Київ – Непевність і розгубленість перед майбутнім стає примітною рисою нинішнього українського суспільства. Вибори Президента, напевно, будуть. А, може, й ні. Верховна Рада може бути розпущена. Якщо будуть підстави. А, може, їх не буде. Гривня або стабілізується, або впаде. Або зросте стосовно світових валют. Криза вже закінчується. Або скінчилася. Або її в Україні взагалі не було. – Таких, часто протилежних за змістом, висновків доходять аналітики, політологи, соціологи та інші фахівці, котрим «на роду написано» моніторити ситуацію і прогнозувати розвиток подій. В умовах непевності, зневіри у перемозі «ідеалів Майдану» українське суспільство опинилося перед іще однією небезпекою. Це небезпека поділу країни – відразу слід обумовити, що наразі не йдеться про територіальний поділ. Йдеться про дещо інше, що розмежовує не менше, ніж зримі кордони. Про що саме?
Насамперед – про ту прірву, яка відділяє суспільство від політичних та інших еліт. В Україні зафіксовано найвищу інфляцію серед колишніх пострадянських країн – 20,4% порівняно з першим кварталом минулого року; промислове виробництво впало на 31,9%, повідомляє «ForUm». Для порівняння: в Росії інфляція склала 13,7%, а промислове виробництво впало на 14,3%, в Казахстані – теж впало, на 4,6%, а в Узбекистані – зросло на 9,9%.У той час, як більшість населення країни намагається втриматися за ручки жалюгідного «споживчого кошика», вижити в усі можливі способи, меншість – згадані еліти (так звані вони чи ні – питання інше) продовжує жити в своєму окремому світі. Хоч і в тій самій країні. Для «неелітної» частини народу – продуктові та подібні мінімуми, недоступне житло, недоступні, бо космічно дорогі, медицина, відпочинок, навчання тощо. Питання про доступність чого-небудь для еліт не стоїть – від безкоштовного житла до захмарно дорогого, але доступного в ціні, хай хоч і в мільйонах, від австрійської медицини до української, від Сейшелів до Багам, від Гарварду до Оксфорда для дітей і внуків.
У кожної з означених частин – свої пріоритети, свої духовні та матеріальні цінності, своя культура. Причому менша «елітна» частина диктує більшій свої смаки – за допомогою приватизованих ЗМІ, каналів телебачення, радіо і т.п. Тому, ввімкнувши навмання телевізор можна побачити і почути з нього не так багато «розумного, доброго, вічного». Натомість вкотре вуха можуть зів’яти від звучання «шедевру» типу «твой любімий размєр – сіліконовиє мозгі». Який ще й пропонується «скачати на мобільний». А, коли сонечко зайде за вечірній небокрай, ще коли й не всі діти позасинають, можна «насолодитися» з того ж блакитного екрану різними видами порнографії. Власне, саме тієї, що заборонена в Україні віднедавна. Тоді як Нацкомісія з питань моралі недремним оком стежить, щоб не було на книжкових полицях роману Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» (суд за позовом письменника вкотре перенесено впродовж останніх пів року), бо книгу звинувачено в «елементах порнографії», тоді як Міністерство культури і туризму забороняє прокат кінокомедії «Бруно» про пригоди журналіста-гея, у вечірньо-нічних програмах українцям пропонується дещо «гарячіше». – І та ж заборонена законом «демонстрація статевих органів», і статеві акти в натуралістичній формі, зокрема й гомосексуальні.
Протести проти недосконалої термінології закону України «Про захист суспільної моралі», проект якого в першому читанні ухвалений Верховною Радою 9 червня цього року, виявилися неголосними. Українська Асоціація видавців періодичної преси виступила з заявою, обґрунтовуючи згадану недосконалість. В Асоціації вважають, що ухвалені в першому читанні зміни до Кримінального кодексу не відповідають завданням боротися з дитячою порнографією, натомість – ставлять під загрозу закриття цілі сегменти ринку друкованих видань.
Закони в Україні – для того, щоб їх обходити, кажуть гострослови. Більшій частині суспільства доводиться все ж миритися з найсуворішими з них. «Елітна» ж частка демонструє і в цій царині свою іншість. Останнім часом побільшало резонансних кримінальних справ за участю представників цієї частки суспільства або їхніх дітей і родичів; справи врешті-решт виявилися закритими. Навіть у випадках, коли йшлося про жертви. Приклад цього тижня – 16 липня у Приморському суді Одеси «закрито справу, головним фігурантом якої був син впливового одеського політика і студент юридичної академії Фелікс Петросян», повідомляє видання News.liga.net, посилаючись на інформацію газети «Сегодня». – «Справу закрили, оскільки не було претензій з боку потерпілих, чиї авто розбив студент на «Прадо» і сім’ї юнака, який загинув».
