Роман Скрипін: У нас сьогодні – особливий гість. Ніколи не думав, що колись опинюсь із ним в одній студії. Коли я був малий, дивився телебачення і бачив там цю людину. Поруч зі мною – жива легенда, не побоюсь порівняння, Анатолій Паламаренко.
Ви – народний артист України, лауреат Національної премії Тараса Шевченка. Але справа не в премії, а в тому жанрі, в якому Ви працюєте. Ви його назвали «Слово», і ми пояснимо слухачам, що означає цей жанр.
Анатолій Паламаренко – народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
12 липня Анатолій Паламаренко, митець, із яким пов’язані найкращі сторінки українського слова на вітчизняній сцені, відзначає свій 70-літній ювілей.
Анатолій Паламаренко народився у містечку Макарів Київської області в родині колгоспників Єлизавети та Нестора. У сім’ї підростало четверо дітей, найменшим був Анатолій.
Під час німецької окупації Макарова (з 10 липня 1941 року по 7 листопада 1943 року) батько Анатолія був зв’язківцем між місцевим підпіллям та партизанським загоном. Влітку 1943 року його схопили гестапо і відправили в концтабір Бухенвальд. Додому він повернувся тільки влітку 1945 року. Сестру Анатолія Софію влітку 1942 року нацисти спровадили на невільницьку працю в Німеччину. Старший брат Олексій у 1943 році був мобілізований до радянського війська.
Після закінчення Макарівської середньої школи Анатолій Паламаренко навчався у Білгород-Дністровському культосвітньому технікумі. Потім – Київський театральний інститут. Як професійний актор розпочав свою діяльність у Хмельницькому театрі імені Петровського. Із1962 року – артист естради в Київській Національній філармонії.
За свій творчий вік Паламаренко прочитав на цій сцені чимало творів Шевченка, Гоголя, Вишні, Нечуя-Левицького, Олійника та багатьох інших письменників. Його успіх серед глядачів та слухачів завжди був неймовірним, його популярність не знала меж, особливо коли виступи Анатолія Несторовича часто демонструвало телебачення. Зараз набагато рідше…
Сьогодні Паламаренко в Україні залишився практично єдиним представником жанру, який він сам для себе і визначив – «Слово».
Нині Анатолій Несторович читає цикл лекцій студентам національних університетів імені Тараса Шевченка, Михайла Драгоманова, в академії імені Чайковського (читає для вокалістів сценічне слово).
Роман Скрипін: Скажіть, а публіка в університетах вдячна?
Анатолій Паламаренко: Вдячна взагалі, для них – це диво.
– Там же публіка зовсім мала. Ровесники незалежності і трохи старші. Люди, які Вас можливо ні з чим таким не асоціюють, які Вас могли вже не бачити, на жаль.
– Можливо. Мені допомагає те, що вони до мене з інтересом відносяться. Їхні батьки та їхні старші родичі добре мене пам’ятають. Коли вони кажуть вдома, що вчаться в такого-то артиста, то родичі нагадують дітям про це. Особливо це є в педуніверситеті імені Драгоманова.
А в музичній академії імені Чайковського це цікаво студентам, тому що вони мене часто бачать у концертах, я працюю в Національній філармонії досі. На вечорах вони мене бачать. Одна справа, що я говорю теоретично про слово, інша справа, як це слово у ділі працює, як воно на естраді звучить, як воно діє на людей, як воно піднімає у них відповідні емоції, відповідні почуття. І ці студенти для мене самі дорогі, тому що я в них багатьох бачу майбутнє нашої культури.
– Ви думаєте, хтось із них захоче повторити Вашу творчу долю?
– У будь-якому разі в якійсь мірі я їх налаштовую, щоб вони до «Слова» відносились, як до фахового предмета. Господь його знає, я їм кажу, може так станеться у вашій долі, що десь вас голос зрадить, а слово, робота над словом ніколи не зрадить.
Особливо це стосується вокалістів, у них – три іпостасі: голос, музика та слово. Це такий творчий тризуб, який має тримати їх на творчому плаву.
– А чи є у Вас конкурент?
– Та Господь його знає? Я тут не бачу конкуренції, і її тут немає бути. Є колеги, які прекрасно працюють у такому жанрі, але може не мають такого характеру чи не мають таких природних даних, не те дихання, не той голос.
Тут багато деталей, які мають бути присутні у майстра художнього слова. Тут має бути і музичність, і відданість, і любов до слова, і любов до України, і відповідні характерні природні особливості, особлива чуттєвість.
От я народився 12 липня, це під зодіаком Рак. Які це люди? Це люди чуттєві, одержимі, однолюби. Я бачу, що багато цих рис мені притаманні. Це люди альтруїсти, вони більше віддадуть, ніж візьмуть. Я тільки відчуваю повагу і любов до себе скрізь, де я буваю.
– Я чому згадав про конкурентів, тому що немає очевидно в сьогоднішньому комерційному телебаченні запиту на жанр, у якому Ви працюєте. Так само і на державному телебаченні особливого запиту немає. Тому що воно намагається конкурувати з комерційним телебаченням чи радіо, на жаль, чомусь.
– У нас немає такої науки як художнє слово. Це факультатив.
– Я про це й кажу. От коли ти нині приїжджаєш до північного сусіда, я маю на увазі до Білорусі, вмикаєш там радіо в ФМ-діапазоні, там є канал «Культура», де є радіовистави, де є люди, які працюють у Вашому жанрі також.
А у нас це на якусь полицю поставили і сказали, що це колись було, тепер напевне нікому не цікаво і це нам взагалі не потрібно чомусь. Я не бачу запитаності у нашого державного телебачення, яке мало б бути суспільним. Я не бачу запитаності у держрадіо, яке мало б бути суспільним і не працювати на комерційну аудиторію.
– Тільки радіо «Культура» якраз цим займається. Мій приймач налаштований на радіо «Культура». Цікаво, що 14 липня мине рівно рік, як кожного дня Анатолій Паламаренко разом з Даниленко Нелею Іванівною читаємо 5 хвилин «Тарасова доля». День за днем вже цілий рік. Це о восьмій ранку і о 19:05 щодня.
