організацій, необхідно створити умови для швидкої локалізації будь-якого внутрішнього вибуху емоцій, до якого здатні підключитися зовнішні сили».
Цей фрагмент є надзвичайно загадковим. Враховуючи минуле пана Горбуліна, можна уявити, що «екстремістами» і «радикалами» він вважає всіх тих патріотів України, що готові зі зброєю в руках стати на захист своєї Батьківщини.
Справді, такі люди можуть сплутати всі карти тій частині керівної номенклатури, що захоче відкупитися від російської агресії здачею українських територій. Дійсно, коли влада зраджує свій народ, це провокує в народних масах «вибух емоцій».
Крім того, Горбулін і Бадрак мають дивні уявлення про ситуацію на Сході та Півдні, адже там головна проблема не з українськими організаціями, а саме з російськими екстремістами і радикалами. Щодо локалізації їхньої «бурхливої діяльності» пани Горбулін і Бадрак нічого не пропонують. Якщо ж вони мають на увазі політичних провокаторів, то треба чіткіше висловлюватися.
Експерти заявили, що «…за будь-яких зусиль армія України в найближчі 3–5 років буде беззахисною». Якщо ці зусилля будуть традиційними для української верхівки, то не вистачить навіть 18 років, як продемонстрував історичний досвід.
Але зусилля надзвичайні, екстраординарні можуть дати результат у дуже стислі терміни. Прикладів цього в історії людства більш ніж досить.
Позиція людей із оточення Леоніда Кучми є зрозумілою, адже вони також несуть моральну відповідальність за деградацію оборонної системи України.
Якщо Центральна Рада, що своїм пацифізмом згубила українську державу, не використавши унікальний шанс кинути на шальку терезів історії мільйон українських багнетів, могла, принаймні, виправдовуватися тим, що мала обмаль часу (кілька місяців в умовах війни), то нинішня українська влада, починаючи з моменту проголошення незалежності, згаяла бездарно і злочинно 18 років, за які можна було створити сучасну потужну армію, здатну захистити Україну.
Але й люди, що не мають причетності до минулого режиму, також виступають із панічними промовами. Зокрема, політолог Олександр Дергачов заявив про «нереалізований проект Україна». Звісно, він, на відміну від Анатолія Орла, не закликає капітулювати перед Москвою, але описує ситуацію як практично для України безнадійну.
Але чи справді світова громадськість є геть байдужою до України?
Від долі України залежить спокій і добробут Заходу
Критики Заходу в Україні забувають, що Захід – це не лише бюрократичні структури і політики, серед яких є продажні. Захід – це ще й верховний суверен у кожній державі, справжнє джерело всякої влади – народ.
А демократія – це залежність влади від настроїв народу, від його думки. Політиків можна купити, і Кремль це активно на Заході робить, але не можна купити суспільство, хоча на нього можна впливати.
Як свідчать такі поважні соціологічні фундації, як German Marshall Fund (США) і Compagnia di San Paolo (Італія), поміж громадян США і країн Європейського Союзу зростає занепокоєння агресивністю Москви щодо України та Грузії і більшість людей висловлюються за надання допомоги цим державам із боку ЄС, НАТО і США.
За проектом «Трансатлантичні напрямки 2009 року» було проведено опитування, яке показало, що найбільше стурбовані агресією Москви жителі Нідерландів (78 % занепокоєних) і США (78 % занепокоєних, а поміж них майже половина «дуже занепокоєних»). 70 % європейців виступають за надання Євросоюзом допомоги тим новим демократіям на сході Європи, яким загрожує відроджувана московська імперія. 68 % американців чекають на надання такої допомоги Україні і Грузії з боку США.
Себто Україна має дуже добрі позиції в свідомості громадян Європи і Америки. Цим треба скористатися.
Саме з широким загалом Заходу треба нарешті навчитися працювати український владі, дипломатії, громадським організаціям тощо. Треба пояснювати американцям і європейцям, що від долі України значною мірою залежить їхній спокій і добробут.
Адже за добровільну відмову від ядерної зброї Україна отримала від країн ядерного клубу гарантії своєї безпеки, суверенітету і територіальної цілісності. Якщо ці гарантії виявляться папірцем, що нічого не коштує, і Україна стане жертвою агресії з боку Росії, то десятки держав зрозуміють, що тільки власна атомна бомба може бути гарантією їхньої безпеки, а зовсім не міжнародні обіцянки. А це означає, що без’ядерний світ закінчиться разом із перетворенням на папірець гарантій Будапештського протоколу Україні, те ж саме станеться з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї.
