Київ – 27 червня у Полтаві відбулися заходи з нагоди 300-річчя Полтавської битви. Офіційні особи поклали квіти до підніжжя пам’ятника російському комендантові міста Олексію Келіну і захисникам Полтавської фортеці. Потім пройшла церемонія пам’яті полеглих у битві, в якій взяли участь керівники міста та області, заступник голови Секретаріату Президента України Марина Ставнійчук, голова Адміністрації Президента Росії Сергій Наришкін, Надзвичайні і Повноважні Посли країн-учасниць історичної битви – Росії, Швеції та Фінляндії.
Представники української влади разом з іноземними дипломатами також вшанували пам’ять загиблих українських козаків. Російська делегація не брала участі в покладанні квітів до пам’ятника полеглим козакам. Далі урочисті заходи відбулися безпосередньо на полі битви – почесні гості поклали квіти до пам’ятників шведським воякам і до братської могили російських воїнів. Присутні взяли участь в урочистій літургії і відкритті та освяченні Ротонди пам’яті полеглих учасників Полтавської битви. А далі на історичному полі розгорнулося дійство театралізованого військово-історичного фестивалю «Полтава-2009».
Так повідомляли інформаційні агенції. Інші джерела до цієї майже благосної картини додали дещицю штрихів та барв іншого характеру. Скажімо, міліція перешкодила невідомому, який намагався підпалити солом’яне опудало гетьмана Мазепи біля Свято-Самсонівської церкви під час відкриття арки Примирення на полі Полтавської битви. На опудалі був напис «Мазепа іуда». Зав’язалася сутичка, яку міліціонери розняли, а опудало відібрали.
Без ексцесів відбулися панахида біля пам’ятника загиблим козакам та скорботна хресна хода центральними вулицями Полтави, яку провели представники й симпатики Української народної партії, Руху, «Свободи», Конгресу українських націоналістів. Так само вільно активісти УНП на полі битви розгорнули найбільший у світі прапор України – розміром 45 на 30 метрів. Прапор тримали розгорнутим близько 20 хвилин, а потім згорнули. Як заявив народний депутат Іван Заєць, котрий очолював акцію, прапор залишив поле битви, «щоб не освячувати своєю присутністю розважальний захід, який запланувала міська влада Полтави у день роковин трагічної сторінки в історії нашої держави». Утім, близько 25 тисяч люду віддали перевагу саме військово-театралізованим розвагам, тоді як у суто політичних акціях різних сил брало участь кілька тисяч осіб...
Битви, які тривають упродовж століть
За великим рахунком, масове сприйняття подій багатосотлітньої давнини як явищ актуальної політики – річ не зовсім нормальна. Таке сприйняття притаманне народам із нерозв’язаними проблемами національного розвитку. У Венесуелі наразі прихильники президента Уго Чавеса зносять пам’ятники Христофору Колумбу – мовляв, «відкриття Америки європейцями принесло тільки лихо корінним народам», – і це не лише екзотичний спосіб відволікти увагу громадян від актуальних питань, а й намагання відгородитися від сьогоднішніх демократичних європейських впливів...
Інша річ, що забувати про давні події та їхні уроки не треба; але нинішній світ настільки відрізняється від часів Середньовіччя чи Просвітництва, що прямих аналогій між «тоді» і «зараз» бути не може, а бойовиська 500-літньої давнини не можуть напряму визначати долю сьогоднішніх народів. Тому для цивілізованих народів прикладом могло б стати ставлення французів, німців та британців до битви під Ватерлоо – хоча наполеонівська Франція й зазнала тоді катастрофічної поразки, але сьогодні це підстава не для неприязні до переможців, а для дружньої інсценізації битви силами наших сучасників.
Але на пострадянських теренах ставлення до давньої історії не європейське.
Ще коли 300-річчя Полтавської битви лише з’явилося на обрії, експертам було зрозуміло: відзначення цієї знакової для російської імперської традиції події тихенько «спустити на гальмах» не вдасться. Адже, скажімо, 200-річчя битви в імперії Романових відзначали з неабиякою бучністю – бо ж, власне, від цієї події й пішла зазначена імперія, хоча назва з’явилася трохи пізніше. Що ж говорити про наші дні, коли Петра І офіційно проголошено одним із головних будівничих російської державності, коли його іменем названо цілу низку знакових об’єктів (скажімо, ракетний крейсер – флагман флоту Росії), коли у фільмах і книгах оспівуються перемоги над Заходом, першою з яких, мовляв, і була Полтава... Одне слово, вимальовувалася ситуація, коли офіційна Україна хоч-не-хоч, а змушена була б або солідаризуватися з позицією Москви щодо битви («розгромили загарбника Карла ХІІ і зрадника Мазепу»), або протиставити цій позиції свою власну («трагедія українського народу, який втратив можливість ствердження своєї незалежності»).