І це так цікаво, так незвичайно. Стільки людей пишуть і дякують за цю програму. Вони просять, щоб довше звучало, але у нас тільки 5 хвилин.
– У нас радіовистави також зникли як клас.
– Це правда.
– З іншого боку, з’явились у продажу в Україні компакт-диски, так звана аудіо-книга. Ви бачили такі речі?
– Я таку не бачив, але чув.
– Це читання книжки вголос, це не радіовистава. Робиться це подекуди чи частіше по-аматорськи. Тобто беруть людину, яка вміє читати вряди-годи, і вона починає читати. А це ж вміння – читати з інтонацією, передавати емоції. А цього немає. Може до Вас звертались ті, хто готує аудіо-книжки?
– Ще не звертались.
– Ми звертаємо їхню увагу, що є прекрасний варіант Анатолій Паламаренко, який прочитає прекрасно і думаю, це б користувалось би попитом. Тому що автомобілісти часто запитують на розкладках, чи можна купити аудіо-книжку.
– Колись звернувся до мене Віктор Андрійович Ющенко, чи є в мене компакт-диски. Я відповів, що немає. Він покликав свого помічника, і за його ініціативи та його коштом випустили 5 дисків з мого найкращого доробку.
Там і «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького, там і Довженко повністю, там і веселий «Ярмарок», де ярмарок повністю в супроводі оркестру народних інструментів. Невеликий наклад, я їх розкидав по всій Україні, де був тільки з капелою бандуристів (торік ми їздили), я скрізь давав по 10 екземплярів.
Там і Борис Олійник у супроводі симфонічного оркестру «Трубить трубіж», там і Тарас Шевченко «Думи мої» в супроводі симфонічного оркестру під керуванням Івана Гамкала. Так що цікаві диски. Я бачу, що воно користується попитом, кому дарую.
– Воно може користуватись попитом, це факт незаперечний. Якщо на ринок виходять люди, які роблять комерційний продукт аудіо-книжки, то очевидно є запит на це.
– Ці диски є тим цінні, що я не читаю з листа, а я виконую з пам’яті. Це виконавське мистецтво. Переді мною немає книги, я читаю те, що перегнав через себе. Цим цінні ці 5 дисків.
– Мистецтво «Слово» – це те, що зараз називають «stand up» жанр, тобто стоїть людина біля мікрофона і щось виконує.
– У мене жанр, я себе вважаю артистом художнього слова, а художнє слово – тут потрібно мати дуже добру уяву, щоб схопити очима той текст, перегнати його моментально долею секунди через своє єство, включається відразу (як у комп’ютері) твої бачення, відчуття, якісь збудники включають у тобі відповідні емоційні картини. Це дуже цікава система роботи над твором, я це досліджував. Особливо зі студентами зараз.
Ще цікаво, щоб перегнати не через себе, через своє єство, а відійти від себе до автора, якого виконуєш. Якщо це Шевченко, щоб це був Шевченко Якщо це Борис Олійник, щоб це був Борис Олійник. Його треба уявити, його характер, його думку, емоції, відповідність його внутрішнього світу, що він написав, як він передав. Одна справа – передає емоції Борис Олійник, інша справа – передає Тарас Шевченко чи Довженко, щоб він не був схожим на Нечуя-Левицького.
– Ви були обов’язковим пунктом в програмі урядових концертів в Палаці «Україна». Тобто були елементом тої культури, яку можна назвати Українська радянська культура чи просто радянська культура?
– Це було прекрасно. Я подивився три концерти – звіти областей: Київської, Волинської, Івано-Франківської. Мене в два концерти взяли, але тільки з Шевченком. А от у Івано-Франківську (у них є прекрасний свій «Павло Глазовий») є Володимир Пушкар, він так пише, так прекрасно виконує гуцульські усмішки, на такому високому рівні!
І його не включили у програму. Хоча там був просто необхідний він! Концерт без українського гумору як борщ без солі. От раніше це було, це культивувалось. Неначе наша Україна пропала.
– Як же пропала? Я ж недаремно згадував жанр «stand up-show». Наприклад, шоу «Камеді-клаб», його продовжувачі «Файна Юкрайна». А от про те, що можна вийти до мікрофона і вдало прочитати гумореску, про це забули.
– От бачите – шоу, все перейшло на шоу.
– І без матюка шоу не виходить.
– Так, таке враження. Таке у нас шоу.
– Раніше на урядових концертах людина виходила до мікрофона і виконувала твір, тобто це було читання вголос.
Чи відчували Ви себе елементом української радянської культури, яка була? Тому що Вас обов’язково включали в перелік, сиділи там партійні бонзи. Була керуюча партія, вона влаштовувала ці дійства, на які тоді можна дивитись було по-різному, іноді вони викликали вже огиду, оскільки інших не було. Але елемент культури там все ж таки був присутній. Як далі жити з цим, тому що запиту на українську радянську культуру немає.
– Звичайно. Я вважаю, що все-таки цей зв'язок того прекрасного, що було в ті часи, має бути очевидним. Ми не можемо рвати і робити межу між тим часом і цим часом, особливо у сфері духовності, культури. Ми вийшли з того часу, ви були виховані в тому часі. І там було дуже багато хорошого, особливо в духовному відношенні.
Тоді ми більше читали. Я зараз дивлюсь на студентів, особливо на нашу молодь в університетах, вони таких елементарних речей не знають, що мене просто дивує.
– Для чого? Є ж Ґуґл та Вікіпедія – електронні пошукові системи та енциклопедії, там все дуже швидко знайдеш в Інтернеті.
– Якось зайшла мова зі студентами. Я питаю автора «Як умру та поховайте…», «Як понесе з України у синєє море» – це вони знають, особливо філологи. Але якщо далі, коли я питаю про «Я памятник себе воздвиг нерукотворный, к нему не заростет…», хто написав? Вони мовчать.
– Як це так? Що ж люди зараз роблять у школі?
– Так, молоді філологи мовчать. Це диво, у мене аж мороз по шкірі пройшов. Тому я хочу сказати, що цей зв’язок має бути продовжений, тому що я диву даюсь. От навіть мій жанр… Я ж кажу, концерт без гумору – борщ без солі.
