Івано-Франківськ – 70 років виповнилося б наприкінці серпня прикарпатському поетові-політв’язню Тарасові Мельничуку. Його ще називають «Князем роси», як і збірку поезій, за яку він отримав Шевченківську премію. Хоча мав долю далеко не князівську: незакінчені університети, заробітчанські шляхи до Республіки Комі Російської Федерації, Донбасу, Красноярського краю, арешти й спецпоселення. Ювілейну дату його народження Прикарпаття відзначило тихо і камерно.
Вечір вороном в чорну безодню,
в Злато-Києві спить Богдан,
а в зоні, в зоні мені сняться
українські зорі і українська вишнева вода
Приречений на муки
У 1972 році перший арешт Тараса Мельничука – «за антирадянську пропаганду і агітацію» і три роки пермських таборів. 1979 рік – знову суд, чотири роки колонії суворого режиму. Інші, неполітичні формулювання, а насправді – за вільнодумство і непокору. Не випадково Галина Курищук, двоюрідна племінниця Тараса, свою книгу про нього назвала «Суд іде!»
«Коли Тарасу Мельничуку вручали Шевченківську премію у Києві, в присутності тодішнього Президента України, інших лауреатів, Тарас Мельничук свій виступ почав саме такими словами: «Встати! Суд іде!» І довго мовчав після цього. Кажуть, що в залі навіть дехто встав, зреагувавши на його вигук. Через кілька хвилин Тарас продовжив: «З цих слів починалися мої муки», – розповіла Галина Курищук.
Це був 1992 рік, а за два роки до того згоріла хата Мельничука в Уторопах Косівського району. Кажуть, підпалили. Саме там, на місці попелища, поета, за його заповітом, поховали.
«Поетичне диво» і пошук золота в руді
За життя видав лише кілька збірок віршів – «Несімо любов планеті», «Князь роси», «Із-за ґрат» – це вже в Торонто, а про збірку «Строфи із Голгофи» все ще дискутують: чи дійсно була вона, чи рукопис пропав. «Чага», за яку був засуджений, побачила світ по смерті поета. Голова обласної організації Національної спілки письменників України Євген Баран каже, що творчість Тараса Мельничука потребує дослідження.
«Це величезний материк поетичний, планета – вона більше непізнана сьогодні, ніж пізнана. Три роки тому видало тритомник творів Мельничука Коломийське видавництво «ВІК», але вони пішли десь по бібліотеках», – зазначив Євген Баран.
Багато рукописів пропало, чимало роздавав. Його рукописи зберігає письменник Іван Малкович, теж уродженець Косівщини. Порівнює свого земляка з вихором, що летів світом «над водою, над деревами, під сонцем, териконами». Малкович був причетний до видання головної книги Мельничука «Князь роси». На похоронах дав собі обіцянку видати твори поета. Планує наступного року розпочати «Дорослу поетичну серію» саме з Тараса Мельничука. Тараса, як і Осьмачку не все слід публікувати, вважає Іван Малкович.
«Це поет, як руда залізна, шукаєш там або залізо, або розсипи золота. То оте золото треба здобувати з тої поезії. От він такий поет, – наголошує Малкович. – Тому що в нього життя було таке, багато в ньому і хаосу. І його треба впорядковувати. І тому часто люди, коли тут думають, що роблять дуже добре, як публікують все, що він написав, мені здається, що вони гублять Тараса Мельничука як поета».
Негучне пошанування, невідомість широкому загалу
Письменник, драматург Ярослав Ярош знав Тараса Мельничука з 1970-го, коли обоє щонеділі їздили – він із Городенки, Тарас із Верховини – до Івано-Франківська на засідання літературно-мистецького об’єднання при молодіжній газеті. Минулого року написав драму «Залізний зек» про Тараса і Марію, його першу дружину. Видав власним коштом. Зацікавити п’єсою театр поки що не вдається. Цьогоріч провів літературний вечір у бібліотеці для юнацтва. Не надто великі зали збирає ця велика людина, – з сумом зазначає Ярослав Ярош.
«Прийшло мало людей, це теж українська така традиція. Я їм казав, що ми сьогодні як діаспора в Австралії: зібрались українці згадувати Тараса Мельничука. 70-річчя такого поета – це ж величезний поет український, могутній потужний талант – пройшло тихо», – каже пан Ярош.
Все ще тривають дискусії навколо точної дати народження Тараса Мельничука – 1938 чи 1939 рік. Може, через це не було гучного пошанування ні торік, ні тепер. Вчора був вечір пам’яті в культурно-мистецькому центрі «Є», який зібрав письменників, журналістів, науковців. На свято Покрови планують провести на Прикарпатті перший фестиваль імені Тараса Мельничука.
