Військово-морський флот – задоволення дороге. А з суто воєнного погляду його ефективність у добу ракет, надзвукової авіації та ударних ядерних сил викликає у багатьох політиків та геополітичних аналітиків великий скепсис. Але, попри це, військово-морські флоти різної могутності мають практично всі приморські держави з населенням бодай у 10-15 мільйонів осіб. А якщо йдеться про країну, де живе кілька десятків мільйонів люду, то її флот зазвичай здатний діяти не лише в прибережних водах, а й у Світовому океані. Чи такі настанови є реліктами колишніх часів, чи, навпаки, їх ініціює небезпека глобального тероризму і новітнього морського піратства – але фактом є те, що військові кораблі різних класів і далі сходять зі стапелів суднобудівних заводів. А ті, що вже ходять морями, модернізуються й переоснащуються найновітнішими озброєннями.
Те, що Україна також є морською державою і що в неї є військові кораблі – речі загальновідомі. Отож глава Української держави Віктор Ющенко мав усі підстави 5 липня під час відзначення Дня флоту (який є святом і військових, і цивільних моряків) заявити у Севастополі: «Україна за своїм географічним положенням, за своїм політичним та економічним потенціалом є і зобов’язана бути великою морською державою. Це – справа нашої національної честі. Це завдання – один з пріоритетів державної політики навіть у сьогоднішній час економічної кризи».
Твердження Президента справедливе, коли йдеться про потенціал і про завдання країни. Але чи справедливе воно, коли йде мова про нинішній час? Чи має підстави Президент України вже сьогодні говорити: «Ми – велика і сильна держава. Наш флот – це наша велика впевненість і наша гордість. Це – непохитна опора свободи, миру і доброго майбутнього всієї України»?
Папір усе стерпить?
Згідно з Воєнною доктриною України, Військово-морські сили Збройних сил України (ВМСУ) призначені для захисту суверенітету і державних інтересів України на морі, розгрому угруповань ВМС противника в своїй операційній зоні самостійно та у взаємодії з іншими видами Збройних Сил України, сприяння Сухопутним військам України на приморському напрямку. Організаційно ВМСУ включають: командування; ескадру різнорідних сил; дві військово-морські бази (Південна і Західна); морську авіаційну бригаду; бригаду берегової оборони; частини та підрозділи спеціального призначення; частини і установи бойового, технічного, тилового та медичного забезпечення; Севастопольський військово-морський інститут.
Операційна зона ВМСУ включає акваторії Чорного і Азовського морів, річки Дунай, Дністер, Дніпро, а також інші райони морів, які визначаються інтересами держави.
Головна база ВМСУ – місто Севастополь. Основні пункти базування ВМСУ – Одеса, Новоозерне, Саки, Севастополь (три останні – це Крим).
ВМСУ складаються з п’яти видів: надводні сили; підводні сили; авіація ВМС; берегові ракетно-артилерійські війська; морська піхота.
Так написано у відповідних документах, які визначають організацію й діяльність ВМСУ. На папері все наче гарно. А як у дійсності? Станом на кінець 2008 року ВМСУ налічували близько 20 тисяч особового складу, з них 15 тисяч військовослужбовців, і мали у своєму складі понад 30 бойових кораблів та суден забезпечення, 4 протичовнові літаки і 8 протичовнових вертольотів, 39 танків, 178 броньованих машин, 66 артсистем калібром понад 100 міліметрів, дві берегові протикорабельні ракетні батареї.
Прямо скажемо, не надто густо для виконання сформульованих вище завдань. Особливо, якщо врахувати, що, скажімо, ВМС Румунії і за кількістю особового складу, і за числом кораблів помітно перевищують ВМС України, а ВМС Болгарії приблизно рівні за силою з українськими, тоді як обидві ці держави мають незрівнянно меншу довжину морського узбережжя, ніж Україна. Про Туреччину й говорити не доводиться – її флот за всіма параметрами значно перевищує не тільки ВМСУ, а й російський Чорноморський флот (наявність ракетного крейсера «Москва» у росіян не рятує ситуації – хоча флот Туреччини не має кораблів такого класу, але, скажімо, проти двох російських підводних човнів турки мають аж 17).
При цьому виходити в океан у досить тривале автономне плавання здатен лише один корабель ВМС України – фрегат «Гетьман Сагайдачний», тоді як два найбільш «ходові» корвети – максимум у Середземномор’я. Отож про участь, скажімо, у боротьбі з морським піратством у районі Африканського Рогу, де у число заручників потрапляють щороку десятки українських громадян, можна тільки мріями. Або гучно говорити про це з високих трибун.