І тоді європейцям і американцям доведеться жити у світі, де буде щонайменше 30–40 ядерних держав, будь-який конфлікт між якими може призвести до обміну ядерними ударами з відповідними наслідками (зокрема, екологічними) для всіх у глобалізованій цивілізації. Україна, кинута напризволяще країнами-гарантами, стане найпереконливішим прикладом й аргументом для всіх прихильників ядерного озброєння тих чи інших держав. Силу цього гіркого прикладу не подолає ніхто.
Ось це треба довести до свідомості європейців і американців. Без’ядерний світ нині тісно пов’язаний з перспективами України. Але для цього українська влада має вийти зі стану важкого психічного розладу, коли вона не помічає нічого, крім завдань внутрішнього взаємопоборювання її різних фракцій, і згадати нарешті про відповідальність перед країною і нацією.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Відтак чимало українських оглядачів і політиків вирішили висловитися щодо поточного моменту функціонування власної держави та її перспектив. Пролунав цілий хор апокаліптичних прогнозів: мовляв, Україна геть утратила міжнародний авторитет, усі світові потуги нібито зреклися України, не мають ніяких проектів і пропозицій для неї, Україна всіма кинута і забута.
Невиправдана паніка
Аргументація позірної міжнародної ізоляції України базується на доволі хитких підставах: довільному трактуванні значення візиту до Києва віце-президента США Джо Байдена, «глибокому аналізові» виразу його обличчя, посиланнях на відсутність домовленостей щодо візиту Барака Обами в Україну тощо. До цього ще можуть додати не дуже проукраїнські останні заяви Збіґнева Бжезінського чи Генрі Кіссінджера.
Доказова база не вельми переконлива, але висновки з неї робляться глобальні: нас здали Кремлеві (до речі, в цьому звинувачували ще Джорджа Буша, а тепер звинувачують Барака Обаму), Москва, Вашингтон і Брюссель нібито вже давно вирішили нашу долю за нашою спиною і так далі.
Звідки вітер дме, стає зрозумілим, коли сіячі паніки відповідають на запитання: а що ж тепер робити?
Ось, наприклад, генеральний директор Центру міжнародних і порівняльних досліджень Анатолій Орел рекомендує Україні повністю відмовитися (і зробити це якнайшвидше!) від такої зовнішньополітичної мети, як вступ до НАТО.
Незалежна зовнішня політика України без узгодження з Кремлем, на думку колишнього чільного діяча адміністрації Леоніда Кучми, загрожує Росії і дає їй підстави для антиукраїнських проявів.
Він також вимагає закрити тему, пов’язану з геноцидом-Голодомором українського народу на міжнародному рівні.
Ба більше: він звинувачує саме Україну в проведенні холодної війни з Росією. За Анатолієм Орлом, треба покінчити з ГУАМ і Співдружністю демократичного вибору, бо це не подобається Москві.
Іще один колишній діяч доби Кучми Володимир Горбулін та експерт Валентин Бадрак підозрюють Вашингтон у зраді України, хоча знову ж таки підстав, крім прискіпливого аналізу тональностей у виступах західних експертів, не наводять.
У статті, надрукованій у газеті «Дзеркало тижня», Горбулін і Бадрак, висловивши чимало слушних пропозицій, здивували окремими тезами, що відрізняються кричущою нелогічністю.
Наприклад, ось такою: «…Ризики сучасного і найближчого майбутнього будуть пов’язані з вибудовуванням правильної формули контролю екстремістсько і радикально налаштованих груп українців на Півдні та Південному Сході країни. Беручи до уваги, що будь-яка дестабілізація обстановки почнеться якраз із виступів українських організацій, необхідно створити умови для швидкої локалізації будь-якого внутрішнього вибуху емоцій, до якого здатні підключитися зовнішні сили».
Цей фрагмент є надзвичайно загадковим. Враховуючи минуле пана Горбуліна, можна уявити, що «екстремістами» і «радикалами» він вважає всіх тих патріотів України, що готові зі зброєю в руках стати на захист своєї Батьківщини.
Справді, такі люди можуть сплутати всі карти тій частині керівної номенклатури, що захоче відкупитися від російської агресії здачею українських територій. Дійсно, коли влада зраджує свій народ, це провокує в народних масах «вибух емоцій».
Крім того, Горбулін і Бадрак мають дивні уявлення про ситуацію на Сході та Півдні, адже там головна проблема не з українськими організаціями, а саме з російськими екстремістами і радикалами. Щодо локалізації їхньої «бурхливої діяльності» пани Горбулін і Бадрак нічого не пропонують. Якщо ж вони мають на увазі політичних провокаторів, то треба чіткіше висловлюватися.
