Володимир Путін знав, що його запросять до Польщі на жалобні церемонії, присвячені початку Другої світової війни.
Він, звичайно, знав, що має виступити з промовою, знав, що буде стояти поруч із лідерами Європи. У своєму листі польській «Газеті виборчій» він пише, що не міг відмовитись від цього візиту до країни, котра після СРСР може найбільше серед інших постраждала від нацистської навали.
Візит у стан ворога
Однак, якщо слідкувати за російськими ЗМІ, то виходило, що візит російського прем'єра – вчинок майже героїчний, адже російський телеглядач знає, що Захід – це ворог, а Польща щодо ворожнечі є лідером.
Польща забагато хоче.
Вона хоче вибачень.
Вона вимагає визнати злочинним пакт Молотова-Ріббентропа, вона вимагає визнання злочинним розстріл польських офіцерів у Катині.
Вона вимагає засудити експорт соціалізму до Польщі.
І це Польща, котра колись була кращим другом!
Це Польща, де кожного року на фестивалі у Сопоті поляки співали радянські пісні, а польський фільм «Чотири танкісти та пес» про російсько-польський панцерний екіпаж бив усі рекорди популярності в СРСР.
Зауважимо, що всі ці історичні негативні факти минулого мали своїх конкретних авторів, однак Володимира Путіна серед них явно не було. Однак, можна стверджувати, що всі 9 років свого президентства Путін захищав саме ті криваві злочини. Захищав, не виправдовуючи, – це було б абсурдом, а не визнанням. Здавалося, що якщо він промовить усього три слова: «Так, ми винні!», то це призведе до розвалу Росії або суттєво знизить його вічний рейтинг.
Звичайно, визнавати криваві помилки свого минулого неприємно й принизливо, однак, хто може стверджувати, що брати їх на себе краще.
Так чи інакше, у Путіна була феноменальна можливість під час візиту поставити крапку у головній складовій конфліктного минулого. Звичайно, тут була небезпека звинувачень з боку «російських патріотів» у зраді, була небезпека вимог репарацій, однак вважається, що стратегія нормальних стосунків має головувати. Досвід об'єднаної Європи свідчить: країни, котрі мали страшну, криваву історію, можуть іти разом, визнавши взаємні помилки.
Сказати, не сказавши
Для того, щоб зрозуміти психологію Путіна і зрозуміти його пріоритети, не треба якихось особливих досліджень, достатньо прочитати й проаналізувати той самий лист до поляків. Навіть не весь лист, а один конкретний абзац із листа.
Звичайно, у листі Путін пише, що Росія та Польща мають перегорнути сумні сторінки історії, закрити нескінчений перелік взаємних претензій і, здається, що він мужньо намагається торкнутися найболючіших тем, зокрема Катині.
«Народові нашої країни, долю якого понівечив тоталітарний режим, добре зрозумілі загострені почуття поляків, пов'язані з Катинню, – пише Путін у цьому абзаці. – Це, як і трагічна доля російських солдатів, узятих до польського полону в перебігу війни 1920 року, має стати символом загальної скорботи і взаємного вибачення».
На перший погляд, перед нами повне визнання власної провини. Однак, перший же уважний погляд демонструє, що вибаченням тут і не пахне.
По-перше, Путін визнає, що долю його країни понівечив тоталітарний режим.
Але, що то був за режим, він не називає.
Здається, що це й не потрібно, але ж усі мають розуміти, що то за режим. Однак, якщо підходити до цього моменту з тою ж мірою важливості, яку приділяє цій фразі сам президент, то одразу бачимо дивну недомовленість. Як це не смішно, але ніхто не знає, який саме режим прем'єр вважає тоталітарним. Путін із такою ж імовірністю може вважати тоталітарним режимом, наприклад, правління Леніна або Андропова.
А чим для державника Путіна режими Горбачова або Єльцина не тоталітарні режими правління «злочинців-олігархів»?
Далі, вимовивши слово «Катинь», Путін тут же згадує про російських полонених. І хоча факт їх полону був у 1920 році, прем'єр ставить обидва факти на одну дошку.
За Сталіна!
Може поляків задовольнити таке вибачення?
Звичайно, що ні.