Українське суспільство, здається, змирилося з тим, що між ним і його проводирями, політиками й керівниками різних рангів, чиновниками різного калібру пролягають усе глибші прірви – і щодо рівня життя, і щодо дотримання законів, і щодо безальтернативності пропонованих цінностей.
Нав’язувана «елітами» суспільству гламурна ерзац-культура підмінює справжні культурні й моральні цінності. Експансія ерзац-культури не залишає місця тій національній культурі, яка має тисячолітнє коріння і традиції.
Настрої культурно і морально дезорієнтованого суспільства залишаються непевними. Відомо, що половина його – проти всіх, хто викликався кандидувати в Президенти. Оскільки активної передвиборної кампанії ніхто з кандидатів поки що не проводить, то й цифра ця така ж – ніяка.
Тимчасом, поки живі ще тільки визначаються з уподобаннями та любов’ю до майбутнього народного обранця, «месії», рятівника тощо, суспільство втягується у «війну пам’ятників».
«Війна пам’ятників»
Це не гіпербола. Війна ця триває давно. В Україні історично склалося так, що певні її регіони залишаються ще останнім притулком «гомо совєтікус», себто, «людини радянської». За менталітетом, системою цінностей і сповідуванням цих цінностей населення таких регіонів залишається реліктовим носієм радянської свідомості. До вшанування пам’яті воїнів УПА, Героїв Крут, Голодомору, Шевченка (Великого Кобзаря, а не футболіста), Мазепи тут ставлення однозначне: негативне. Український націоналізм тут досі трактується як «буржуазний» і ворожий. Асоціації між національно-етнічним елементом державності та самою державністю здебільшого відсутні. За великим рахунком, «тут» – це майже скрізь, за винятком хіба західних областей України. Очевидно, тому питання української мови, української історії, культури і на другому десятку літ незалежності країни стоять так гостро. А нищення пам’яток і пам’ятників цієї історії і культури триває з часів панування тут царської Росії – й досі.
Після того, як у столиці України понівечено пам’ятник Леніну, звичний вандалізм набрав ознак справжньої «війни».
10 липня прибічники Компартії України пікетували офіс Конгресу українських націоналістів у Києві на знак протесту проти пошкодження пам’ятника Леніну. Комуністи принесли портрет Шухевича, перед тим встановлений на Львівській площі, де планувався пам’ятник Шухевичу. Цей портрет під час своєї акції комуністи зацементували на асфальті біля офісу КУН, назвали це «могилою Шухевича» і намалювали зверху свастику.
15 липня у ЗМІ з’явилися повідомлення про те, що у Бабиному Яру зруйновано пам’ятний знак активістам ОУН, мармурова дошка виявилася розбитою, а дерев’яний хрест, встановлений 1992 року, – зваленим. Згодом до повідомлень додалися коментарі правоохоронців, які вважають, що це міг бути як акт вандалізму, так і «руйнування в результаті поривів вітру».
А в містечку Червоноармійськ на Житомирщині вирішується питання про відкриття кримінальної справи з приводу підпалу пам’ятника Леніну. Вночі 16 липня невідомі начепили на голову пам’ятнику автомобільні шини та підпалили.
А депутат Полтавської міської Ради на чолі з міським головою Андрієм Матковським «чинять опір будівництву пам’ятника Мазепі у місті», повідомляє ZaUa.org, посилаючись на народного депутата від групи «За Україну!» Миколу Тульчинського: «Депутати і секретар міськради виривали у робітників інструменти, били і ображали їх. А міліція в цей час стояла в стороні і ніяк не реагувала на протиправні дії… Пізніше представники міської влади зігнали до місця будівництва пам’ятника Мазепі комуністичних бабусь і дідусів, які там здіймають галас».
Кілька тижнів тому невідомі «розвернули» пам’ятник Лесі Українці у Центральному парку відпочинку і культури Луцька. А через 10 днів цьому пам’ятнику відбили голову.
Водночас у Харкові, в сквері Перемоги, невідомі розмалювали свастикою і заляпали жовтою фарбою пам’ятник комсомольцям.
Із різницею в кілька днів було зруйновано пам’ятник жертвам політичних репресій в Ужгороді. Українська Народна партія виступила з цього приводу із заявою, зазначивши, що цей акт вандалізму – логічне продовження політики, яка здійснюється різними політичними силами, в тому числі й з-поза кордонів України.
Приклади актів вандалізму такі численні, що вже не видаються випадковими.