Поезіє, будь мені сонцем,
будь мені катом,
і не треба мені оборонця,
і не треба мені прикриття.
(Івано-Франківськ – Київ – Прага)
в Злато-Києві спить Богдан,
а в зоні, в зоні мені сняться
українські зорі і українська вишнева вода
Приречений на муки
У 1972 році перший арешт Тараса Мельничука – «за антирадянську пропаганду і агітацію» і три роки пермських таборів. 1979 рік – знову суд, чотири роки колонії суворого режиму. Інші, неполітичні формулювання, а насправді – за вільнодумство і непокору. Не випадково Галина Курищук, двоюрідна племінниця Тараса, свою книгу про нього назвала «Суд іде!»
«Коли Тарасу Мельничуку вручали Шевченківську премію у Києві, в присутності тодішнього Президента України, інших лауреатів, Тарас Мельничук свій виступ почав саме такими словами: «Встати! Суд іде!» І довго мовчав після цього. Кажуть, що в залі навіть дехто встав, зреагувавши на його вигук. Через кілька хвилин Тарас продовжив: «З цих слів починалися мої муки», – розповіла Галина Курищук.
Це був 1992 рік, а за два роки до того згоріла хата Мельничука в Уторопах Косівського району. Кажуть, підпалили. Саме там, на місці попелища, поета, за його заповітом, поховали.
«Поетичне диво» і пошук золота в руді
За життя видав лише кілька збірок віршів – «Несімо любов планеті», «Князь роси», «Із-за ґрат» – це вже в Торонто, а про збірку «Строфи із Голгофи» все ще дискутують: чи дійсно була вона, чи рукопис пропав. «Чага», за яку був засуджений, побачила світ по смерті поета. Голова обласної організації Національної спілки письменників України Євген Баран каже, що творчість Тараса Мельничука потребує дослідження.
«Це величезний материк поетичний, планета – вона більше непізнана сьогодні, ніж пізнана. Три роки тому видало тритомник творів Мельничука Коломийське видавництво «ВІК», але вони пішли десь по бібліотеках», – зазначив Євген Баран.
Багато рукописів пропало, чимало роздавав. Його рукописи зберігає письменник Іван Малкович, теж уродженець Косівщини. Порівнює свого земляка з вихором, що летів світом «над водою, над деревами, під сонцем, териконами». Малкович був причетний до видання головної книги Мельничука «Князь роси». На похоронах дав собі обіцянку видати твори поета. Планує наступного року розпочати «Дорослу поетичну серію» саме з Тараса Мельничука. Тараса, як і Осьмачку не все слід публікувати, вважає Іван Малкович.
«Це поет, як руда залізна, шукаєш там або залізо, або розсипи золота. То оте золото треба здобувати з тої поезії. От він такий поет, – наголошує Малкович. – Тому що в нього життя було таке, багато в ньому і хаосу. І його треба впорядковувати. І тому часто люди, коли тут думають, що роблять дуже добре, як публікують все, що він написав, мені здається, що вони гублять Тараса Мельничука як поета».
Негучне пошанування, невідомість широкому загалу
Письменник, драматург Ярослав Ярош знав Тараса Мельничука з 1970-го, коли обоє щонеділі їздили – він із Городенки, Тарас із Верховини – до Івано-Франківська на засідання літературно-мистецького об’єднання при молодіжній газеті. Минулого року написав драму «Залізний зек» про Тараса і Марію, його першу дружину. Видав власним коштом. Зацікавити п’єсою театр поки що не вдається. Цьогоріч провів літературний вечір у бібліотеці для юнацтва. Не надто великі зали збирає ця велика людина, – з сумом зазначає Ярослав Ярош.
«Прийшло мало людей, це теж українська така традиція. Я їм казав, що ми сьогодні як діаспора в Австралії: зібрались українці згадувати Тараса Мельничука. 70-річчя такого поета – це ж величезний поет український, могутній потужний талант – пройшло тихо», – каже пан Ярош.
Все ще тривають дискусії навколо точної дати народження Тараса Мельничука – 1938 чи 1939 рік. Може, через це не було гучного пошанування ні торік, ні тепер. Вчора був вечір пам’яті в культурно-мистецькому центрі «Є», який зібрав письменників, журналістів, науковців. На свято Покрови планують провести на Прикарпатті перший фестиваль імені Тараса Мельничука.
Поезіє, будь мені сонцем,
будь мені катом,
і не треба мені оборонця,
і не треба мені прикриття.
(Івано-Франківськ – Київ – Прага)