Рівне – Рівнянину Володимирові Кулію в далекому 1939-му було 11. Нині він мешкає у хаті на вулиці Симона Петлюри, її збудували на дідівській землі у 1928 році його батьки. Будинок не раз переходив до рук «визволителів».
Сім’я займалася сільським господарством, мала великий наділ землі, худобу, усі багато працювали – з того і жили. Володя навчався у Рівненській українській школі імені Івана Мазепи.
У місті були ще українські, польські, єврейські школи і гімназії, панували порядок і чистота, пригадує 81-річний чоловік. Діяли польські й українські книгарні, бібліотеки і театр, працювало багато кав’ярень, ресторанів, кінотеатрів. У місті були добре розвинуті малі мануфактури й магазини. Держава встановлювала граничні ціни на продукти.
Українців із націоналістичними поглядами польська влада не вітала, найактивніші потрапляли до в’язниці у Березі-Картузькій. Однак їхні сім’ї ніхто не переслідував, згадує Володимир Кулій.
Як «визволяли» рівнян
«Було нормально, хоч та держава була чужою українцям. Але 1 вересня 1939 року, коли ми прийшли до школи, нам сказали повертатися додому – розпочалася Друга світова. А вже в сонячний день 17 вересня, близько 16 години, у місто вступили «визволителі». Дехто ходив їх зустрічати з хлібом і квітами – раділи, але батько сказав: «Не йдіть, бо то не ваше».
У Рівному повторилась анекдотична історія з перевдяганням радянських офіцерських дружин у пеньюари. Накинувшись на товари місцевих крамниць, вони вподобали нічне вбрання й подалися у ньому в театр. Місцеве жіноцтво ще довго кепкувало з цього приводу.
Однак згодом стало не до сміху. Минуло небагато часу, і «совіти» почали арештовувати українців. Забирали їх у Дубенську тюрму.
«У Рівному були такі хороші люди, як-от шкільний лікар Могильницький. Він був дуже фаховий лікар, дітей лікував безкоштовно, Але в 39-му році його арештували й розстріляли у Дубенській тюрмі. Багато наших людей засудили й розстріляли, а їхні сім’ї вивезли. То було в 40-му році, дуже холодна зима, у нас тут тріснув горіх… Підігнали на станцію вагони-«телятники», і вивезли у Казахстан», – пригадує Володимир Кулій.
Радянська влада стала наводити свої порядки: «Організовували збори – ось тут неподалік, у 5-й російській школі. Обирали ради. Але на тих зборах були ставленики від комуністичної партії, а наші хлопці вирішили висунути своїх кандидатів. Наступного дня їх не стало».
Іще одну зміну принесла радянська влада: «Усі приватні магазини конфіскували, а ще з’явилося явище, якого за Польщі ми не знали, – черги. За милом, цукром, хлібом вставали о п’ятій ранку і займали чергу». І, озирнувшись довкола, Володимир Кулій додає: «І донині он стоять (за рогом – черга за цукром з Держрезерву)».
Згодом було ще одне «визволення», яке у Рівному розпочалося 22 червня 1941 року бомбардуванням військової частини. За три дні нацисти знищили чимало міських кварталів. Хата Куліїв уціліла. Вони повернулися з приміського села Житин, куди втекли від бомбардувань.
Володимир Кулій пам’ятає день мітингу на підтримку проголошення відновлення незалежності України 30 червня 1941 року – тоді з Актом відновлення Української держави виступила у Львові Організація українських націоналістів Степана Бандери. Синьо-жовті прапори, люди у вишиванках, сотня стрільців на Замковій вулиці – у людей з’явилося сподівання: раптом уже німецький «визволитель» принесе жадану самостійність?
Тоді нацисти зробили Рівне столицею «Райхскомісаріату Україна», розташувавши тут резиденцію намісника Гітлера Еріха Коха. За кілька місяців надія розвіялась остаточно.
Нацисти розпочали арешти і розстріли, котрі тривали тут до останнього. До таких дій їх часто спонукали терористичні напади, організовані радянським розвідником Кузнецовим.
Наслідок «возз’єднання» – повоєнні поневіряння
У 1948-му Володимир Кулій сам став політв’язнем, бо приєднався до націоналістичної групи школярів «Нескорені» (нині в Рівному є вулиця Нескорених). Він пережив в’язниці і табори, згодом знайшов батьків, які були вислані до Томська, і там же знайшов собі дружину, Ганну Фурманюк. Вони разом уже 57 років, виховали двох дітей.