А тепер таке враження, що нікому не потрібне гумористичне, сатиричне слово. Це тільки ті люди, які пам’ятають, самостійно організовують святкові вечори, вони пам’ятають, що є такий Паламаренко, можна його запросити, що він зробить насолоду своїм мистецтвом. А так вже забули.
– Дивно, тому що, скажімо, у Німеччині (я говорю про східну Німеччину), якщо порівнювати з Україною, у них громадське телебачення показує і телевистави, які були ще на той час, коли існувала НДР і Хонекер. Вони цього не цураються, там і мультики показують, і концертні номери, і вистави.
– На превеликий жаль, ми загубили цей зв’язок.
– Ви не цікавились, чи є в архівах українського телебачення записи Ваших виступів?
– Один раз я тільки бачив, коли був ще зовсім молодим, в ті часи, коли був чубатим, худим, довгоносим (я й зараз довгоносий, а тоді було особливо). Я читав «Синок-математик» Степана Олійника і подумав: ти диви, моментами це схоже на Андрія Корнійовича Сову, манери. Я ніколи не знав, що мене записують. Але десь я є зафіксований.
– Цікаво, чому це не використовується, тому що було б зараз цікаво подивитись, реально.
– Єдине, що зараз записали, і напевне воно збережеться, це моя «Шевченкіана» разом із симфонічним оркестром. Це, в першу чергу, дякуючи народному артистові Івану Дмитровичу Гамкалу, який зробив цікавий проект.
Ми вже Шевченка «Сон» із симфонічним оркестром на музику Лятушинського повністю поему записали, музично-літературний спектакль «Гайдамаки» разом із хором Ревуцького. Потім «Думи мої» на музику Лисенка – прекрасно!
Нещодавно (24 червня) пройшов концерт у філармонії, поставили Гоголя «Майская ночь или Утопленица» із симфонічним оркестром, з хором радіо та телебачення. Прекрасно пройшов!
І п’ята вистава, де звучить слово в гармонії з музикою, з симфонічним оркестром, це Бориса Олійника «Трубить трубіж». Мені навіть телефонували і казали, що о четвертій ранку по каналу «Культура» показували, і багато людей дивились навіть о цій порі. Це диво, ця сув’язь, ця гармонія могутнього слова Бориса Олійника.
– Канал «Культура» є не у всіх насправді. От якби Вас показувало УТ-1 і виконувало свою функцію суспільного чи державного телебачення. Але запиту там немає.
– Оце тепер так.
– От зустрілись би з Ілащуком, який зараз президент каналу, запитали б. Він же сам любить своїм голосом оголошувати «Пані та панове…»
– Я уже звик, вихований так, що ніколи не нав’язую себе. Якщо мене просять, будь ласка. Якщо запрошують.
– Іноді треба проходити крізь стіни, тому що в українців пам’ять чомусь коротенька, і не пригадують того, що було в 70-ті роки. А УРСР існувала, і це заперечувати не можна. А Ви зі Щербицьким були знайомі?
– Так.
– І як воно було?
– Я відчував його руку, образно кажучи. Бувало, що десь усмішка у мене до урядового концерту пройшла все сито (тобто слухали і з Мінкультури, і з Ради міністрів, і з політбюро), наче пройшло. А потім, коли воно звучить у великому залі при великій аудиторії, коли на телебаченні, воно мало інший характер. Бувало, що на мене сердились місяць.
– За що?
– Що я ляпнув десь те, що не треба було в той час говорити. А потім знову було все добре.
– Щербицькому приписують, що він був борцем з усім українським, тому що якраз на часи його правління припадає період найбільшої русифікації.
– Я б цього особисто не сказав би. І цього не може сказати і Дмитро Михайлович Гнатюк...
– Це був такий національний елемент. Ну а що тепер, українці посмішать нас своїми гуморесками, народну пісню заспівають. Тобто те, що робилось українською мовою, це була певна маргіналізація українського мистецтва.
– Я відчував підтримку свого мистецтва і гумористичного, і серйозного.
– Тому що була генеральна лінія партії, що це має бути. І не питання, в якому вигляді, але має бути. Законсервували. І коли була ця величезна русифікація, коли українську мову наближали до російської, смішні словники видавали, російську наближали до української, виходили російсько-російські словники.
От законсервували поширення мови у книговиданні, в концертній діяльності, були школи з навчанням, і законсервували державне телебачення і радіо, як не дивно. Що це має бути і воно непохитне. Вас використовували як яскравого представника українства. Але з Вами не боролись як з буржуазним націоналістом?
– Я цього не відчував. Але на телефоні... підключались. Ну я україномовний, був борцем за Україну та все українське, в нашій організації я практично єдиний розмовляв рідною мовою. Це все було на контролі, але особливо я цього не відчував. Навпаки, я відчував підтримку.
– Підтримку, тому що ви мали бути в резервації.
– Можливо. Але з мого боку, мені здавалось, що я процвітав.
– Щербицький спілкувався російською, якщо я не помиляюсь?
– І українською. Я пам’ятаю, ми з Миколою Кондратюком бували в Дніпродзержинську. Там його мама жила. Пам’ятаю в залі, коли відбувався концерт, вона завжди мала своє місце. У неї було темно-синє пальто з чорним каракулевим коміром, вона завжди слухала нас українською мовою, український гумор, українське слово, українську пісню.
Я хочу сказати, можливо той час так притиснув Володимира Васильовича. Такий час очевидно був. Візьмемо Петра Шелеста – нате вам, також був прихильником до українського. Що з ним трапилось, ми знаємо це.
А скільки Володимир Васильович людей врятував від різного покарання! Пам’ятаю історію народного артиста Сергія Козака, він був головою хорового товариства. Про це вам може сказати Борис Ілліч Олійник, скільки він як письменник, як вони рятували...
– Олійник – це справжній український комуніст в найліпшому розумінні цього слова.
– І я так вважаю.
– Є принципи ідейні, він не відступається від України, не кричить, що там десь ліпше.
– Він для мене як приклад.
