Прага – 60 років тому, 29 серпня 1949 року, Радянський Союз випробував на Семипалатинському полігоні Казахстану свою першу ядерну бомбу. Над казахським степом піднявся ядерний гриб, а над рештою світу нависла загроза ядерної гонки.
«Перша блискавка» – так назвали першу радянську ядерну бомбу, яку підірвали тоді о 7-й годині ранку. Американці на чотири роки раніше вже показали, що вони володіють атомною зброєю, скинувши ядерні бомби на японські міста Хіросіму і Нагасакі. Отож, Радянському Союзові хотілося наздогнати воєнні досягнення Заходу. (Тільки в 1992 році радянські-російські науковці зізналися, що тоді, в 1949-му, вони просто скопіювали роздобуту радянською розвідкою схему американської бомби.)
Семипалатинський полігон – це 18 тисяч квадратних кілометрів, на яких упродовж 40 років провели майже 500 надземних і підземних ядерних випробувань. Те, що в 70 кілометрах від епіцентру вибухів жили люди, нікого не турбувало. Ба більше, після першого вибуху тодішній шеф радянської ядерної програми Лаврентій Берія запевнив, що в Семипалатинському регіоні взагалі ніхто не живе.
Місцевому населенню відвели роль експериментальних кроликів. Людям наказували виходити зі своїх домівок і дивитися на вибухи, щоб згодом відстежувати вплив радіації на організм.
Хвороби та пусті урядові обіцянки
Казахське місто Курчатов носить ім’я радянського науковця Ігоря Курчатова. Саме він очолював наукову команду розробки радянської ядерної програми.
Зоя Михайлівна, яка живе в Курчатові, пам’ятає, як у дитинстві під нею вночі тряслася земля.
«Моя мама розповідала, як військові змушували людей покинути свої домівки. Після вибухів на небі було видно ядерний гриб. Уві сні я відчувала, як тряслася земля. Коли ми відчували землетруси, ми знали, що зараз буде вибух. Врешті-решт, ми до цього звикли. І тоді бомби почали підривати без жодного попередження...», – згадує Зоя Михайлівна.
Ракові захворювання, фізичні мутації та вади, з якими народжувалися діти, неврологічні хвороби, деформації серед тварин та худоби – все це стало повсякденним явищем для мешканців Семипалатинського регіону.
В інших країнах ядерні випробування проводилися на безлюдних територіях, в пустелях чи безлюдних островах.
Семипалатинський полігон – це єдиний випробувальний простір, де жили і живуть люди. Але це лише половина біди.
Співробітник Екомузею Семипалатинська Дмитро Калмиков каже, що фактично ніхто в Казахстані не знає точно, де розташовані заражені ядерними викидами зони.
«Ми провели опитування серед міліції, лікарів, співробітників штабу губернатора. Ніхто не знає, чи живуть вони біля зони випробування, чи в самій зоні. Ми не отримуємо ніякої інформації від уряду про те, як захиститися від радіації», – розповів Калмиков.
Казахський уряд уже кілька разів заявляв, що переселить людей, які живуть у так званих мертвих зонах Семипалатинська, або виділить кошти на очищення цих територій.
Однак, крім обіцянок, нічого конкретно так і не зробили.
Семипалатинський полігон – це 18 тисяч квадратних кілометрів, на яких упродовж 40 років провели майже 500 надземних і підземних ядерних випробувань. Те, що в 70 кілометрах від епіцентру вибухів жили люди, нікого не турбувало. Ба більше, після першого вибуху тодішній шеф радянської ядерної програми Лаврентій Берія запевнив, що в Семипалатинському регіоні взагалі ніхто не живе.
Місцевому населенню відвели роль експериментальних кроликів. Людям наказували виходити зі своїх домівок і дивитися на вибухи, щоб згодом відстежувати вплив радіації на організм.
Хвороби та пусті урядові обіцянки
Казахське місто Курчатов носить ім’я радянського науковця Ігоря Курчатова. Саме він очолював наукову команду розробки радянської ядерної програми.
Зоя Михайлівна, яка живе в Курчатові, пам’ятає, як у дитинстві під нею вночі тряслася земля.
«Моя мама розповідала, як військові змушували людей покинути свої домівки. Після вибухів на небі було видно ядерний гриб. Уві сні я відчувала, як тряслася земля. Коли ми відчували землетруси, ми знали, що зараз буде вибух. Врешті-решт, ми до цього звикли. І тоді бомби почали підривати без жодного попередження...», – згадує Зоя Михайлівна.
Ракові захворювання, фізичні мутації та вади, з якими народжувалися діти, неврологічні хвороби, деформації серед тварин та худоби – все це стало повсякденним явищем для мешканців Семипалатинського регіону.
В інших країнах ядерні випробування проводилися на безлюдних територіях, в пустелях чи безлюдних островах.
Семипалатинський полігон – це єдиний випробувальний простір, де жили і живуть люди. Але це лише половина біди.
Співробітник Екомузею Семипалатинська Дмитро Калмиков каже, що фактично ніхто в Казахстані не знає точно, де розташовані заражені ядерними викидами зони.
«Ми провели опитування серед міліції, лікарів, співробітників штабу губернатора. Ніхто не знає, чи живуть вони біля зони випробування, чи в самій зоні. Ми не отримуємо ніякої інформації від уряду про те, як захиститися від радіації», – розповів Калмиков.
Казахський уряд уже кілька разів заявляв, що переселить людей, які живуть у так званих мертвих зонах Семипалатинська, або виділить кошти на очищення цих територій.
Однак, крім обіцянок, нічого конкретно так і не зробили.