Я вже не кажу про дії у кризових політичних ситуаціях, таких, як у серпні 2008 року, під час російсько-грузинських бойових дій, коли Президент Віктор Ющенко видав указ, що ним забороняв російським кораблям вихід з Севастополя без дозволу української сторони. Чорноморський флот Росії відверто проігнорував цей указ, отож Київ не зумів забезпечити виконання Договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу з Грузією, за яким українська територія не може використовуватися для недружніх щодо Грузії дій. А чим забезпечити виконання указу, коли російський крейсер «Москва» потужніший за вогневою міццю за всі ВМСУ, разом узяті?
Де зник український флот?
Тим часом Україна могла б мати на Чорному морі непоганий флот. Але ж за останні 12 років – після поділу Чорноморського флоту СРСР між Росією та Україною, коли остання одержала близько 70 військових кораблів різного класу, – кількість особового складу ВМСУ і число плавучих одиниць у їхньому складі невпинно зменшувалися. Так, пішли на металобрухт 3 із 4 фрегатів («Севастополь», «Миколаїв», «Дніпропетровськ»), 5 корветів («Чернівці», «Ужгород», «Суми», «Херсон», «Ізяслав», а з тих 6, що залишились, 2 виведені в резерв), 1 із 3 великих десантних кораблів («Рівне»), усі 4 малі десантні кораблі, в тому числі й «Донецьк», який побудований уже в незалежній Україні (введений у стрій у червні 1993 року).
А ремонтна епопея з єдиним українським підводним човном «Запоріжжя» триває вже 12 років і невідомо, чим вона закінчиться. Схоже, командування ніяк не визначиться, чим взагалі потрібні ці човни Україні, чи ні. Вирішувати ж треба – бо невдовзі у складі ВМСУ не залишиться жодного офіцера з досвідом підводних занурень, і тоді питання відпаде саме собою.
Може, йдеться про безнадійно застарілі кораблі, що не піддаються ремонту? Я побував на борту фрегата «Севастополь» за рік до його списання. Цей корабель зовсім не скидався на металобрухт; ба більше, старші офіцери ВМС України, з якими я розмовляв, стверджували, що для ремонту корабля, який відповідає основним вимогам до сучасної бойової одиниці, досить $6-7 мільйонів, і він плаватиме щонайменше 10-15 років. Така сама ситуація тоді була і з низкою інших бойових кораблів: вони надавалися до відновлення і тривалого використання. Що ж стосується «застарілості» кораблів, яким 20-30 років, то автор цих рядків, коли до Севастополя прийшов із візитом французький есмінець, поцікавився датою його побудови. Виявилося: 1967 рік. Звісно, що корабель за цей час пройшов необхідну модернізацію, але хто заважав зробити те саме і з українськими кораблями?
А однотипний з «Москвою» крейсер «Україна» і нині стоїть у Миколаєві біля заводської стіни на приколі, готовий на 96%. Корабель такого класу здатен своїми ракетами знищувати морські і сухопутні цілі на відстані понад 600 кілометрів. Низка фахівців вважає, що цей корабель застарів чи що він не потрібен державі, виходячи з її воєнної доктрини. Інші експерти, навпаки, вважають за потрібне негайно добудувати крейсер, після введення в стрій якого встановиться приблизний паритет між флотами України й Росії на Чорному морі. А ще ніяк не добудують на українських заводах фрегат «Байда Вишневецький» і корвети «Луганськ» та «Львів», на що потрібно не більше грошей, ніж на відбудову Батурина.
Крім того, два підводні човни у боєздатному стані кілька років тому Україні пропонувала Польща, оскільки вона мала намір замінити їх на новітні зразки. Наприкінці 2008 року начебто планувалася передача ВМСУ трьох виведених із складу US Navy фрегатів типу «Oliver H. Perry» (з нових членів НАТО 2 таких кораблі одержала Польща), але все лишилося на папері.
Так само, як поки що на папері залишається і програма будівництва корветів-«невидимців» типу «Гайдук», не кажучи про розгортання кількох батарей розроблених в Україні оперативно-тактичних протикорабельних ракет.