– Та не лише для Вас, очевидно. Що Вам особисто говорив колись Щербицький?
– Мені нічого особистого не говорив, але я відчував його приязнь до мене. Я навіть якось йшов зі своїм сином на першотравневе свято, ніс його на плечах. І Володимир Васильович, побачивши мене із сином на плечах, кинувсь до мене, руку подав. А я йшов у колоні. Мені було приємно, ми дивились на наших керівників із особливим пієтетом, я в тому числі. Вони для мене багато зробили як для артиста.
– Ще був у нас такий персонаж як Валентина Шевченко.
– Так, вона до мене також добре відносилась.
– Тоді Вам ліпше жилось, ніж тепер, наскільки я розумію.
– Зараз я вже живу минулим. Те, що я зробив, що лишив у народній пам’яті, я цим живу. А тоді вони мене забезпечили і квартирою, і званнями. У 30 років я був заслуженим, у 40 років – народним, все йшло у мене по плану, я ріс, бачив підтримку, бачив, що я потрібен, я міг пройти, куди хочеш, мав партійний квиток, міг пройти у цю хату.
– Ця хата – це там, де зараз Секретаріат Президента?
– Так.
– Давайте тепер про сучасність. Як у Вас життя тепер?
– Тепер…
– Я можу відповісти на прості питання як представник свого покоління. Я пам’ятаю прекрасно, як дивився Вас по телебаченню, пам’ятаю, де це було, в який час і для чого. Можу сказати відверто як представник свого покоління, що Ви потрібні Україні насправді. Але якщо говорити в сучасних політичних реаліях, то хотілося б почути вашу оцінку.
– На превеликий жаль, зараз, як у чані, бродить наша Україна, бродить, як молоде вино. Що ж ви хочете? 350 років, як писав наш великий Тарас (а він для мене – це основа, це моє святе письмо), хто ми є: «раби, подножки, грязь Москви» і так далі. Ось я ці риси бачу, на превеликий жаль, у сучасному суспільстві. І ця боротьба між злом, невіглаством і прогресом…
– Хто у Вас уособлює зло?
– Люди, які не можуть розпрощатись із минулим.
– Ви з ним особисто розпрощались?
– Давно. Я зовсім по іншому дивлюсь на історію, на імперію, на правду, на істину в нашому розвитку нашої держави. Я давно розпрощався, в мене завжди був нахил до національного відродження, я був дуже щасливий, був учасником тієї яскравої боротьби на початку нашої незалежності.
Може якийсь вклад зробив під час Помаранчевої революції, і під час виборчої кампанії нашого Президента. Тому я по-моєму ближче і до національної ідеї.
– Але з Вашим статусом Вам було б легше зараз почуватись як сир у маслі. Тобто сказати, що я пам’ятаю ту країну, яка мене вела. Тобто підтримую Комуністичну партію України, є гідним її послідовником, і експлуатувати той образ, триматись партії, але ж Ви цього не робите.
– Ви знаєте, я – син свого народу, я вийшов з нього, я ніколи від нього не відривався.
– Я говорю, що можна було б спекульнути на цьому.
– Я цього не можу зробити, тому що я весь час боровся за Україну, мріяв про її долю, про її справжню історію, справжню правду.
– Коли в Вами така трансформація трапилась? Адже, якщо взяти 70- 80-ті, це ж треба було брати звідкись інформацію. Україна взагалі була такий собі заповідник. Якщо в СРСР була перебудова, то в Україні ніякої перебудови не було аж до 91 року, хочу нагадати. Тобто нічого тут особливого не відбувалось. Тобто це заморожений стан був, приїжджав Горбачов, приїжджав Буш і пам’ятаєте цей спіч: котлета по-київськи, лишайтесь у Радянському Союзі. Дійсно, так було.
– Щодо мене, то мені допомогла українська література, наші діячі. Я коли вчитуюсь в того ж Довженка, Григорія чи Григора Тютюнника, чи Тараса Шевченка, чи Олеся Гончара, Стельмаха, Остапа Вишню, їхні твори мене весь час робили сильнішим, могутнішим, більш повним.
– Нестиковочка там була з ідеологією, як я розумію.
Варто згадати, що Франка називали революціонером, Леся Україна у нас також - революціонерка. У нас всі українські письменники були більшовиками. Хоча якщо подивитись уважно, так не було. Знову ж таки, Шевченка не заборониш. Там його трохи корегували, але заборонити його ж не можна.
– Того ж самого Остапа Вишню я прекрасно розумію. Хоч я його живого не бачив, я в 1956 році закінчив десятирічку, коли його не стало, але з його творчості я дуже багато цікавого для себе вибрав. Я бачив для себе, що він був великий українцем, але він був людиною. Він дуже постраждав за своє життя, він знав ціну свого таланту. Мені часто дорікають, що він виступав проти націоналістів.
– Це ж не Ярослав Галан та його стаття «Плюю на папу»?
– Ні. Тут видно було, що це було під гнітом влади рокової.
– Перед ефіром наше керівництво попросило, щоб Ви прочитали «Ярмарок».
(читає усмішку «Ярмарок»)
– Ви фантастично читаєте! Жаль, що Ви лишились поза широким ефіром…
– Я у супроводі оркестру народних інструментів під керуванням Гуцала виконую 5 картин.
– У нас чинний Президент дуже любить все українське. Ну мав би посприяти, щоб широка аудиторія це чула.
– Він це все зробив.
– Що він зробив?
– По-перше, він своїм коштом, своєю ініціативою допоміг записати 5 компакт-дисків.
– Не про це йдеться. Я про радіо- та телеефір.
– Хіба ми можемо скидати все на одну людину? Є у нього там цілий штат.
– У нас так звикли. А куди у нас дивляться, не на Президента?
– Ото тільки дивляться. Не бачать, що він робить. Мені здається, якби я працював біля нього, я б зі шкури виліз би, бачачи проукраїнського президента, все допомагав би йому. А тут навпаки – кожен по-своєму. Просто Віктор Андрійович – добра людина, але він проукраїнський, він вболіває за неї. Допоможіть йому.