Солідаризуватися було найпростіше, для цього просто не слід було робити якихось різких рухів і слухняно рухатися у пропонованому з Москви річищі відзначення 300-річчя: гучне свято воєнної звитяги, участь найвищих посадовців обох держав, перемога братерських народів тощо, інформаційний супровід для чого здійснили б російське телебачення, радіо й преса. Зі ствердженням власної позиції було значно складніше. По-перше, її необхідно було виробити на консолідованому рівні – всі провідні політичні сили, всі органи державної та місцевої влади. По-друге, належало донести цю позицію через ЗМІ до всієї країни, і не тільки у вигляді декларацій. По-третє, йшлося про новий виток складного політичного протистояння з владою Російської Федерації. Чи могло б керівництво України ефективно, з гідністю повести власну гру? Теоретично – так, але для цього необхідна була б високопрофесійна команда, яка могла б перетворити українську поразку 300-річної давнини на актуальну ідеологічну перемогу. Такої команди владна верхівка України не мала, а саму цю верхівку останні роки роздирали непримиренні конфлікти. Тож існувала реальна загроза, що 300-ліття Полтавської битви пройде за сценарієм російських шовіністичних сил із відповідними наслідками для української політики.
Та сталося так, що не реалізувався жоден із зазначених варіантів.
Не було розуму, та дурість допомогла
На щастя чи на лихо, але в сучасній українській політичній веремії багато які події, що обіцяють стати гучними, скандальними і ледь не доленосними, виливаються у ніщо. Чи у майже ніщо. Принаймні, все обмежується гучними словесними перепалками та «масовими» акціями, у яких бере участь незначне число політично гіперактивних громадян. А після цього лідери сторін-суперників розсилають переможні реляції – мовляв, ми перемогли, народ на нашому боці, вперед! Те ж саме робить і чиновництво, тільки в інших словах: ми не допустили... нейтралізували... перевели в конструктивне річище...
Парадоксальним чином при цьому, втім, інколи нейтралізуються недружні до України плани – адже раціональні дії та величні імперські ритуали навряд чи надаються до реалізації у ситуації хаосу у владних структурах і невизначеної урядової ідеології. Мер Полтави бореться з головою облдержадміністрації, той виконує директиви президента і не надто зважає на уряд, останній далеко не завжди може дістати у парламенту схвалення своїх грошових витрат, – і при всьому тому ніхто не може гарантувати, що Президент Ющенко чітко дотримуватиметься наперед визначеного церемоніального розпорядку, а не скасує в останній момент свою участь у відзначенні ювілею битви, як він це не раз робив щодо інших акцій. Утім, і з прем’єром Тимошенко, і з лідером опозиції Януковичем траплялося так, що за одну ніч вони змінювали свою позицію на протилежну. А на додачу страшні українські націоналісти здатні самою своєю присутністю зіпсувати «свято російської зброї»...
Отож рівень запланованої присутності російських офіційних осіб знижувався і знижувався – з президента Росії до голови його адміністрації, так само, як і число ймовірних «десантників» із Росії. Відклали «загальну мобілізацію» й українські націоналісти. А «політичні танці» у Полтаві навколо пам’ятників Карлу ХІІ та гетьману Мазепі, виконані у кращому малоросійському стилі (поставимо, але не зараз, щоб не дратувати гостей), довели ситуацію до межі абсурду. Адже якщо замість поруч із «торжеством російської зброї» гаслами відзначення 300-ліття битви визначили взаєморозуміння і примирення, то як примиритися за відсутності, бодай у вигляді пам’ятників, двох із числа основних фігурантів історичних подій?