...Звичайно, утримувати потужний військовий флот дорого. Але відсутність такого флоту, як свідчить досвід історії, в тому числі й недавньої, може обійтися ще дорожче. І якщо слова Верховного головнокомандувача Віктора Ющенка, що «український прапор на кожному нашому кораблі, військовому чи цивільному має бути символом нашої могутності», не є просто святковою балаканиною, то постає запитання – а чому вже при Ющенкові пішло на брухт чимало кораблів і чому за час його президентства не добудований навзамін списаним жоден новий корабель? І чим має намір забезпечити реальну, а не декларовану могутність України на морі глава держави?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Те, що Україна також є морською державою і що в неї є військові кораблі – речі загальновідомі. Отож глава Української держави Віктор Ющенко мав усі підстави 5 липня під час відзначення Дня флоту (який є святом і військових, і цивільних моряків) заявити у Севастополі: «Україна за своїм географічним положенням, за своїм політичним та економічним потенціалом є і зобов’язана бути великою морською державою. Це – справа нашої національної честі. Це завдання – один з пріоритетів державної політики навіть у сьогоднішній час економічної кризи».
Твердження Президента справедливе, коли йдеться про потенціал і про завдання країни. Але чи справедливе воно, коли йде мова про нинішній час? Чи має підстави Президент України вже сьогодні говорити: «Ми – велика і сильна держава. Наш флот – це наша велика впевненість і наша гордість. Це – непохитна опора свободи, миру і доброго майбутнього всієї України»?
Папір усе стерпить?
Згідно з Воєнною доктриною України, Військово-морські сили Збройних сил України (ВМСУ) призначені для захисту суверенітету і державних інтересів України на морі, розгрому угруповань ВМС противника в своїй операційній зоні самостійно та у взаємодії з іншими видами Збройних Сил України, сприяння Сухопутним військам України на приморському напрямку. Організаційно ВМСУ включають: командування; ескадру різнорідних сил; дві військово-морські бази (Південна і Західна); морську авіаційну бригаду; бригаду берегової оборони; частини та підрозділи спеціального призначення; частини і установи бойового, технічного, тилового та медичного забезпечення; Севастопольський військово-морський інститут.
Операційна зона ВМСУ включає акваторії Чорного і Азовського морів, річки Дунай, Дністер, Дніпро, а також інші райони морів, які визначаються інтересами держави.
Головна база ВМСУ – місто Севастополь. Основні пункти базування ВМСУ – Одеса, Новоозерне, Саки, Севастополь (три останні – це Крим).
ВМСУ складаються з п’яти видів: надводні сили; підводні сили; авіація ВМС; берегові ракетно-артилерійські війська; морська піхота.
Так написано у відповідних документах, які визначають організацію й діяльність ВМСУ. На папері все наче гарно. А як у дійсності? Станом на кінець 2008 року ВМСУ налічували близько 20 тисяч особового складу, з них 15 тисяч військовослужбовців, і мали у своєму складі понад 30 бойових кораблів та суден забезпечення, 4 протичовнові літаки і 8 протичовнових вертольотів, 39 танків, 178 броньованих машин, 66 артсистем калібром понад 100 міліметрів, дві берегові протикорабельні ракетні батареї.
Прямо скажемо, не надто густо для виконання сформульованих вище завдань. Особливо, якщо врахувати, що, скажімо, ВМС Румунії і за кількістю особового складу, і за числом кораблів помітно перевищують ВМС України, а ВМС Болгарії приблизно рівні за силою з українськими, тоді як обидві ці держави мають незрівнянно меншу довжину морського узбережжя, ніж Україна. Про Туреччину й говорити не доводиться – її флот за всіма параметрами значно перевищує не тільки ВМСУ, а й російський Чорноморський флот (наявність ракетного крейсера «Москва» у росіян не рятує ситуації – хоча флот Туреччини не має кораблів такого класу, але, скажімо, проти двох російських підводних човнів турки мають аж 17).
При цьому виходити в океан у досить тривале автономне плавання здатен лише один корабель ВМС України – фрегат «Гетьман Сагайдачний», тоді як два найбільш «ходові» корвети – максимум у Середземномор’я. Отож про участь, скажімо, у боротьбі з морським піратством у районі Африканського Рогу, де у число заручників потрапляють щороку десятки українських громадян, можна тільки мріями. Або гучно говорити про це з високих трибун.
