Міфи «золотого вересня»

Сергій Грабовський

Уранці 17 вересня 1939 року Червона армія виступила у похід на захід. Офіційну мотивацію цього кроку містила нота наркомату закордонних справ Радянського Союзу: «Полишена сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася на зручне поле для всіляких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР. Тому, будучи досі нейтральним, совєтський уряд не може більше нейтрально ставитися до цих фактів. Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, щоб єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. З огляду на таку обстановку радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусі».

А 18 вересня 1939 року московські «Известия» писали: «Спасіння йде з СРСР. Грізна, сувора, непохитна і великодушна – йде Робітничо-Селянська Червона Армія. Заради щастя людського побудована наша країна, і на сторожі його стоїть Червона Армія. Заради цієї мети Червона Армія рушила сьогодні, затемнюючи небо сталевими крилами, потрясаючи землю бронемашинами, важкою ходою незчисленних полків».

І того ж 18 вересня було оголошене спільне німецько-радянське комюніке, у якому йшлося про те, що задача радянських і німецьких військ, які діють на території Польської держави (а там у багатьох місцях точилися напружені бої), «полягає в тому, щоб відновити порядок і спокій, порушені розпадом Польської держави, і допомогти населенню Польщі переулаштувати умови свого державного існування».

Благородні цілі, нічого не скажеш. Якщо забути, звісно, про існування Пакту Молотова-Ріббентропа, невід’ємною складовою якого був таємний протокол про поділ Східної Європи, і в першу чергу – Польської держави. І про те, що «порядок і спокій» на територію цієї держави несли армії двох тоталітарних режимів, що спиралися на потужні репресивні та пропагандистські апарати.

Нацистська пропагандистська машина, як відомо, зазнала краху 1945 року. І витворені нею міфи здебільшого пішли в небуття. А от радянська пропаганда працювала ще довгі десятиліття, і врешті-решт витворила цілу систему донині чинних міфів, пов’язаних із «золотим вереснем» 1939 року. Про всі говорити тут немає змоги, тож зупинимося лише на трьох: про Сталіна, який цілеспрямовано збирав докупи українські етнічні землі; про щире народне волевиявлення західноукраїнського населення щодо возз’єднання з УРСР; про те, що без Пакту і «золотого вересня» ніколи не було б єдності України.

Зрежисоване «волевиявлення»

Почнімо з міфу, названого другим. 4 вересня 1939 року (ще до початку «визвольного походу») політбюро ЦК ВКП(б) розглянуло питань повоєнного облаштування Польщі. Це рішення політбюро, датоване 4 вересня – 3 жовтня 1939 року (тоді у рішення було внесено певні корективи), було оформлене єдиним протоколом N 7113. В ньому, зокрема, приписувалося:

«1. Скликати Українські Народні Збори з виборних по областях Західної України (територія колишніх воєводств Станіславського, Львівського, Тернопільського і Луцького) та Білоруські Народні Збори з виборних по областях Західної Білорусі (територія колишніх воєводств Новогрудського, Віленського, Білостоцького і Поліського).

Ці Народні Збори повинні: 1) Затвердити передачу поміщицьких земель селянським комітетам; 2) вирішити питання про характер створюваної влади; 3) вирішити питання про входження до складу СССР, тобто про входження українських областей до складу УРСР, про входження білоруських областей до складу БССР; 4) вирішити питання про націоналізацію банків і великої промисловості».

А пункт 8-й цього рішення передбачав, що окупаційна адміністрація має провести виборчу кампанію (за радянським стандартом – з одним-єдиним списком кандидатів) і забезпечити її правильний ідеологічний супровід. ЦК КП(б) України (Хрущов) і ЦК КП(б) Білорусі (Пономаренко) мали заздалегідь підготувати декларації, що їх потім ухвалювали б Народні Збори.

От така «демократія», отаке от «вільне волевиявлення» західних українців. Заздалегідь розписано, де українські землі, де білоруські, без врахування думки жителів цих територій. А чому рішення за двома датами? Звідки 3 жовтня? Справа в тому, що Пакт віддавав Литву нацистам, а територію Польщі по Віслу і Сян – більшовикам. Але 25 вересня Сталін через німецького посла в Москві Шуленбурга запропонував: додати до окупованих німецькими військами земель все Люблінське воєводство і ту частину Варшавського воєводства, яка доходить до Бугу і контролюється Червоною армією в обмін на відмову Гітлера від претензій на Литву. Обмін відбувся. Сталін одержав вихід до кордону зі Східною Прусією, а Гітлер – центральну Польщу і низку земель із мішаним українсько-польським населенням.

Фальшивий «об’єднувач»

Тепер про Сталіна як «об’єднувача України». Звернімося до тексту договору, який продовжив собою Пакт, – підписаного теж Молотовим і Ріббентропом 28 вересня 1939 року Договору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною. У ньому сказано: «Уряд СРСР і Німецький Уряд встановлюють як кордон між обопільними державними інтересами на території Польської держави лінію, яка нанесена на долучену при цьому карту і більш детально буде описана в додатковому протоколі... Необхідний державний переустрій на території західніше вказаної у статті лінії здійснює Німецький Уряд, на території східніше цієї лінії – Уряд СРСР».

