Київ – Останні спроби політиків реформувати конституційний устрій України покликали до життя цілу зливу критичних статей і коментарів експертів. У цих текстах висловлюються як цілком справедливі зауваження на адресу незважених змін Основного Закону, так і вельми абсурдні претензії до українського конституціоналізму. Скажімо, один знаний автор стверджує, що в Україні взагалі зацікавилися конституційними проблемами лише у 1992 році, коли раптом з’ясувалося, що у Європі всі держави мають свої Конституції. Інший наголошує, що держава повинна максимально зменшити число гарантованих людських прав і свобод, бо вона за сьогоднішніх обставин не здатна їх забезпечити. А хтось третій узагалі цілком щиро вихваляє сталінську Конституцію, мовляв, багато в чому вона була більш збалансованою і демократичнішою (!) за сьогоднішню.
Одне слово: новітній конституціоналізм в Україні – це справа, звичайно, важлива і потрібна (бо про недоліки зміненого 2004 року Основного Закону не говорить тільки лінивий), але справа ця нерідко робиться публікою не зовсім компетентною, – і не лише з числа політиків, а й із числа незалежних експертів. Утім, що в цьому дивного, коли донині певні сторінки розвитку українських конституційних ідей залишаються не надто відомими навіть фахівцям, а уроки, винесені з цього розвитку, перебувають поза полем зору переважного числа як політиків, так і аналітиків?
Від шляхетської до загальногромадянської республіки
Український конституціоналізм має тривалу історію та традицію. Більшість українських земель з другої половини XVI століття потрапили до складу Речі Посполитої – шляхетської республіки на чолі з виборним королем, що керував державою разом із Найвищою радою у проміжках між або ж засіданнями Сейму. Останній представляв усю націю – до складу неї тоді включалися тільки вищі суспільні класи; селяни були фактично безправними в політичному сенсі, городяни мали тільки обмежені права на міське самоврядування за Магдебурзьким правом. Постанови Сейму, ухвалені одноголосно (кожен депутат міг накласти вето на будь-яке рішення) і виголошені королем, називалися конституціями.
Але легітимність монарха була слабкою, бо ж його реально обирали лише кількасот депутатів Сейму (хоча номінально право участі у виборах мав кожен шляхтич). Відтак завжди знаходилися гарячі голови, готові сказати – це «не наш» король. Тоді збиралася шляхетсько-магнатська конфедерація, яка або висувала свої вимоги королеві й урядові, або витягала з піхв шаблі, влаштовуючи збройні заколоти – рокоші. Відсутність стабільних законів (із кожним королем укладалася окрема угода, тобто закони писалися під людей) та сваволя регіональних лідерів урешті-решт призвели цю державу до кризи і загибелі наприкінці XVIII століття.
Утім, на українських теренах відбувалися й інші власні політичні процеси. Йдеться про козацтво як спосіб військово-політичної самоорганізації української спільноти. Норми звичаєвого права, якими керувалися козаки при виборах своєї старшини, з гетьманом включно, були кодифіковані в уславленій Конституції Пилипа Орлика. Але ще задовго до неї були здійснені спроби унормування життя Гетьманщини на рівні конституційних норм: хіба не були такими нормами «березневі статті» Богдана Хмельницького, внаслідок яких московський цар в межах України змушений був діяти не як самодержець, а як конституційний монарх? І хіба Гадяцький трактат, біля витоків якого стояли гетьман Іван Виговський та його канцлер Юрій Немирич, не був конституційним документом? Не зійшов на пси український конституціоналізм і після Орлика: хіба не в його річищі спроба останнього гетьмана Кирила Розумовського улаштувати в Гетьманщині правовий лад із шляхетсько-козацьким парламентом – Генеральними зборами?