Чому так специфічно «вибачається» Путін?
Тому що російський президент не вибачається, він не зрадник, не пасує йому таке.
Історія Росії, на його думкою, може, й не взірцева, але «своя».
Все, що не зробив Путін, так це він не вимовив того єдиного слова, яке увесь світ вважає найгіршою прикметою влади, а об'єднана Європа навіть однаково засудила як нацизм, так і ту форму тоталітаризму, що була в СРСР того часу.
І це слово – сталінізм.
Путін не називає цей режим сталінізмом, тому що офіційна доктрина Росії щодо Сталіна – це «ефективний менеджер, котрий, припускаючи деякі помилки, збудував велику країну».
Сталін був державником, і Путін не приховує цю його привабливість.
Путін не вважає за необхідне відділити у своїй свідомості СРСР, як країну, що була збудована при правлінні Сталіна мільйонами громадян і сталінізм, як форму ідеології та правління. Путін «мужньо» тримається за Сталіна, тому що хотів би бачити Росію великою і сильною, однак для нього неприйнятне остаточно відділити персону тирана від його імперії.
Логіка Путіна така: «Я не вибачаюсь за злочини Сталіна, і чому я маю це робити? Я не дозволю принизити свою країну. Це усе було давно, і у вас були такі ж сторінки історії, до того ж колись наш парламент ухвалив рішення, що це усе погано. Так що давайте усе забудемо. Ми заплямовані так само, як і ви, і не треба усе це ворушити».
Не пройшло.
У Польщі Путін вислухав усе, що мав вислухати.
Президент Качинський сказав у виступі, що Росія нанесла Польщі удар у спину і «має вчитися упокорюванню». Качинський провів паралель між нацистським Голокостом та розстрілом у Катині, і додав, що Польща після війни стала жертвою комуністичної системи.
Володимир Путін слухав, а потім у своєму виступі у відповідь сказав, що «історія не розмальована однією фарбою, помилялись усі».
Так і залишається невідомим, хто саме помилявся.
Можливо, Сталін, а може – Брежнєв.
А може, президент Росії Дмитро Медведєв.
Кажуть, що на погляд Путіна, Медведєв надто часто помиляється.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Він, звичайно, знав, що має виступити з промовою, знав, що буде стояти поруч із лідерами Європи. У своєму листі польській «Газеті виборчій» він пише, що не міг відмовитись від цього візиту до країни, котра після СРСР може найбільше серед інших постраждала від нацистської навали.
Візит у стан ворога
Однак, якщо слідкувати за російськими ЗМІ, то виходило, що візит російського прем'єра – вчинок майже героїчний, адже російський телеглядач знає, що Захід – це ворог, а Польща щодо ворожнечі є лідером.
Польща забагато хоче.
Вона хоче вибачень.
Вона вимагає визнати злочинним пакт Молотова-Ріббентропа, вона вимагає визнання злочинним розстріл польських офіцерів у Катині.
Вона вимагає засудити експорт соціалізму до Польщі.
І це Польща, котра колись була кращим другом!
Це Польща, де кожного року на фестивалі у Сопоті поляки співали радянські пісні, а польський фільм «Чотири танкісти та пес» про російсько-польський панцерний екіпаж бив усі рекорди популярності в СРСР.
Зауважимо, що всі ці історичні негативні факти минулого мали своїх конкретних авторів, однак Володимира Путіна серед них явно не було. Однак, можна стверджувати, що всі 9 років свого президентства Путін захищав саме ті криваві злочини. Захищав, не виправдовуючи, – це було б абсурдом, а не визнанням. Здавалося, що якщо він промовить усього три слова: «Так, ми винні!», то це призведе до розвалу Росії або суттєво знизить його вічний рейтинг.
Звичайно, визнавати криваві помилки свого минулого неприємно й принизливо, однак, хто може стверджувати, що брати їх на себе краще.
Так чи інакше, у Путіна була феноменальна можливість під час візиту поставити крапку у головній складовій конфліктного минулого. Звичайно, тут була небезпека звинувачень з боку «російських патріотів» у зраді, була небезпека вимог репарацій, однак вважається, що стратегія нормальних стосунків має головувати. Досвід об'єднаної Європи свідчить: країни, котрі мали страшну, криваву історію, можуть іти разом, визнавши взаємні помилки.