«Війна пам’ятників», яка розгорілася в Україні, свідчить про те, що уникнути пошуку відповідей на питання, чому артефакти розмежовують суспільство, яка роль у цьому«комуністичних дідусів та бабусь» і всіх інших зацікавлених, не вдасться. Суспільство неминуче мусить замислитися над тим, як подолати цю проблему, інакше вона стане ще одним чинником розколу України – на бідну і багату, патріотичну і «гламурну», комуністичну й націоналістичну і т.п. Кольори прапорів та пам’ятники історії і культури в цивілізованому світі не ділять країни, як правило. Чи мусить бути Україна прикрим винятком?
«Війна пам’ятників» не в останню чергу є наслідком відсутності історичної самоідентифікації та історичної пам’яті суспільства загалом. Слід замислитися і над тим, що не тільки руйнування пам’ятників може бути ознакою культурної катастрофи, а й їх зведення. Як, наприклад, зведення в Україні пам’ятників Катерині Другій. Адже саме ця цариця ввела в Україні кріпосне рабство. Пам’ятники їй зводять нащадки тих, кого вона свого часу перетворила на рабів. Це ознака вже не тільки культурної, а й – цивілізаційної катастрофи. І над цим теж українське суспільство мусить неминуче замислитися.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
У кожної з означених частин – свої пріоритети, свої духовні та матеріальні цінності, своя культура. Причому менша «елітна» частина диктує більшій свої смаки – за допомогою приватизованих ЗМІ, каналів телебачення, радіо і т.п. Тому, ввімкнувши навмання телевізор можна побачити і почути з нього не так багато «розумного, доброго, вічного». Натомість вкотре вуха можуть зів’яти від звучання «шедевру» типу «твой любімий размєр – сіліконовиє мозгі». Який ще й пропонується «скачати на мобільний». А, коли сонечко зайде за вечірній небокрай, ще коли й не всі діти позасинають, можна «насолодитися» з того ж блакитного екрану різними видами порнографії. Власне, саме тієї, що заборонена в Україні віднедавна. Тоді як Нацкомісія з питань моралі недремним оком стежить, щоб не було на книжкових полицях роману Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» (суд за позовом письменника вкотре перенесено впродовж останніх пів року), бо книгу звинувачено в «елементах порнографії», тоді як Міністерство культури і туризму забороняє прокат кінокомедії «Бруно» про пригоди журналіста-гея, у вечірньо-нічних програмах українцям пропонується дещо «гарячіше». – І та ж заборонена законом «демонстрація статевих органів», і статеві акти в натуралістичній формі, зокрема й гомосексуальні.
Протести проти недосконалої термінології закону України «Про захист суспільної моралі», проект якого в першому читанні ухвалений Верховною Радою 9 червня цього року, виявилися неголосними. Українська Асоціація видавців періодичної преси виступила з заявою, обґрунтовуючи згадану недосконалість. В Асоціації вважають, що ухвалені в першому читанні зміни до Кримінального кодексу не відповідають завданням боротися з дитячою порнографією, натомість – ставлять під загрозу закриття цілі сегменти ринку друкованих видань.
Закони в Україні – для того, щоб їх обходити, кажуть гострослови. Більшій частині суспільства доводиться все ж миритися з найсуворішими з них. «Елітна» ж частка демонструє і в цій царині свою іншість. Останнім часом побільшало резонансних кримінальних справ за участю представників цієї частки суспільства або їхніх дітей і родичів; справи врешті-решт виявилися закритими. Навіть у випадках, коли йшлося про жертви. Приклад цього тижня – 16 липня у Приморському суді Одеси «закрито справу, головним фігурантом якої був син впливового одеського політика і студент юридичної академії Фелікс Петросян», повідомляє видання News.liga.net, посилаючись на інформацію газети «Сегодня». – «Справу закрили, оскільки не було претензій з боку потерпілих, чиї авто розбив студент на «Прадо» і сім’ї юнака, який загинув».
Українське суспільство, здається, змирилося з тим, що між ним і його проводирями, політиками й керівниками різних рангів, чиновниками різного калібру пролягають усе глибші прірви – і щодо рівня життя, і щодо дотримання законів, і щодо безальтернативності пропонованих цінностей.
Нав’язувана «елітами» суспільству гламурна ерзац-культура підмінює справжні культурні й моральні цінності. Експансія ерзац-культури не залишає місця тій національній культурі, яка має тисячолітнє коріння і традиції.
Настрої культурно і морально дезорієнтованого суспільства залишаються непевними. Відомо, що половина його – проти всіх, хто викликався кандидувати в Президенти. Оскільки активної передвиборної кампанії ніхто з кандидатів поки що не проводить, то й цифра ця така ж – ніяка.
Тимчасом, поки живі ще тільки визначаються з уподобаннями та любов’ю до майбутнього народного обранця, «месії», рятівника тощо, суспільство втягується у «війну пам’ятників».
