Рівне – Сучасні руїни закритих із різних причин підприємств не можуть дочекатися фізичної ліквідації. Але на це немає коштів. Шкода від таких підходів – не лише економіці, а й життю та здоров’ю людей, котрі нині розбирають заводи і ферми по цеглині, нехтуючи небезпекою. Історією закритого державного підприємства «Клесівторф» на Рівненщині поцікавилося Радіо Свобода.
Вартість заводу коштувала державі на той час 13 мільйонів радянських рублів, однак від самого початку його розміщення було помилковим – торф залягав глибше, ніж передбачали геологи, і був надто легким. Втім, кулібіни знайшлися і тут – молоді сарненські раціоналізатори створили машини, які в десятки разів збільшили потужність виробництва і стали виробляти дешеве і якісне паливо. Все ж на початку 90-х офіційною підставою для закриття заводу став високий вміст радіації у клесівському торфі.
Здавалося б, керувалися безпекою людей. Однак через таке рішення місцеве населення упродовж 15 років мерзло в негазифікованих селах. Водночас роботу втратили 750 працівників цього підприємства. Завод поступово почали розтягати – невідомо хто. За кілька років цехи спорожніли. І тоді вже місцеві умільці взялися за стіни.
Як розповіла заступник голови Сарненської райдержадміністрації Світлана Усик, ліквідація відбулася на папері, у той час як необхідно було або перекваліфікувати підприємство, або знести споруду.
Жадібність, ігнорування безпекою – причини травматизму на закинутих об’єктах
«Зносити» підприємство «Клесівторф» почали місцеві ентузіасти. Мешканець Клесова Іван Дубовець зазначає: «Розбирають і гребуть із нього, кому не ліньки. Кому потрібні плити на хату, цегла, блоки. Ріжуть на метал, розбирають його повністю – один хребет лишився. А був нормальний завод. Його розтрощили повністю. Там двоє людей загинули...»
У Клесові навіть існує бізнес із прийому дешевої битої цегли. За словами Івана Дубовеця, її «приймають мало не в кожному дворі – зліва і справа». «Так цегла по 5 гривень за штуку. А так – гривня…», – каже він.
Остання трагедія сталася з 15-річним сином Лідії Галах. Мати розповідає – хлопці просто гралися, лазячи по руїнах. «Але ж там немає ніякого сторожа, щоб тих людей відганяв. Тоді, як наш хлопець травмувався – у нього зміщений хребет, і він лежить, то наступного дня ще один хлопчик повідбивав собі пальці – два відрізали…», – розповіла пані Галах.
Не потрібний нікому, окрім індивідуальних забудовників
Селищний голова Клесова Василь Шіпко показує плити, які буквально висять на волосинці і можуть обвалитися навіть від вітру, та бункерну, котра нині залита водою на глибину кілька метрів. Відповідне рішення про ліквідацію ніби й ухвалене, тільки жоден із ліквідаторів, котрі тут змінювалися упродовж останніх трьох років, так нічого й не зробив, каже він.
«Три роки тому це підприємство було включене до програми ліквідації підприємств паливно-енергетичного комплексу, – зазначає Василь Шіпко. – Був створений проект на створення нових робочих місць і визначений ліквідатор, але на тому практично все заглохло... Після цього рішення фінансування не було виділено. Нині цей об’єкт потенційно небезпечний для життя, а влітку особливо тут можуть бути непередбачені випадки дитячого травматизму».
Як пояснив телефоном Микола Терновик, директор Західноукраїнської виконавчої дирекції з ліквідації шахт, котра знаходиться в Нововолинську й останніх півроку відповідає за неіснуюче торфопідприємство, після останнього трагічного випадку охороняти об’єкт найняли двох людей. Ось тільки біля руїни їх і близько не видно.
(Рівне – Київ – Прага)
Здавалося б, керувалися безпекою людей. Однак через таке рішення місцеве населення упродовж 15 років мерзло в негазифікованих селах. Водночас роботу втратили 750 працівників цього підприємства. Завод поступово почали розтягати – невідомо хто. За кілька років цехи спорожніли. І тоді вже місцеві умільці взялися за стіни.
Як розповіла заступник голови Сарненської райдержадміністрації Світлана Усик, ліквідація відбулася на папері, у той час як необхідно було або перекваліфікувати підприємство, або знести споруду.
Жадібність, ігнорування безпекою – причини травматизму на закинутих об’єктах
«Зносити» підприємство «Клесівторф» почали місцеві ентузіасти. Мешканець Клесова Іван Дубовець зазначає: «Розбирають і гребуть із нього, кому не ліньки. Кому потрібні плити на хату, цегла, блоки. Ріжуть на метал, розбирають його повністю – один хребет лишився. А був нормальний завод. Його розтрощили повністю. Там двоє людей загинули...»
У Клесові навіть існує бізнес із прийому дешевої битої цегли. За словами Івана Дубовеця, її «приймають мало не в кожному дворі – зліва і справа». «Так цегла по 5 гривень за штуку. А так – гривня…», – каже він.
Остання трагедія сталася з 15-річним сином Лідії Галах. Мати розповідає – хлопці просто гралися, лазячи по руїнах. «Але ж там немає ніякого сторожа, щоб тих людей відганяв. Тоді, як наш хлопець травмувався – у нього зміщений хребет, і він лежить, то наступного дня ще один хлопчик повідбивав собі пальці – два відрізали…», – розповіла пані Галах.
Не потрібний нікому, окрім індивідуальних забудовників
Селищний голова Клесова Василь Шіпко показує плити, які буквально висять на волосинці і можуть обвалитися навіть від вітру, та бункерну, котра нині залита водою на глибину кілька метрів. Відповідне рішення про ліквідацію ніби й ухвалене, тільки жоден із ліквідаторів, котрі тут змінювалися упродовж останніх трьох років, так нічого й не зробив, каже він.
«Три роки тому це підприємство було включене до програми ліквідації підприємств паливно-енергетичного комплексу, – зазначає Василь Шіпко. – Був створений проект на створення нових робочих місць і визначений ліквідатор, але на тому практично все заглохло... Після цього рішення фінансування не було виділено. Нині цей об’єкт потенційно небезпечний для життя, а влітку особливо тут можуть бути непередбачені випадки дитячого травматизму».
Як пояснив телефоном Микола Терновик, директор Західноукраїнської виконавчої дирекції з ліквідації шахт, котра знаходиться в Нововолинську й останніх півроку відповідає за неіснуюче торфопідприємство, після останнього трагічного випадку охороняти об’єкт найняли двох людей. Ось тільки біля руїни їх і близько не видно.
(Рівне – Київ – Прага)