Київ – Сьогодні минає рік від початку російсько-грузинського збройного конфлікту. Як сприймається збройний конфлікт у Грузії серед мирного населення. Про це Радіо Свобода розповідає директор української школи імени Михайла Грушевського в Тбілісі Ганна Матвєєва.
– Пані Ганно, від конфлікту минув рік. Коли зараз чуєте про війну, що в першу чергу пригадуєте?
– В першу чергу пригадую страхітливі дні, коли навіть в уяві звичайного обивателя не могло поміститись, як це так, що братня країна і раптом анексує.
Я якраз поверталась з України, з «Молодої гвардії» везла делегацію дітей. 8-го серпня ми приїхали на пором. Через півгодини після нашого повернення пором був бомбардований. Ми проїхали Горі, ми бачили воронки від снарядів. О 5 годині ранку 10-го серпня ми прокидались і бачили, як тут поруч тент бомбардували. Тобто Тбілісі також було під жахливим наглядом російських літаків. Хочу сказати, що і сьогодні ніхто спокійно не живе, ми постійно чекаємо нового нападу.
– Ви працюєте вчителем. Як сприймання цих подій відбувається у дітей? Чи вони розуміють масштаб трагедії?
– Діти в той час були не тільки свідками, вони брали участь. Бо всі школи в перші ж дні прийняли біженців з тих територій, які були анексовані. В кожному класі були розміщені біженці, діти приносили з дому все, що може допомогти кожній людині на перший час. Вони бачили сльози дідусів, бо це були або онуки, або люди похилого віку.
Сьогодні діти це сприймають як відхапування території, вони це розуміють. Як це? Наша територія? Більше півмільйона біженців в самій Грузії! Діти розуміють, що треба комусь допомогти, що щось відбувається. Треба сказати, що це надзвичайно важкий психологічний тягар для дітей, він відображається і на поведінці, і на сумних їхніх очах. Це ми відчуваємо. Кожної сім’ї це торкнулось, маленька країна.
– Таке враження, що конфлікт ще невичерпаний. І з боку Росії, і з боку Грузії час від часу лунають певного роду заяви. Чи змінились настрої в Грузії за минулий рік – ставлення до сусідньої Росії, до грузинської влади?
– На диво абсолютно немає етнічних непорозумінь. Таке враження, що політика і народ – це абсолютно різні питання. У мене в школі є різних національностей діти та вчителі. Росіяни є. Але щоб відчути якесь непорозуміння, утиснення – ні. Навпаки, вони розуміють, що хтось там у верхівці чогось не додумав, але всі розуміють, що це загарбання території. Їм непотрібна ця земля, всі це відчувають. У Грузії немає землі. Люди сіяли ту землю, щоб там виростити щось.
– Яким ви бачите вирішення проблеми?
– Я вважаю, що тільки діалогом. Нам, з одного боку, пощастило, бо земля дуже красива, тепла, сонячна, але вона має певну функцію для політичних кіл. Прості люди це розуміють. Але моляться до Бога, щоб розум взяв верх. Тільки діалогом.
(Київ – Прага)
– В першу чергу пригадую страхітливі дні, коли навіть в уяві звичайного обивателя не могло поміститись, як це так, що братня країна і раптом анексує.
Я якраз поверталась з України, з «Молодої гвардії» везла делегацію дітей. 8-го серпня ми приїхали на пором. Через півгодини після нашого повернення пором був бомбардований. Ми проїхали Горі, ми бачили воронки від снарядів. О 5 годині ранку 10-го серпня ми прокидались і бачили, як тут поруч тент бомбардували. Тобто Тбілісі також було під жахливим наглядом російських літаків. Хочу сказати, що і сьогодні ніхто спокійно не живе, ми постійно чекаємо нового нападу.
– Ви працюєте вчителем. Як сприймання цих подій відбувається у дітей? Чи вони розуміють масштаб трагедії?
– Діти в той час були не тільки свідками, вони брали участь. Бо всі школи в перші ж дні прийняли біженців з тих територій, які були анексовані. В кожному класі були розміщені біженці, діти приносили з дому все, що може допомогти кожній людині на перший час. Вони бачили сльози дідусів, бо це були або онуки, або люди похилого віку.
Сьогодні діти це сприймають як відхапування території, вони це розуміють. Як це? Наша територія? Більше півмільйона біженців в самій Грузії! Діти розуміють, що треба комусь допомогти, що щось відбувається. Треба сказати, що це надзвичайно важкий психологічний тягар для дітей, він відображається і на поведінці, і на сумних їхніх очах. Це ми відчуваємо. Кожної сім’ї це торкнулось, маленька країна.
– Таке враження, що конфлікт ще невичерпаний. І з боку Росії, і з боку Грузії час від часу лунають певного роду заяви. Чи змінились настрої в Грузії за минулий рік – ставлення до сусідньої Росії, до грузинської влади?
– На диво абсолютно немає етнічних непорозумінь. Таке враження, що політика і народ – це абсолютно різні питання. У мене в школі є різних національностей діти та вчителі. Росіяни є. Але щоб відчути якесь непорозуміння, утиснення – ні. Навпаки, вони розуміють, що хтось там у верхівці чогось не додумав, але всі розуміють, що це загарбання території. Їм непотрібна ця земля, всі це відчувають. У Грузії немає землі. Люди сіяли ту землю, щоб там виростити щось.
– Яким ви бачите вирішення проблеми?
– Я вважаю, що тільки діалогом. Нам, з одного боку, пощастило, бо земля дуже красива, тепла, сонячна, але вона має певну функцію для політичних кіл. Прості люди це розуміють. Але моляться до Бога, щоб розум взяв верх. Тільки діалогом.
(Київ – Прага)