Рівне – Щороку більше мешканців цих областей з’являються на центральних майданах у витворах ручної роботи, однак кожного разу демонстрація народного і стилізованого одягу набуває нових рис. За цьогорічним перевтіленням земляків спостерігала Валентина Одарченко.
«Вишиванкові» флеш-моби в останні роки стали традицією для мешканців Рівного та Луцька. Саме в День Незалежності лучани відзначають День міста. Ознаменувати його цього року вирішили «живим» словом «Україна», викладеним на центральній площі з… учасників свята у вишиванках, котрі перед тим пройшли реєстрацію. Загалом в акції взяли участь близько трьох тисяч волинян, стати частинкою «України» змогли півтисячі.
Тим часом рівняни, котрі з року в рік ставили «вишиванкові» рекорди, цього разу вирішили влаштувати показ полісько-волинського народного костюму. Акція отримала назву «Червона доріжка для вишиванки». Від вулиці Соборної через майдан до пам’ятника Шевченкові вибудували подіум, на який ступили спочатку власне майстрині і берегині народного одягу й ремесел у власноруч виготовлених костюмах, згодом моделі в зразках одягу, виготовленого за ескізами рівненських майстринь, а насамкінець усі охочі продемонструвати власну вишиванку, у якій прийшли на свято.
Уляна Кот: «Домоткані вишиванки – найкращий одяг у світі»
Учасниця свята – народна майстриня з Дубровицького району Рівненщини Уляна Кот – знає увесь процес створення народного шедевру. Каже, не раз сама терла льон, пряла нитку, ткала полотно, на яке згодом клала закладені в пам’яті від пращурів візерунки.
– А Ви можете пригадати, скільки сорочок створили?
– Ні, я збилася з рахунку. Мої сорочки та інші лляні вироби можна побачити і у Львові, і в Києві, кругом в Україні й по білому світові: у Нью-Йорку, Вашингтоні, Білорусі, Чехії… З дванадцяти років займаюся ткацтвом. Навчалася в мами – вишивала, в’язала, мережила. Але зупинилася на ткацтві, бо дуже люблю працювати над льоном. Коли чую його запах, здається, стаю здоровшою…Але зараз у нас льон уже не сіють.
– Тобто, зробити вишиванку вдома немає з чого?
– Часом випитую в людей, може, в кого лишилося полотно чи нитки – кажу, збирайте, дівчатка, щоб не пропадало. Зроблю рушник, фартух, що душа підкаже. Якби Ви знали, як душа лежить до того, як мені хочеться ткати…
Та яка ж вишиванка без пісні? В Уляни Кот їх ціла скарбниця – давніх-предавніх і не дуже, переданих від мами, і ще двадцять – власних. Якось у Києві на республіканському радіо поскаржилася: немає кому ті пісні записати й опрацювати, записати ноти… Невдовзі у її лісову хатину приїхав буковинський композитор Кузьма Смаль. Уляна Кот розповідає: «Удень працюю на городі, а вночі сиджу з ним, він записує на касети – а я співаю… Записали 1050 пісень. Триста вже видали у книгах».
Від Уляни Кот переймають її вміння і любов до пісні й народного мистецтва односельці. На нинішньому подіумі побувала її односелиця Ніна Рабчевська – разом з цілою родиною в традиційних вишиванках. Тут же демонструвала віднайдений у бабусиних скринях рівнян одяг етнограф Алла Українець, та створений власними руками одяг фольклорист Раїса Цапун.
Народних майстринь, краєзнавців і науковців об’єднує нині одна мрія – відродити на Рівненщині льонарство і ткацьке ремесло. Бо для поліщука синій колір українського прапора асоціюється із синім цвітом льону.
(Рівне – Київ – Прага)
Тим часом рівняни, котрі з року в рік ставили «вишиванкові» рекорди, цього разу вирішили влаштувати показ полісько-волинського народного костюму. Акція отримала назву «Червона доріжка для вишиванки». Від вулиці Соборної через майдан до пам’ятника Шевченкові вибудували подіум, на який ступили спочатку власне майстрині і берегині народного одягу й ремесел у власноруч виготовлених костюмах, згодом моделі в зразках одягу, виготовленого за ескізами рівненських майстринь, а насамкінець усі охочі продемонструвати власну вишиванку, у якій прийшли на свято.
Уляна Кот: «Домоткані вишиванки – найкращий одяг у світі»
Учасниця свята – народна майстриня з Дубровицького району Рівненщини Уляна Кот – знає увесь процес створення народного шедевру. Каже, не раз сама терла льон, пряла нитку, ткала полотно, на яке згодом клала закладені в пам’яті від пращурів візерунки.
– А Ви можете пригадати, скільки сорочок створили?
– Ні, я збилася з рахунку. Мої сорочки та інші лляні вироби можна побачити і у Львові, і в Києві, кругом в Україні й по білому світові: у Нью-Йорку, Вашингтоні, Білорусі, Чехії… З дванадцяти років займаюся ткацтвом. Навчалася в мами – вишивала, в’язала, мережила. Але зупинилася на ткацтві, бо дуже люблю працювати над льоном. Коли чую його запах, здається, стаю здоровшою…Але зараз у нас льон уже не сіють.
– Тобто, зробити вишиванку вдома немає з чого?
– Часом випитую в людей, може, в кого лишилося полотно чи нитки – кажу, збирайте, дівчатка, щоб не пропадало. Зроблю рушник, фартух, що душа підкаже. Якби Ви знали, як душа лежить до того, як мені хочеться ткати…
Та яка ж вишиванка без пісні? В Уляни Кот їх ціла скарбниця – давніх-предавніх і не дуже, переданих від мами, і ще двадцять – власних. Якось у Києві на республіканському радіо поскаржилася: немає кому ті пісні записати й опрацювати, записати ноти… Невдовзі у її лісову хатину приїхав буковинський композитор Кузьма Смаль. Уляна Кот розповідає: «Удень працюю на городі, а вночі сиджу з ним, він записує на касети – а я співаю… Записали 1050 пісень. Триста вже видали у книгах».
Від Уляни Кот переймають її вміння і любов до пісні й народного мистецтва односельці. На нинішньому подіумі побувала її односелиця Ніна Рабчевська – разом з цілою родиною в традиційних вишиванках. Тут же демонструвала віднайдений у бабусиних скринях рівнян одяг етнограф Алла Українець, та створений власними руками одяг фольклорист Раїса Цапун.
Народних майстринь, краєзнавців і науковців об’єднує нині одна мрія – відродити на Рівненщині льонарство і ткацьке ремесло. Бо для поліщука синій колір українського прапора асоціюється із синім цвітом льону.
(Рівне – Київ – Прага)