Сказати, не сказавши
Для того, щоб зрозуміти психологію Путіна і зрозуміти його пріоритети, не треба якихось особливих досліджень, достатньо прочитати й проаналізувати той самий лист до поляків. Навіть не весь лист, а один конкретний абзац із листа.
Звичайно, у листі Путін пише, що Росія та Польща мають перегорнути сумні сторінки історії, закрити нескінчений перелік взаємних претензій і, здається, що він мужньо намагається торкнутися найболючіших тем, зокрема Катині.
«Народові нашої країни, долю якого понівечив тоталітарний режим, добре зрозумілі загострені почуття поляків, пов'язані з Катинню, – пише Путін у цьому абзаці. – Це, як і трагічна доля російських солдатів, узятих до польського полону в перебігу війни 1920 року, має стати символом загальної скорботи і взаємного вибачення».
На перший погляд, перед нами повне визнання власної провини. Однак, перший же уважний погляд демонструє, що вибаченням тут і не пахне.
По-перше, Путін визнає, що долю його країни понівечив тоталітарний режим.
Але, що то був за режим, він не називає.
Здається, що це й не потрібно, але ж усі мають розуміти, що то за режим. Однак, якщо підходити до цього моменту з тою ж мірою важливості, яку приділяє цій фразі сам президент, то одразу бачимо дивну недомовленість. Як це не смішно, але ніхто не знає, який саме режим прем'єр вважає тоталітарним. Путін із такою ж імовірністю може вважати тоталітарним режимом, наприклад, правління Леніна або Андропова.
А чим для державника Путіна режими Горбачова або Єльцина не тоталітарні режими правління «злочинців-олігархів»?
Далі, вимовивши слово «Катинь», Путін тут же згадує про російських полонених. І хоча факт їх полону був у 1920 році, прем'єр ставить обидва факти на одну дошку.
За Сталіна!
Може поляків задовольнити таке вибачення?
Звичайно, що ні.
Чому так специфічно «вибачається» Путін?
Тому що російський президент не вибачається, він не зрадник, не пасує йому таке.
Історія Росії, на його думкою, може, й не взірцева, але «своя».
Все, що не зробив Путін, так це він не вимовив того єдиного слова, яке увесь світ вважає найгіршою прикметою влади, а об'єднана Європа навіть однаково засудила як нацизм, так і ту форму тоталітаризму, що була в СРСР того часу.
І це слово – сталінізм.
Путін не називає цей режим сталінізмом, тому що офіційна доктрина Росії щодо Сталіна – це «ефективний менеджер, котрий, припускаючи деякі помилки, збудував велику країну».
Сталін був державником, і Путін не приховує цю його привабливість.
Путін не вважає за необхідне відділити у своїй свідомості СРСР, як країну, що була збудована при правлінні Сталіна мільйонами громадян і сталінізм, як форму ідеології та правління. Путін «мужньо» тримається за Сталіна, тому що хотів би бачити Росію великою і сильною, однак для нього неприйнятне остаточно відділити персону тирана від його імперії.
Логіка Путіна така: «Я не вибачаюсь за злочини Сталіна, і чому я маю це робити? Я не дозволю принизити свою країну. Це усе було давно, і у вас були такі ж сторінки історії, до того ж колись наш парламент ухвалив рішення, що це усе погано. Так що давайте усе забудемо. Ми заплямовані так само, як і ви, і не треба усе це ворушити».
Не пройшло.
У Польщі Путін вислухав усе, що мав вислухати.
Президент Качинський сказав у виступі, що Росія нанесла Польщі удар у спину і «має вчитися упокорюванню». Качинський провів паралель між нацистським Голокостом та розстрілом у Катині, і додав, що Польща після війни стала жертвою комуністичної системи.
Володимир Путін слухав, а потім у своєму виступі у відповідь сказав, що «історія не розмальована однією фарбою, помилялись усі».
Так і залишається невідомим, хто саме помилявся.
Можливо, Сталін, а може – Брежнєв.
А може, президент Росії Дмитро Медведєв.
Кажуть, що на погляд Путіна, Медведєв надто часто помиляється.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.