«Війна пам’ятників»
Це не гіпербола. Війна ця триває давно. В Україні історично склалося так, що певні її регіони залишаються ще останнім притулком «гомо совєтікус», себто, «людини радянської». За менталітетом, системою цінностей і сповідуванням цих цінностей населення таких регіонів залишається реліктовим носієм радянської свідомості. До вшанування пам’яті воїнів УПА, Героїв Крут, Голодомору, Шевченка (Великого Кобзаря, а не футболіста), Мазепи тут ставлення однозначне: негативне. Український націоналізм тут досі трактується як «буржуазний» і ворожий. Асоціації між національно-етнічним елементом державності та самою державністю здебільшого відсутні. За великим рахунком, «тут» – це майже скрізь, за винятком хіба західних областей України. Очевидно, тому питання української мови, української історії, культури і на другому десятку літ незалежності країни стоять так гостро. А нищення пам’яток і пам’ятників цієї історії і культури триває з часів панування тут царської Росії – й досі.
Після того, як у столиці України понівечено пам’ятник Леніну, звичний вандалізм набрав ознак справжньої «війни».
10 липня прибічники Компартії України пікетували офіс Конгресу українських націоналістів у Києві на знак протесту проти пошкодження пам’ятника Леніну. Комуністи принесли портрет Шухевича, перед тим встановлений на Львівській площі, де планувався пам’ятник Шухевичу. Цей портрет під час своєї акції комуністи зацементували на асфальті біля офісу КУН, назвали це «могилою Шухевича» і намалювали зверху свастику.
15 липня у ЗМІ з’явилися повідомлення про те, що у Бабиному Яру зруйновано пам’ятний знак активістам ОУН, мармурова дошка виявилася розбитою, а дерев’яний хрест, встановлений 1992 року, – зваленим. Згодом до повідомлень додалися коментарі правоохоронців, які вважають, що це міг бути як акт вандалізму, так і «руйнування в результаті поривів вітру».
А в містечку Червоноармійськ на Житомирщині вирішується питання про відкриття кримінальної справи з приводу підпалу пам’ятника Леніну. Вночі 16 липня невідомі начепили на голову пам’ятнику автомобільні шини та підпалили.
А депутат Полтавської міської Ради на чолі з міським головою Андрієм Матковським «чинять опір будівництву пам’ятника Мазепі у місті», повідомляє ZaUa.org, посилаючись на народного депутата від групи «За Україну!» Миколу Тульчинського: «Депутати і секретар міськради виривали у робітників інструменти, били і ображали їх. А міліція в цей час стояла в стороні і ніяк не реагувала на протиправні дії… Пізніше представники міської влади зігнали до місця будівництва пам’ятника Мазепі комуністичних бабусь і дідусів, які там здіймають галас».
Кілька тижнів тому невідомі «розвернули» пам’ятник Лесі Українці у Центральному парку відпочинку і культури Луцька. А через 10 днів цьому пам’ятнику відбили голову.
Водночас у Харкові, в сквері Перемоги, невідомі розмалювали свастикою і заляпали жовтою фарбою пам’ятник комсомольцям.
Із різницею в кілька днів було зруйновано пам’ятник жертвам політичних репресій в Ужгороді. Українська Народна партія виступила з цього приводу із заявою, зазначивши, що цей акт вандалізму – логічне продовження політики, яка здійснюється різними політичними силами, в тому числі й з-поза кордонів України.
Приклади актів вандалізму такі численні, що вже не видаються випадковими.
«Війна пам’ятників», яка розгорілася в Україні, свідчить про те, що уникнути пошуку відповідей на питання, чому артефакти розмежовують суспільство, яка роль у цьому«комуністичних дідусів та бабусь» і всіх інших зацікавлених, не вдасться. Суспільство неминуче мусить замислитися над тим, як подолати цю проблему, інакше вона стане ще одним чинником розколу України – на бідну і багату, патріотичну і «гламурну», комуністичну й націоналістичну і т.п. Кольори прапорів та пам’ятники історії і культури в цивілізованому світі не ділять країни, як правило. Чи мусить бути Україна прикрим винятком?
«Війна пам’ятників» не в останню чергу є наслідком відсутності історичної самоідентифікації та історичної пам’яті суспільства загалом. Слід замислитися і над тим, що не тільки руйнування пам’ятників може бути ознакою культурної катастрофи, а й їх зведення. Як, наприклад, зведення в Україні пам’ятників Катерині Другій. Адже саме ця цариця ввела в Україні кріпосне рабство. Пам’ятники їй зводять нащадки тих, кого вона свого часу перетворила на рабів. Це ознака вже не тільки культурної, а й – цивілізаційної катастрофи. І над цим теж українське суспільство мусить неминуче замислитися.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.