Зазначена лінія близька до нинішнього східного кордону Польщі (Білосток і частина Перемишля перед Сяном, утім, тоді відходила до СРСР). Але згідно із таємним протоколом до першого договору – до Радянського Союзу мали увійти Холм, Замостя і Люблін, а кордон повинен був проходити по Віслі. Червона армія уже вийшла туди, а політвідділи почали «соціально-політичні перетворення», простіше сказати – радянизацію зайнятих територій. Оскільки ж в цьому вони спиралися передусім на прокомуністично налаштовану частину місцевих українців та євреїв, то потім це трагічно дасться взнаки: серед поляків буде чимало тих, хто прихильно ставитиметься до політики нацистів щодо євреїв і братиме участь у знищенні тисяч українців на Засянні та Холмщині у 1940-42 роках.

Проте Сталін, поміркувавши, вирішив відмовитися від цих територій, в обмін виторгувавши в Гітлера Литву, що й зафіксував секретний додатковий протокол. І таким чином частина українських і так званих «дифузних» земель із мішаним населенням – де радянські військові вже почали утворювати органи тимчасової влади з опорою на українців та євреїв – перейшла до німецької зони окупації.

Тим часом на карті, виданій Російською імператорською академією наук у 1914 році, Холмщина і Засяння, так само, як і Забужжя, – це території з абсолютною перевагою українського населення. І саме ці землі (де перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов уже налаштувався створити Холмську область) Сталін спершу «визволив», а потім віддав Гітлеру. На тій самій карті Берестейщина – нинішня Брестська область Республіки Білорусь – також зафарбована в українські етнічні кольори. Варто наголосити, що карту цю готували не українські націоналісти, а московські вчені Дурново, Соколов та Ушаков, підданими Його Імператорської Величності. Що Берестейщина – це українська земля вів мову ще й такий «український буржуазний націоналіст», як перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Він порушував це питання перед Сталіним, вимагаючи включення регіону до складу УРСР. Але «вождь усіх народів» грізно цитькнув на свого київського сатрапа – геополітичні плани більшовицького керівництва виходили із зовсім інших засновків і мали інші цілі, ніж збирання докупи українських етнічних земель.

Ясна річ, що сьогодні не йдеться про приєднання цих земель до соборної Української держави. Принцип непорушності кордонів у Європі – основа стабільності, зазіхання на цей принцип може понести дуже тяжкі наслідки. Але має йтися про забезпечення національно-культурних прав тих українців, які не цураються свого походження і проживають на згаданих землях. Що в цьому плані робить офіційна Україна? Практично нічого...

Неминучість єднання

Міф про те, що єдність українських земель могла виникнути тільки внаслідок «золотого вересня» спростовувати найважче. Адже ця єдність є достеменним фактом (принаймні, єдність значної більшості українських етнічних земель), а все інше – то царина модної сьогодні «альтернативної історії». Але звернімо увагу на загальну тенденцію: в результаті Другої світової війни європейські держави стали значно більш однорідними в етнічному плані. Це нерідко ставало наслідком трагічних подій: знищення нацистами європейських євреїв (близько шести мільйонів осіб); знищення Червоною армією німецького населення у 1944-45 роках на зайнятих нею територіях (тоді там без вісти зникло близько двох мільйонів цивільних громадян Німеччини); депортації (як-от повоєнне виселення судетських німців із Чехословаччини) та «обмін прикордонного населення» (УРСР і Польща) тощо. А там, де держави залишилися поліетнічними (як-от Югославія), там були створені автономні республіки, на сьогодні незалежні. У континентальній Європі не залишилося жодного етносу, переважна частина якого жила б в одній державі, а, скажімо, чверть чи одна п’ята – в іншій (крім хіба що басків, але то спадщина багатьох століть). Тому можна припустити, що навряд чи українці стали б винятком із загальноєвропейського правила, якими б не були варіанти війни.

А світова війна була неминуча – переділу Європи й світу прагнули одразу кілька тоталітарних режимів, передусім нацистський і більшовицький. Лишитися нейтральним СРСР не міг і не бажав. Воювати він міг або на боці західних демократій, або на боці нацистів. Але два потужних тоталітарних хижаки все одно б пересварилися – навіть у разі тимчасової спільної перемоги Сталіна й Гітлера у Європі. Тож за всіх обставин українські землі були б об’єднані – а за найбільш сприятливої ситуації, у разі одночасного краху нацизму та більшовизму, – у незалежній демократичній державі.

Власне, легітимацію кордону України давала ще визначена від імені Антанти «лінія Керзона», встановлена 1919 року. Нею окреслювалася східна межа польських етнічних земель, і це був дуже сильний аргумент навіть у руках Сталіна, з яким змушені були погодитися Велика Британія та США при вирішенні питання про кордони повоєнної Польщі. А в пошуках реальної легітимності та легальності перебування Західної України в межах сучасної Української держави слід звертатися до Акту злуки. 22 січня 1919 року, а не «золотий вересень» – ось правове підґрунтя і символ єдності України.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.