А тим часом та, давня Полтавська битва – це справді один із переломаних моментів історії всієї Східної та Північної Європи. На її полі справді була визначена доля України – не однозначно і не фатально, але таким робом, що самочинне і самостійне (в усіх своїх проявах) українське життя почало занепадати, поступаючись лояльному до новопосталої імперії малоросійству. Й українському суспільству і його політичній еліті доведеться-таки виробити чітке ставлення до цієї події минувшини; але це, мабуть, слід робити не у поспіху підготовки до чергового ювілею і не у намаганні дати ідеологічного копняка недружнім зовнішнім силам, – а шляхом несуєтного усвідомлення власної історичної долі й уроків колишніх поразок.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Представники української влади разом з іноземними дипломатами також вшанували пам’ять загиблих українських козаків. Російська делегація не брала участі в покладанні квітів до пам’ятника полеглим козакам. Далі урочисті заходи відбулися безпосередньо на полі битви – почесні гості поклали квіти до пам’ятників шведським воякам і до братської могили російських воїнів. Присутні взяли участь в урочистій літургії і відкритті та освяченні Ротонди пам’яті полеглих учасників Полтавської битви. А далі на історичному полі розгорнулося дійство театралізованого військово-історичного фестивалю «Полтава-2009».
Так повідомляли інформаційні агенції. Інші джерела до цієї майже благосної картини додали дещицю штрихів та барв іншого характеру. Скажімо, міліція перешкодила невідомому, який намагався підпалити солом’яне опудало гетьмана Мазепи біля Свято-Самсонівської церкви під час відкриття арки Примирення на полі Полтавської битви. На опудалі був напис «Мазепа іуда». Зав’язалася сутичка, яку міліціонери розняли, а опудало відібрали.
Без ексцесів відбулися панахида біля пам’ятника загиблим козакам та скорботна хресна хода центральними вулицями Полтави, яку провели представники й симпатики Української народної партії, Руху, «Свободи», Конгресу українських націоналістів. Так само вільно активісти УНП на полі битви розгорнули найбільший у світі прапор України – розміром 45 на 30 метрів. Прапор тримали розгорнутим близько 20 хвилин, а потім згорнули. Як заявив народний депутат Іван Заєць, котрий очолював акцію, прапор залишив поле битви, «щоб не освячувати своєю присутністю розважальний захід, який запланувала міська влада Полтави у день роковин трагічної сторінки в історії нашої держави». Утім, близько 25 тисяч люду віддали перевагу саме військово-театралізованим розвагам, тоді як у суто політичних акціях різних сил брало участь кілька тисяч осіб...
Битви, які тривають упродовж століть
За великим рахунком, масове сприйняття подій багатосотлітньої давнини як явищ актуальної політики – річ не зовсім нормальна. Таке сприйняття притаманне народам із нерозв’язаними проблемами національного розвитку. У Венесуелі наразі прихильники президента Уго Чавеса зносять пам’ятники Христофору Колумбу – мовляв, «відкриття Америки європейцями принесло тільки лихо корінним народам», – і це не лише екзотичний спосіб відволікти увагу громадян від актуальних питань, а й намагання відгородитися від сьогоднішніх демократичних європейських впливів...
Інша річ, що забувати про давні події та їхні уроки не треба; але нинішній світ настільки відрізняється від часів Середньовіччя чи Просвітництва, що прямих аналогій між «тоді» і «зараз» бути не може, а бойовиська 500-літньої давнини не можуть напряму визначати долю сьогоднішніх народів. Тому для цивілізованих народів прикладом могло б стати ставлення французів, німців та британців до битви під Ватерлоо – хоча наполеонівська Франція й зазнала тоді катастрофічної поразки, але сьогодні це підстава не для неприязні до переможців, а для дружньої інсценізації битви силами наших сучасників.
Але на пострадянських теренах ставлення до давньої історії не європейське.
Ще коли 300-річчя Полтавської битви лише з’явилося на обрії, експертам було зрозуміло: відзначення цієї знакової для російської імперської традиції події тихенько «спустити на гальмах» не вдасться. Адже, скажімо, 200-річчя битви в імперії Романових відзначали з неабиякою бучністю – бо ж, власне, від цієї події й пішла зазначена імперія, хоча назва з’явилася трохи пізніше. Що ж говорити про наші дні, коли Петра І офіційно проголошено одним із головних будівничих російської державності, коли його іменем названо цілу низку знакових об’єктів (скажімо, ракетний крейсер – флагман флоту Росії), коли у фільмах і книгах оспівуються перемоги над Заходом, першою з яких, мовляв, і була Полтава... Одне слово, вимальовувалася ситуація, коли офіційна Україна хоч-не-хоч, а змушена була б або солідаризуватися з позицією Москви щодо битви («розгромили загарбника Карла ХІІ і зрадника Мазепу»), або протиставити цій позиції свою власну («трагедія українського народу, який втратив можливість ствердження своєї незалежності»).