Я вже не кажу про дії у кризових політичних ситуаціях, таких, як у серпні 2008 року, під час російсько-грузинських бойових дій, коли Президент Віктор Ющенко видав указ, що ним забороняв російським кораблям вихід з Севастополя без дозволу української сторони. Чорноморський флот Росії відверто проігнорував цей указ, отож Київ не зумів забезпечити виконання Договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу з Грузією, за яким українська територія не може використовуватися для недружніх щодо Грузії дій. А чим забезпечити виконання указу, коли російський крейсер «Москва» потужніший за вогневою міццю за всі ВМСУ, разом узяті?
Де зник український флот?
Тим часом Україна могла б мати на Чорному морі непоганий флот. Але ж за останні 12 років – після поділу Чорноморського флоту СРСР між Росією та Україною, коли остання одержала близько 70 військових кораблів різного класу, – кількість особового складу ВМСУ і число плавучих одиниць у їхньому складі невпинно зменшувалися. Так, пішли на металобрухт 3 із 4 фрегатів («Севастополь», «Миколаїв», «Дніпропетровськ»), 5 корветів («Чернівці», «Ужгород», «Суми», «Херсон», «Ізяслав», а з тих 6, що залишились, 2 виведені в резерв), 1 із 3 великих десантних кораблів («Рівне»), усі 4 малі десантні кораблі, в тому числі й «Донецьк», який побудований уже в незалежній Україні (введений у стрій у червні 1993 року).
А ремонтна епопея з єдиним українським підводним човном «Запоріжжя» триває вже 12 років і невідомо, чим вона закінчиться. Схоже, командування ніяк не визначиться, чим взагалі потрібні ці човни Україні, чи ні. Вирішувати ж треба – бо невдовзі у складі ВМСУ не залишиться жодного офіцера з досвідом підводних занурень, і тоді питання відпаде саме собою.
Може, йдеться про безнадійно застарілі кораблі, що не піддаються ремонту? Я побував на борту фрегата «Севастополь» за рік до його списання. Цей корабель зовсім не скидався на металобрухт; ба більше, старші офіцери ВМС України, з якими я розмовляв, стверджували, що для ремонту корабля, який відповідає основним вимогам до сучасної бойової одиниці, досить $6-7 мільйонів, і він плаватиме щонайменше 10-15 років. Така сама ситуація тоді була і з низкою інших бойових кораблів: вони надавалися до відновлення і тривалого використання. Що ж стосується «застарілості» кораблів, яким 20-30 років, то автор цих рядків, коли до Севастополя прийшов із візитом французький есмінець, поцікавився датою його побудови. Виявилося: 1967 рік. Звісно, що корабель за цей час пройшов необхідну модернізацію, але хто заважав зробити те саме і з українськими кораблями?
А однотипний з «Москвою» крейсер «Україна» і нині стоїть у Миколаєві біля заводської стіни на приколі, готовий на 96%. Корабель такого класу здатен своїми ракетами знищувати морські і сухопутні цілі на відстані понад 600 кілометрів. Низка фахівців вважає, що цей корабель застарів чи що він не потрібен державі, виходячи з її воєнної доктрини. Інші експерти, навпаки, вважають за потрібне негайно добудувати крейсер, після введення в стрій якого встановиться приблизний паритет між флотами України й Росії на Чорному морі. А ще ніяк не добудують на українських заводах фрегат «Байда Вишневецький» і корвети «Луганськ» та «Львів», на що потрібно не більше грошей, ніж на відбудову Батурина.
Крім того, два підводні човни у боєздатному стані кілька років тому Україні пропонувала Польща, оскільки вона мала намір замінити їх на новітні зразки. Наприкінці 2008 року начебто планувалася передача ВМСУ трьох виведених із складу US Navy фрегатів типу «Oliver H. Perry» (з нових членів НАТО 2 таких кораблі одержала Польща), але все лишилося на папері.
Так само, як поки що на папері залишається і програма будівництва корветів-«невидимців» типу «Гайдук», не кажучи про розгортання кількох батарей розроблених в Україні оперативно-тактичних протикорабельних ракет.
...Звичайно, утримувати потужний військовий флот дорого. Але відсутність такого флоту, як свідчить досвід історії, в тому числі й недавньої, може обійтися ще дорожче. І якщо слова Верховного головнокомандувача Віктора Ющенка, що «український прапор на кожному нашому кораблі, військовому чи цивільному має бути символом нашої могутності», не є просто святковою балаканиною, то постає запитання – а чому вже при Ющенкові пішло на брухт чимало кораблів і чому за час його президентства не добудований навзамін списаним жоден новий корабель? І чим має намір забезпечити реальну, а не декларовану могутність України на морі глава держави?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.