Володимир Кулій, котрий після смерті Сталіна був амністований, таки домігся й повернення йому сімейної реліквії – будинку в центрі Рівного.
Ганна Кулій розповідає, що її діди мешкали на Хмельниччині в селі Великий Скнит, мали велике господарство. Однак у 1920-х роках вони перейшли кордон, бо не хотіли йти до колгоспів, і опинилися за 10 кілометрів від рідного села, але у Польщі. То було село Сапожин Корецького району.
Дід забрав старших дітей і вивіз до Сапожина, а бабуся з десятимісячним сином лишилася його чекати. Назад його вже не пустили, а дружину з малою дитиною радянські прикордонники затримали під час спроби перетнути радянсько-польський кордон. У в’язниці малюк застудився і помер від запалення легенів.
17 вересня Ганна Кулій (Фурманюк) пригадує як сумний день. Того дня радянський солдат убив її рідну тітку.
«Ми жили в Сапожині біля замку, неподалік – польська частина прикордонників. Коли входили радянські війська, поляки ще лишалися. Моя тітка, якій було тоді 22 роки, мала двох дітей однорічного й трирічного віку. Вдяглася в український стрій і хотіла зустріти «визволителів». Але коли побачила, що там іде ціла кінна армія, вирішила повернутися. Біля хвіртки її наздогнав солдат і вистрілив. Коли вони приїхали до двора й побачили, як вона стікає кров’ю, і тут же двоє діток – зрозуміли, що накоїли. Ми тоді утекли до лісу, а коли повернулися, мама була у відчаї», – згадує Ганна Кулій.
Дядько Ганни, Павло Фурманюк, вирішив відвідати свою батьківщину у 1939-му році, після «возз’єднання». «Але тільки переступив поріг колишньої оселі, його забрали кадебісти й доправили аж до Комі… Батько ж, Олексій Фурманюк, подався в УПА. Згодом його арештували, а вся сім’я була вивезена до Сибіру. Загалом із Сапожина було вивезено практично всіх – близько ста сімей», – розповідає вона.
Тож коли у Томську Ганна Фурманюк зустріла свого обранця, окрім любові, була ще й логіка: «Він свій, рідний, бо з України, і так само настраждався, як і я».
Без подружжя Куліїв у Рівному не обходиться жодне загальноміське свято. Нещодавно у день міста саме цій стійкій парі з 57-річним стажем доручили розпочати церемонію свята і вручили вершечок величезного короваю – як символ любові один до одного, до свого міста й України.
(Рівне – Прага – Київ)
У місті були ще українські, польські, єврейські школи і гімназії, панували порядок і чистота, пригадує 81-річний чоловік. Діяли польські й українські книгарні, бібліотеки і театр, працювало багато кав’ярень, ресторанів, кінотеатрів. У місті були добре розвинуті малі мануфактури й магазини. Держава встановлювала граничні ціни на продукти.
Українців із націоналістичними поглядами польська влада не вітала, найактивніші потрапляли до в’язниці у Березі-Картузькій. Однак їхні сім’ї ніхто не переслідував, згадує Володимир Кулій.
Як «визволяли» рівнян
«Було нормально, хоч та держава була чужою українцям. Але 1 вересня 1939 року, коли ми прийшли до школи, нам сказали повертатися додому – розпочалася Друга світова. А вже в сонячний день 17 вересня, близько 16 години, у місто вступили «визволителі». Дехто ходив їх зустрічати з хлібом і квітами – раділи, але батько сказав: «Не йдіть, бо то не ваше».
У Рівному повторилась анекдотична історія з перевдяганням радянських офіцерських дружин у пеньюари. Накинувшись на товари місцевих крамниць, вони вподобали нічне вбрання й подалися у ньому в театр. Місцеве жіноцтво ще довго кепкувало з цього приводу.
Однак згодом стало не до сміху. Минуло небагато часу, і «совіти» почали арештовувати українців. Забирали їх у Дубенську тюрму.
«У Рівному були такі хороші люди, як-от шкільний лікар Могильницький. Він був дуже фаховий лікар, дітей лікував безкоштовно, Але в 39-му році його арештували й розстріляли у Дубенській тюрмі. Багато наших людей засудили й розстріляли, а їхні сім’ї вивезли. То було в 40-му році, дуже холодна зима, у нас тут тріснув горіх… Підігнали на станцію вагони-«телятники», і вивезли у Казахстан», – пригадує Володимир Кулій.
Радянська влада стала наводити свої порядки: «Організовували збори – ось тут неподалік, у 5-й російській школі. Обирали ради. Але на тих зборах були ставленики від комуністичної партії, а наші хлопці вирішили висунути своїх кандидатів. Наступного дня їх не стало».