– Очевидно, він більше не буде президентом. З рейтингом у півтора відсотки.
– Тоді України не буде.
– Так за кого ж голосувати на наступних виборах?
– Тільки за Віктора Андрійовича!
– Хто за нього буде голосувати?
– Я буду голосувати і буду агітувати за нього. Тому що якщо взяти до уваги все те, що він робить і що він зробив. Щоб всі ми відчули, що ми є нація, а не народ України, що ми є український народ, а не народ України, він дуже багато зробив. І це треба знати, це треба цінувати.
Але стільки в нас ще воріженьків! І поки вони як роса на сонці відійдуть, буде як у тій приказці, поки товстий всохне, тонкий здохне. У нас на видноколі, окрім Віктора Андрійовича, я нікого не бачу.
Ви – народний артист України, лауреат Національної премії Тараса Шевченка. Але справа не в премії, а в тому жанрі, в якому Ви працюєте. Ви його назвали «Слово», і ми пояснимо слухачам, що означає цей жанр.
Анатолій Паламаренко – народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
12 липня Анатолій Паламаренко, митець, із яким пов’язані найкращі сторінки українського слова на вітчизняній сцені, відзначає свій 70-літній ювілей.
Анатолій Паламаренко народився у містечку Макарів Київської області в родині колгоспників Єлизавети та Нестора. У сім’ї підростало четверо дітей, найменшим був Анатолій.
Під час німецької окупації Макарова (з 10 липня 1941 року по 7 листопада 1943 року) батько Анатолія був зв’язківцем між місцевим підпіллям та партизанським загоном. Влітку 1943 року його схопили гестапо і відправили в концтабір Бухенвальд. Додому він повернувся тільки влітку 1945 року. Сестру Анатолія Софію влітку 1942 року нацисти спровадили на невільницьку працю в Німеччину. Старший брат Олексій у 1943 році був мобілізований до радянського війська.
Після закінчення Макарівської середньої школи Анатолій Паламаренко навчався у Білгород-Дністровському культосвітньому технікумі. Потім – Київський театральний інститут. Як професійний актор розпочав свою діяльність у Хмельницькому театрі імені Петровського. Із1962 року – артист естради в Київській Національній філармонії.
За свій творчий вік Паламаренко прочитав на цій сцені чимало творів Шевченка, Гоголя, Вишні, Нечуя-Левицького, Олійника та багатьох інших письменників. Його успіх серед глядачів та слухачів завжди був неймовірним, його популярність не знала меж, особливо коли виступи Анатолія Несторовича часто демонструвало телебачення. Зараз набагато рідше…
Сьогодні Паламаренко в Україні залишився практично єдиним представником жанру, який він сам для себе і визначив – «Слово».
Нині Анатолій Несторович читає цикл лекцій студентам національних університетів імені Тараса Шевченка, Михайла Драгоманова, в академії імені Чайковського (читає для вокалістів сценічне слово).
Роман Скрипін: Скажіть, а публіка в університетах вдячна?
Анатолій Паламаренко: Вдячна взагалі, для них – це диво.
– Там же публіка зовсім мала. Ровесники незалежності і трохи старші. Люди, які Вас можливо ні з чим таким не асоціюють, які Вас могли вже не бачити, на жаль.
– Можливо. Мені допомагає те, що вони до мене з інтересом відносяться. Їхні батьки та їхні старші родичі добре мене пам’ятають. Коли вони кажуть вдома, що вчаться в такого-то артиста, то родичі нагадують дітям про це. Особливо це є в педуніверситеті імені Драгоманова.
А в музичній академії імені Чайковського це цікаво студентам, тому що вони мене часто бачать у концертах, я працюю в Національній філармонії досі. На вечорах вони мене бачать. Одна справа, що я говорю теоретично про слово, інша справа, як це слово у ділі працює, як воно на естраді звучить, як воно діє на людей, як воно піднімає у них відповідні емоції, відповідні почуття. І ці студенти для мене самі дорогі, тому що я в них багатьох бачу майбутнє нашої культури.
– Ви думаєте, хтось із них захоче повторити Вашу творчу долю?
– У будь-якому разі в якійсь мірі я їх налаштовую, щоб вони до «Слова» відносились, як до фахового предмета. Господь його знає, я їм кажу, може так станеться у вашій долі, що десь вас голос зрадить, а слово, робота над словом ніколи не зрадить.
Особливо це стосується вокалістів, у них – три іпостасі: голос, музика та слово. Це такий творчий тризуб, який має тримати їх на творчому плаву.
– А чи є у Вас конкурент?
Багато деталей, які мають бути присутні у майстра художнього слова. Тут має бути і музичність, і відданість, і любов до слова, і любов до України.
Тут багато деталей, які мають бути присутні у майстра художнього слова. Тут має бути і музичність, і відданість, і любов до слова, і любов до України, і відповідні характерні природні особливості, особлива чуттєвість.
От я народився 12 липня, це під зодіаком Рак. Які це люди? Це люди чуттєві, одержимі, однолюби. Я бачу, що багато цих рис мені притаманні. Це люди альтруїсти, вони більше віддадуть, ніж візьмуть. Я тільки відчуваю повагу і любов до себе скрізь, де я буваю.
– Я чому згадав про конкурентів, тому що немає очевидно в сьогоднішньому комерційному телебаченні запиту на жанр, у якому Ви працюєте. Так само і на державному телебаченні особливого запиту немає. Тому що воно намагається конкурувати з комерційним телебаченням чи радіо, на жаль, чомусь.
– У нас немає такої науки як художнє слово. Це факультатив.
– Я про це й кажу. От коли ти нині приїжджаєш до північного сусіда, я маю на увазі до Білорусі, вмикаєш там радіо в ФМ-діапазоні, там є канал «Культура», де є радіовистави, де є люди, які працюють у Вашому жанрі також.
А у нас це на якусь полицю поставили і сказали, що це колись було, тепер напевне нікому не цікаво і це нам взагалі не потрібно чомусь. Я не бачу запитаності у нашого державного телебачення, яке мало б бути суспільним. Я не бачу запитаності у держрадіо, яке мало б бути суспільним і не працювати на комерційну аудиторію.