Солідаризуватися було найпростіше, для цього просто не слід було робити якихось різких рухів і слухняно рухатися у пропонованому з Москви річищі відзначення 300-річчя: гучне свято воєнної звитяги, участь найвищих посадовців обох держав, перемога братерських народів тощо, інформаційний супровід для чого здійснили б російське телебачення, радіо й преса. Зі ствердженням власної позиції було значно складніше. По-перше, її необхідно було виробити на консолідованому рівні – всі провідні політичні сили, всі органи державної та місцевої влади. По-друге, належало донести цю позицію через ЗМІ до всієї країни, і не тільки у вигляді декларацій. По-третє, йшлося про новий виток складного політичного протистояння з владою Російської Федерації. Чи могло б керівництво України ефективно, з гідністю повести власну гру? Теоретично – так, але для цього необхідна була б високопрофесійна команда, яка могла б перетворити українську поразку 300-річної давнини на актуальну ідеологічну перемогу. Такої команди владна верхівка України не мала, а саму цю верхівку останні роки роздирали непримиренні конфлікти. Тож існувала реальна загроза, що 300-ліття Полтавської битви пройде за сценарієм російських шовіністичних сил із відповідними наслідками для української політики.
Та сталося так, що не реалізувався жоден із зазначених варіантів.
Не було розуму, та дурість допомогла
На щастя чи на лихо, але в сучасній українській політичній веремії багато які події, що обіцяють стати гучними, скандальними і ледь не доленосними, виливаються у ніщо. Чи у майже ніщо. Принаймні, все обмежується гучними словесними перепалками та «масовими» акціями, у яких бере участь незначне число політично гіперактивних громадян. А після цього лідери сторін-суперників розсилають переможні реляції – мовляв, ми перемогли, народ на нашому боці, вперед! Те ж саме робить і чиновництво, тільки в інших словах: ми не допустили... нейтралізували... перевели в конструктивне річище...
Парадоксальним чином при цьому, втім, інколи нейтралізуються недружні до України плани – адже раціональні дії та величні імперські ритуали навряд чи надаються до реалізації у ситуації хаосу у владних структурах і невизначеної урядової ідеології. Мер Полтави бореться з головою облдержадміністрації, той виконує директиви президента і не надто зважає на уряд, останній далеко не завжди може дістати у парламенту схвалення своїх грошових витрат, – і при всьому тому ніхто не може гарантувати, що Президент Ющенко чітко дотримуватиметься наперед визначеного церемоніального розпорядку, а не скасує в останній момент свою участь у відзначенні ювілею битви, як він це не раз робив щодо інших акцій. Утім, і з прем’єром Тимошенко, і з лідером опозиції Януковичем траплялося так, що за одну ніч вони змінювали свою позицію на протилежну. А на додачу страшні українські націоналісти здатні самою своєю присутністю зіпсувати «свято російської зброї»...
Отож рівень запланованої присутності російських офіційних осіб знижувався і знижувався – з президента Росії до голови його адміністрації, так само, як і число ймовірних «десантників» із Росії. Відклали «загальну мобілізацію» й українські націоналісти. А «політичні танці» у Полтаві навколо пам’ятників Карлу ХІІ та гетьману Мазепі, виконані у кращому малоросійському стилі (поставимо, але не зараз, щоб не дратувати гостей), довели ситуацію до межі абсурду. Адже якщо замість поруч із «торжеством російської зброї» гаслами відзначення 300-ліття битви визначили взаєморозуміння і примирення, то як примиритися за відсутності, бодай у вигляді пам’ятників, двох із числа основних фігурантів історичних подій?
А тим часом та, давня Полтавська битва – це справді один із переломаних моментів історії всієї Східної та Північної Європи. На її полі справді була визначена доля України – не однозначно і не фатально, але таким робом, що самочинне і самостійне (в усіх своїх проявах) українське життя почало занепадати, поступаючись лояльному до новопосталої імперії малоросійству. Й українському суспільству і його політичній еліті доведеться-таки виробити чітке ставлення до цієї події минувшини; але це, мабуть, слід робити не у поспіху підготовки до чергового ювілею і не у намаганні дати ідеологічного копняка недружнім зовнішнім силам, – а шляхом несуєтного усвідомлення власної історичної долі й уроків колишніх поразок.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.