Експерти заявили, що «…за будь-яких зусиль армія України в найближчі 3–5 років буде беззахисною». Якщо ці зусилля будуть традиційними для української верхівки, то не вистачить навіть 18 років, як продемонстрував історичний досвід.
Але зусилля надзвичайні, екстраординарні можуть дати результат у дуже стислі терміни. Прикладів цього в історії людства більш ніж досить.
Позиція людей із оточення Леоніда Кучми є зрозумілою, адже вони також несуть моральну відповідальність за деградацію оборонної системи України.
Якщо Центральна Рада, що своїм пацифізмом згубила українську державу, не використавши унікальний шанс кинути на шальку терезів історії мільйон українських багнетів, могла, принаймні, виправдовуватися тим, що мала обмаль часу (кілька місяців в умовах війни), то нинішня українська влада, починаючи з моменту проголошення незалежності, згаяла бездарно і злочинно 18 років, за які можна було створити сучасну потужну армію, здатну захистити Україну.
Але й люди, що не мають причетності до минулого режиму, також виступають із панічними промовами. Зокрема, політолог Олександр Дергачов заявив про «нереалізований проект Україна». Звісно, він, на відміну від Анатолія Орла, не закликає капітулювати перед Москвою, але описує ситуацію як практично для України безнадійну.
Але чи справді світова громадськість є геть байдужою до України?
Від долі України залежить спокій і добробут Заходу
Критики Заходу в Україні забувають, що Захід – це не лише бюрократичні структури і політики, серед яких є продажні. Захід – це ще й верховний суверен у кожній державі, справжнє джерело всякої влади – народ.
А демократія – це залежність влади від настроїв народу, від його думки. Політиків можна купити, і Кремль це активно на Заході робить, але не можна купити суспільство, хоча на нього можна впливати.
Як свідчать такі поважні соціологічні фундації, як German Marshall Fund (США) і Compagnia di San Paolo (Італія), поміж громадян США і країн Європейського Союзу зростає занепокоєння агресивністю Москви щодо України та Грузії і більшість людей висловлюються за надання допомоги цим державам із боку ЄС, НАТО і США.
За проектом «Трансатлантичні напрямки 2009 року» було проведено опитування, яке показало, що найбільше стурбовані агресією Москви жителі Нідерландів (78 % занепокоєних) і США (78 % занепокоєних, а поміж них майже половина «дуже занепокоєних»). 70 % європейців виступають за надання Євросоюзом допомоги тим новим демократіям на сході Європи, яким загрожує відроджувана московська імперія. 68 % американців чекають на надання такої допомоги Україні і Грузії з боку США.
Себто Україна має дуже добрі позиції в свідомості громадян Європи і Америки. Цим треба скористатися.
Саме з широким загалом Заходу треба нарешті навчитися працювати український владі, дипломатії, громадським організаціям тощо. Треба пояснювати американцям і європейцям, що від долі України значною мірою залежить їхній спокій і добробут.
Адже за добровільну відмову від ядерної зброї Україна отримала від країн ядерного клубу гарантії своєї безпеки, суверенітету і територіальної цілісності. Якщо ці гарантії виявляться папірцем, що нічого не коштує, і Україна стане жертвою агресії з боку Росії, то десятки держав зрозуміють, що тільки власна атомна бомба може бути гарантією їхньої безпеки, а зовсім не міжнародні обіцянки. А це означає, що без’ядерний світ закінчиться разом із перетворенням на папірець гарантій Будапештського протоколу Україні, те ж саме станеться з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї.
І тоді європейцям і американцям доведеться жити у світі, де буде щонайменше 30–40 ядерних держав, будь-який конфлікт між якими може призвести до обміну ядерними ударами з відповідними наслідками (зокрема, екологічними) для всіх у глобалізованій цивілізації. Україна, кинута напризволяще країнами-гарантами, стане найпереконливішим прикладом й аргументом для всіх прихильників ядерного озброєння тих чи інших держав. Силу цього гіркого прикладу не подолає ніхто.
Ось це треба довести до свідомості європейців і американців. Без’ядерний світ нині тісно пов’язаний з перспективами України. Але для цього українська влада має вийти зі стану важкого психічного розладу, коли вона не помічає нічого, крім завдань внутрішнього взаємопоборювання її різних фракцій, і згадати нарешті про відповідальність перед країною і нацією.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.