– Тільки радіо «Культура» якраз цим займається. Мій приймач налаштований на радіо «Культура». Цікаво, що 14 липня мине рівно рік, як кожного дня Анатолій Паламаренко разом з Даниленко Нелею Іванівною читаємо 5 хвилин «Тарасова доля». День за днем вже цілий рік. Це о восьмій ранку і о 19:05 щодня.
І це так цікаво, так незвичайно. Стільки людей пишуть і дякують за цю програму. Вони просять, щоб довше звучало, але у нас тільки 5 хвилин.
– У нас радіовистави також зникли як клас.
– Це правда.
– З іншого боку, з’явились у продажу в Україні компакт-диски, так звана аудіо-книга. Ви бачили такі речі?
– Я таку не бачив, але чув.
– Це читання книжки вголос, це не радіовистава. Робиться це подекуди чи частіше по-аматорськи. Тобто беруть людину, яка вміє читати вряди-годи, і вона починає читати. А це ж вміння – читати з інтонацією, передавати емоції. А цього немає. Може до Вас звертались ті, хто готує аудіо-книжки?
– Ще не звертались.
– Ми звертаємо їхню увагу, що є прекрасний варіант Анатолій Паламаренко, який прочитає прекрасно і думаю, це б користувалось би попитом. Тому що автомобілісти часто запитують на розкладках, чи можна купити аудіо-книжку.
– Колись звернувся до мене Віктор Андрійович Ющенко, чи є в мене компакт-диски. Я відповів, що немає. Він покликав свого помічника, і за його ініціативи та його коштом випустили 5 дисків з мого найкращого доробку.
Там і «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького, там і Довженко повністю, там і веселий «Ярмарок», де ярмарок повністю в супроводі оркестру народних інструментів. Невеликий наклад, я їх розкидав по всій Україні, де був тільки з капелою бандуристів (торік ми їздили), я скрізь давав по 10 екземплярів.
Там і Борис Олійник у супроводі симфонічного оркестру «Трубить трубіж», там і Тарас Шевченко «Думи мої» в супроводі симфонічного оркестру під керуванням Івана Гамкала. Так що цікаві диски. Я бачу, що воно користується попитом, кому дарую.
– Воно може користуватись попитом, це факт незаперечний. Якщо на ринок виходять люди, які роблять комерційний продукт аудіо-книжки, то очевидно є запит на це.
– Ці диски є тим цінні, що я не читаю з листа, а я виконую з пам’яті. Це виконавське мистецтво. Переді мною немає книги, я читаю те, що перегнав через себе. Цим цінні ці 5 дисків.
– Мистецтво «Слово» – це те, що зараз називають «stand up» жанр, тобто стоїть людина біля мікрофона і щось виконує.
– У мене жанр, я себе вважаю артистом художнього слова, а художнє слово – тут потрібно мати дуже добру уяву, щоб схопити очима той текст, перегнати його моментально долею секунди через своє єство, включається відразу (як у комп’ютері) твої бачення, відчуття, якісь збудники включають у тобі відповідні емоційні картини. Це дуже цікава система роботи над твором, я це досліджував. Особливо зі студентами зараз.
Ще цікаво, щоб перегнати не через себе, через своє єство, а відійти від себе до автора, якого виконуєш. Якщо це Шевченко, щоб це був Шевченко Якщо це Борис Олійник, щоб це був Борис Олійник. Його треба уявити, його характер, його думку, емоції, відповідність його внутрішнього світу, що він написав, як він передав. Одна справа – передає емоції Борис Олійник, інша справа – передає Тарас Шевченко чи Довженко, щоб він не був схожим на Нечуя-Левицького.
– Ви були обов’язковим пунктом в програмі урядових концертів в Палаці «Україна». Тобто були елементом тої культури, яку можна назвати Українська радянська культура чи просто радянська культура?
– Це було прекрасно. Я подивився три концерти – звіти областей: Київської, Волинської, Івано-Франківської. Мене в два концерти взяли, але тільки з Шевченком. А от у Івано-Франківську (у них є прекрасний свій «Павло Глазовий») є Володимир Пушкар, він так пише, так прекрасно виконує гуцульські усмішки, на такому високому рівні!
І його не включили у програму. Хоча там був просто необхідний він! Концерт без українського гумору як борщ без солі. От раніше це було, це культивувалось. Неначе наша Україна пропала.
– Як же пропала? Я ж недаремно згадував жанр «stand up-show». Наприклад, шоу «Камеді-клаб», його продовжувачі «Файна Юкрайна». А от про те, що можна вийти до мікрофона і вдало прочитати гумореску, про це забули.
– От бачите – шоу, все перейшло на шоу.
– І без матюка шоу не виходить.
– Так, таке враження. Таке у нас шоу.
– Раніше на урядових концертах людина виходила до мікрофона і виконувала твір, тобто це було читання вголос.
Чи відчували Ви себе елементом української радянської культури, яка була? Тому що Вас обов’язково включали в перелік, сиділи там партійні бонзи. Була керуюча партія, вона влаштовувала ці дійства, на які тоді можна дивитись було по-різному, іноді вони викликали вже огиду, оскільки інших не було. Але елемент культури там все ж таки був присутній. Як далі жити з цим, тому що запиту на українську радянську культуру немає.
– Звичайно. Я вважаю, що все-таки цей зв'язок того прекрасного, що було в ті часи, має бути очевидним. Ми не можемо рвати і робити межу між тим часом і цим часом, особливо у сфері духовності, культури. Ми вийшли з того часу, ви були виховані в тому часі. І там було дуже багато хорошого, особливо в духовному відношенні.
Тоді ми більше читали. Я зараз дивлюсь на студентів, особливо на нашу молодь в університетах, вони таких елементарних речей не знають, що мене просто дивує.
– Для чого? Є ж Ґуґл та Вікіпедія – електронні пошукові системи та енциклопедії, там все дуже швидко знайдеш в Інтернеті.
– Якось зайшла мова зі студентами. Я питаю автора «Як умру та поховайте…», «Як понесе з України у синєє море» – це вони знають, особливо філологи. Але якщо далі, коли я питаю про «Я памятник себе воздвиг нерукотворный, к нему не заростет…», хто написав? Вони мовчать.