Іще одну зміну принесла радянська влада: «Усі приватні магазини конфіскували, а ще з’явилося явище, якого за Польщі ми не знали, – черги. За милом, цукром, хлібом вставали о п’ятій ранку і займали чергу». І, озирнувшись довкола, Володимир Кулій додає: «І донині он стоять (за рогом – черга за цукром з Держрезерву)».
Згодом було ще одне «визволення», яке у Рівному розпочалося 22 червня 1941 року бомбардуванням військової частини. За три дні нацисти знищили чимало міських кварталів. Хата Куліїв уціліла. Вони повернулися з приміського села Житин, куди втекли від бомбардувань.
Володимир Кулій пам’ятає день мітингу на підтримку проголошення відновлення незалежності України 30 червня 1941 року – тоді з Актом відновлення Української держави виступила у Львові Організація українських націоналістів Степана Бандери. Синьо-жовті прапори, люди у вишиванках, сотня стрільців на Замковій вулиці – у людей з’явилося сподівання: раптом уже німецький «визволитель» принесе жадану самостійність?
Тоді нацисти зробили Рівне столицею «Райхскомісаріату Україна», розташувавши тут резиденцію намісника Гітлера Еріха Коха. За кілька місяців надія розвіялась остаточно.
Нацисти розпочали арешти і розстріли, котрі тривали тут до останнього. До таких дій їх часто спонукали терористичні напади, організовані радянським розвідником Кузнецовим.
Наслідок «возз’єднання» – повоєнні поневіряння
У 1948-му Володимир Кулій сам став політв’язнем, бо приєднався до націоналістичної групи школярів «Нескорені» (нині в Рівному є вулиця Нескорених). Він пережив в’язниці і табори, згодом знайшов батьків, які були вислані до Томська, і там же знайшов собі дружину, Ганну Фурманюк. Вони разом уже 57 років, виховали двох дітей.
Володимир Кулій, котрий після смерті Сталіна був амністований, таки домігся й повернення йому сімейної реліквії – будинку в центрі Рівного.
Ганна Кулій розповідає, що її діди мешкали на Хмельниччині в селі Великий Скнит, мали велике господарство. Однак у 1920-х роках вони перейшли кордон, бо не хотіли йти до колгоспів, і опинилися за 10 кілометрів від рідного села, але у Польщі. То було село Сапожин Корецького району.
Дід забрав старших дітей і вивіз до Сапожина, а бабуся з десятимісячним сином лишилася його чекати. Назад його вже не пустили, а дружину з малою дитиною радянські прикордонники затримали під час спроби перетнути радянсько-польський кордон. У в’язниці малюк застудився і помер від запалення легенів.
17 вересня Ганна Кулій (Фурманюк) пригадує як сумний день. Того дня радянський солдат убив її рідну тітку.
«Ми жили в Сапожині біля замку, неподалік – польська частина прикордонників. Коли входили радянські війська, поляки ще лишалися. Моя тітка, якій було тоді 22 роки, мала двох дітей однорічного й трирічного віку. Вдяглася в український стрій і хотіла зустріти «визволителів». Але коли побачила, що там іде ціла кінна армія, вирішила повернутися. Біля хвіртки її наздогнав солдат і вистрілив. Коли вони приїхали до двора й побачили, як вона стікає кров’ю, і тут же двоє діток – зрозуміли, що накоїли. Ми тоді утекли до лісу, а коли повернулися, мама була у відчаї», – згадує Ганна Кулій.
Дядько Ганни, Павло Фурманюк, вирішив відвідати свою батьківщину у 1939-му році, після «возз’єднання». «Але тільки переступив поріг колишньої оселі, його забрали кадебісти й доправили аж до Комі… Батько ж, Олексій Фурманюк, подався в УПА. Згодом його арештували, а вся сім’я була вивезена до Сибіру. Загалом із Сапожина було вивезено практично всіх – близько ста сімей», – розповідає вона.
Тож коли у Томську Ганна Фурманюк зустріла свого обранця, окрім любові, була ще й логіка: «Він свій, рідний, бо з України, і так само настраждався, як і я».
Без подружжя Куліїв у Рівному не обходиться жодне загальноміське свято. Нещодавно у день міста саме цій стійкій парі з 57-річним стажем доручили розпочати церемонію свята і вручили вершечок величезного короваю – як символ любові один до одного, до свого міста й України.
(Рівне – Прага – Київ)