– Як це так? Що ж люди зараз роблять у школі?
Концерт без гумору – борщ без солі. Таке враження, що нікому не потрібне гумористичне, сатиричне слово.
А тепер таке враження, що нікому не потрібне гумористичне, сатиричне слово. Це тільки ті люди, які пам’ятають, самостійно організовують святкові вечори, вони пам’ятають, що є такий Паламаренко, можна його запросити, що він зробить насолоду своїм мистецтвом. А так вже забули.
– Дивно, тому що, скажімо, у Німеччині (я говорю про східну Німеччину), якщо порівнювати з Україною, у них громадське телебачення показує і телевистави, які були ще на той час, коли існувала НДР і Хонекер. Вони цього не цураються, там і мультики показують, і концертні номери, і вистави.
– На превеликий жаль, ми загубили цей зв’язок.
– Ви не цікавились, чи є в архівах українського телебачення записи Ваших виступів?
– Один раз я тільки бачив, коли був ще зовсім молодим, в ті часи, коли був чубатим, худим, довгоносим (я й зараз довгоносий, а тоді було особливо). Я читав «Синок-математик» Степана Олійника і подумав: ти диви, моментами це схоже на Андрія Корнійовича Сову, манери. Я ніколи не знав, що мене записують. Але десь я є зафіксований.
– Цікаво, чому це не використовується, тому що було б зараз цікаво подивитись, реально.
– Єдине, що зараз записали, і напевне воно збережеться, це моя «Шевченкіана» разом із симфонічним оркестром. Це, в першу чергу, дякуючи народному артистові Івану Дмитровичу Гамкалу, який зробив цікавий проект.
Ми вже Шевченка «Сон» із симфонічним оркестром на музику Лятушинського повністю поему записали, музично-літературний спектакль «Гайдамаки» разом із хором Ревуцького. Потім «Думи мої» на музику Лисенка – прекрасно!
Нещодавно (24 червня) пройшов концерт у філармонії, поставили Гоголя «Майская ночь или Утопленица» із симфонічним оркестром, з хором радіо та телебачення. Прекрасно пройшов!
І п’ята вистава, де звучить слово в гармонії з музикою, з симфонічним оркестром, це Бориса Олійника «Трубить трубіж». Мені навіть телефонували і казали, що о четвертій ранку по каналу «Культура» показували, і багато людей дивились навіть о цій порі. Це диво, ця сув’язь, ця гармонія могутнього слова Бориса Олійника.
– Канал «Культура» є не у всіх насправді. От якби Вас показувало УТ-1 і виконувало свою функцію суспільного чи державного телебачення. Але запиту там немає.
– Оце тепер так.
– От зустрілись би з Ілащуком, який зараз президент каналу, запитали б. Він же сам любить своїм голосом оголошувати «Пані та панове…»
– Я уже звик, вихований так, що ніколи не нав’язую себе. Якщо мене просять, будь ласка. Якщо запрошують.
– Іноді треба проходити крізь стіни, тому що в українців пам’ять чомусь коротенька, і не пригадують того, що було в 70-ті роки. А УРСР існувала, і це заперечувати не можна. А Ви зі Щербицьким були знайомі?
– Так.
– І як воно було?
Бувало, що на мене сердились місяць. Що я ляпнув десь те, що не треба було в той час говорити. А потім знову було все добре.
– За що?
– Що я ляпнув десь те, що не треба було в той час говорити. А потім знову було все добре.
– Щербицькому приписують, що він був борцем з усім українським, тому що якраз на часи його правління припадає період найбільшої русифікації.
– Я б цього особисто не сказав би. І цього не може сказати і Дмитро Михайлович Гнатюк...
– Це був такий національний елемент. Ну а що тепер, українці посмішать нас своїми гуморесками, народну пісню заспівають. Тобто те, що робилось українською мовою, це була певна маргіналізація українського мистецтва.
– Я відчував підтримку свого мистецтва і гумористичного, і серйозного.
– Тому що була генеральна лінія партії, що це має бути. І не питання, в якому вигляді, але має бути. Законсервували. І коли була ця величезна русифікація, коли українську мову наближали до російської, смішні словники видавали, російську наближали до української, виходили російсько-російські словники.
От законсервували поширення мови у книговиданні, в концертній діяльності, були школи з навчанням, і законсервували державне телебачення і радіо, як не дивно. Що це має бути і воно непохитне. Вас використовували як яскравого представника українства. Але з Вами не боролись як з буржуазним націоналістом?
Але на телефоні... підключались. Ну я україномовний, був борцем за Україну та все українське, в нашій організації я практично єдиний розмовляв рідною мовою. Це все було на контролі.
– Підтримку, тому що ви мали бути в резервації.
– Можливо. Але з мого боку, мені здавалось, що я процвітав.
– Щербицький спілкувався російською, якщо я не помиляюсь?
– І українською. Я пам’ятаю, ми з Миколою Кондратюком бували в Дніпродзержинську. Там його мама жила. Пам’ятаю в залі, коли відбувався концерт, вона завжди мала своє місце. У неї було темно-синє пальто з чорним каракулевим коміром, вона завжди слухала нас українською мовою, український гумор, українське слово, українську пісню.
Я хочу сказати, можливо той час так притиснув Володимира Васильовича. Такий час очевидно був. Візьмемо Петра Шелеста – нате вам, також був прихильником до українського. Що з ним трапилось, ми знаємо це.
А скільки Володимир Васильович людей врятував від різного покарання! Пам’ятаю історію народного артиста Сергія Козака, він був головою хорового товариства. Про це вам може сказати Борис Ілліч Олійник, скільки він як письменник, як вони рятували...
– Олійник – це справжній український комуніст в найліпшому розумінні цього слова.
– І я так вважаю.
– Є принципи ідейні, він не відступається від України, не кричить, що там десь ліпше.
– Він для мене як приклад.
– Та не лише для Вас, очевидно. Що Вам особисто говорив колись Щербицький?
– Мені нічого особистого не говорив, але я відчував його приязнь до мене. Я навіть якось йшов зі своїм сином на першотравневе свято, ніс його на плечах. І Володимир Васильович, побачивши мене із сином на плечах, кинувсь до мене, руку подав. А я йшов у колоні. Мені було приємно, ми дивились на наших керівників із особливим пієтетом, я в тому числі. Вони для мене багато зробили як для артиста.
– Ще був у нас такий персонаж як Валентина Шевченко.
– Так, вона до мене також добре відносилась.
– Тоді Вам ліпше жилось, ніж тепер, наскільки я розумію.
– Зараз я вже живу минулим. Те, що я зробив, що лишив у народній пам’яті, я цим живу. А тоді вони мене забезпечили і квартирою, і званнями. У 30 років я був заслуженим, у 40 років – народним, все йшло у мене по плану, я ріс, бачив підтримку, бачив, що я потрібен, я міг пройти, куди хочеш, мав партійний квиток, міг пройти у цю хату.
– Ця хата – це там, де зараз Секретаріат Президента?
– Так.
– Давайте тепер про сучасність. Як у Вас життя тепер?
– Тепер…
– Я можу відповісти на прості питання як представник свого покоління. Я пам’ятаю прекрасно, як дивився Вас по телебаченню, пам’ятаю, де це було, в який час і для чого. Можу сказати відверто як представник свого покоління, що Ви потрібні Україні насправді. Але якщо говорити в сучасних політичних реаліях, то хотілося б почути вашу оцінку.
– На превеликий жаль, зараз, як у чані, бродить наша Україна, бродить, як молоде вино. Що ж ви хочете? 350 років, як писав наш великий Тарас (а він для мене – це основа, це моє святе письмо), хто ми є: «раби, подножки, грязь Москви» і так далі. Ось я ці риси бачу, на превеликий жаль, у сучасному суспільстві. І ця боротьба між злом, невіглаством і прогресом…
– Хто у Вас уособлює зло?
– Люди, які не можуть розпрощатись із минулим.
– Ви з ним особисто розпрощались?
Я зовсім по іншому дивлюсь на історію, на імперію, на правду, на істину в нашому розвитку нашої держави.
Може якийсь вклад зробив під час Помаранчевої революції, і під час виборчої кампанії нашого Президента. Тому я по-моєму ближче і до національної ідеї.
– Але з Вашим статусом Вам було б легше зараз почуватись як сир у маслі. Тобто сказати, що я пам’ятаю ту країну, яка мене вела. Тобто підтримую Комуністичну партію України, є гідним її послідовником, і експлуатувати той образ, триматись партії, але ж Ви цього не робите.
Я – син свого народу, я вийшов з нього, я ніколи від нього не відривався.
– Я говорю, що можна було б спекульнути на цьому.
– Я цього не можу зробити, тому що я весь час боровся за Україну, мріяв про її долю, про її справжню історію, справжню правду.
– Коли в Вами така трансформація трапилась? Адже, якщо взяти 70- 80-ті, це ж треба було брати звідкись інформацію. Україна взагалі була такий собі заповідник. Якщо в СРСР була перебудова, то в Україні ніякої перебудови не було аж до 91 року, хочу нагадати. Тобто нічого тут особливого не відбувалось. Тобто це заморожений стан був, приїжджав Горбачов, приїжджав Буш і пам’ятаєте цей спіч: котлета по-київськи, лишайтесь у Радянському Союзі. Дійсно, так було.
– Щодо мене, то мені допомогла українська література, наші діячі. Я коли вчитуюсь в того ж Довженка, Григорія чи Григора Тютюнника, чи Тараса Шевченка, чи Олеся Гончара, Стельмаха, Остапа Вишню, їхні твори мене весь час робили сильнішим, могутнішим, більш повним.
– Нестиковочка там була з ідеологією, як я розумію.
Варто згадати, що Франка називали революціонером, Леся Україна у нас також - революціонерка. У нас всі українські письменники були більшовиками. Хоча якщо подивитись уважно, так не було. Знову ж таки, Шевченка не заборониш. Там його трохи корегували, але заборонити його ж не можна.
– Того ж самого Остапа Вишню я прекрасно розумію. Хоч я його живого не бачив, я в 1956 році закінчив десятирічку, коли його не стало, але з його творчості я дуже багато цікавого для себе вибрав. Я бачив для себе, що він був великий українцем, але він був людиною. Він дуже постраждав за своє життя, він знав ціну свого таланту. Мені часто дорікають, що він виступав проти націоналістів.
– Це ж не Ярослав Галан та його стаття «Плюю на папу»?
– Ні. Тут видно було, що це було під гнітом влади рокової.
– Перед ефіром наше керівництво попросило, щоб Ви прочитали «Ярмарок».
(читає усмішку «Ярмарок»)
– Ви фантастично читаєте! Жаль, що Ви лишились поза широким ефіром…
– Я у супроводі оркестру народних інструментів під керуванням Гуцала виконую 5 картин.
– У нас чинний Президент дуже любить все українське. Ну мав би посприяти, щоб широка аудиторія це чула.
– Він це все зробив.
– Що він зробив?
– По-перше, він своїм коштом, своєю ініціативою допоміг записати 5 компакт-дисків.
– Не про це йдеться. Я про радіо- та телеефір.
– Хіба ми можемо скидати все на одну людину? Є у нього там цілий штат.
– У нас так звикли. А куди у нас дивляться, не на Президента?
Мені здається, якби я працював біля нього, я б зі шкури виліз би, бачачи проукраїнського президента, все допомагав би йому.
– Очевидно, він більше не буде президентом. З рейтингом у півтора відсотки.
– Тоді України не буде.
– Так за кого ж голосувати на наступних виборах?
– Тільки за Віктора Андрійовича!
– Хто за нього буде голосувати?
Щоб всі ми відчули, що ми є нація, а не народ України, що ми є український народ, а не народ України.
Але стільки в нас ще воріженьків! І поки вони як роса на сонці відійдуть, буде як у тій приказці, поки товстий всохне, тонкий здохне. У нас на видноколі, окрім Віктора Андрійовича, я нікого не бачу.