Масони і Драгоманов: конституційні витоки
Не зникають ідеї конституціоналізму і в добу бездержавності. На початку ХІХ століття конституційні ідеї ширяться серед членів масонських лож України – «З’єднаних Слов’ян» у Києві, «Любові до Істини» в Полтаві та «Вмираючого Сфінкса» в Харкові. Масони Василь Лукашевич, Семен Кочубей, Семен Гамалія, Василь Тарновський та Іван Котляревський розробляли проект звільнення всіх слов’ян від самодержавства, знищення міжнаціональної неприязні і об’єднання слов’янських земель у федеративний союз на чолі з Україною. Свій проект Конституції під назвою «Начерки Конституції Республіки» розробив член Кирило-Мефодіївського братства Георгій Андрузький. Основою держави мала стати самоврядна громада; ці громади об’єднувалися в область, області – в округи, округи – у штати, а штати – у державу. Кожний штат мав би обирати своїх президента і сенат, народ держави обирав би спільного президента і Законодавчі Збори.
Найвидатнішим українським конституціоналістом ХІХ століття був Михайло Драгоманов, якому належить проект Статуту «Вільної Спілки», що її мали утворити українці на своїх землях з тим, аби побудувати спільноту асоційованих громад, яка фактично стала б державою українського народу у всеєвропейській федерації таких само асоціацій вільних громад. Під оглядом сьогодення концепція Драгоманова утопічна, але водночас вона гранично демократична, бо ґрунтується на неухильному дотриманні прав людини.
Що ж стосується конституційної думки на західних українських землях, то в ХІХ столітті вона ґрунтувалася на необхідності перетворення імперії Габсбурґів на конституційну монархію (що врешті-решт стало фактом) та на потребі автономізації Галичини й Буковини як українських етнічних земель (що досягнуто не було). При цьому ідея загального виборчого права була реалізована в Австро-Угорщині на початку ХХ століття. А далі і на Заході, і на Сході України виголошується ідея самостійності Української республіки, де реалізовані як політичні, так і соціальні права громадян. Тож у революцію 1917-21 років українські політики створювали свої конституційні документи на основі не тільки кращих світових норм, а й вітчизняних традицій.
Уроки для сьогодення
Далеко не всі з тих ідей та концепцій застаріли сьогодні, скажімо, настанови Драгоманова щодо ролі громади як основи суспільно-політичного життя чи прямий зв’язок кількості парламентаріїв із числом виборців, закріплений у Конституції УНР. А те, що не витримало випробування часом, теж становить чималий інтерес: адже повторюють власні помилки лише несусвітні дурні.
Отож про недоліки й помилки, які виявилися в перебігу розвитку українського конституціоналізму. Скажімо, сьогоднішні інвективи на адресу держави, яка, мовляв, оголошує надто багато непідкріплених реальними можливостями прав і свобод, то тут маємо певний досвід минулого. Адже якщо закони та Конституція УНР проголошували справді нереалістично великі обсяги цих прав і свобод, то Закони про тимчасовий державний устрій України гетьмана Павла Скоропадського надмірно звужували громадянські права та свободи. А на додачу центральна влада фактично виводилася за межі дії законодавчого поля, маючи можливість керувати державою на свій розсуд. Результат добре відомий: масове народне повстання проти влади, оскільки на практиці цей централізм й обмеження свобод пересічних громадян перетворилися на сваволю чиновництва і необмежене право тодішніх олігархів збагачуватися.
З іншого боку, безумовно демократична Конституція УНР не передбачала посади глави держави – його владні функції мав виконувати частково голова парламенту, а частково – весь парламент. Годі й казати, що така позиція – за всієї своєї позірної симпатичності – не відповідала критеріям управлінської ефективності, тому через рік на чолі відновленої УНР став одноосібний лідер – голова Директорії, він же Головний отаман. І в наступних конституційних проектах часів революції посада глави держави вже передбачалася.
Що ж стосується сталінської Конституції СРСР 1936 року (насправді написаної під керівництвом партійного «ліберала» Бухаріна), то вона є яскравим прикладом того, як можна гарно розписати фіктивні громадянські права і свободи, які насправді знешкоджуються глибоко захованою статтею 126, де йшлося про ВКП(б) як про «керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних». Отож усі права і свободи внаслідок цієї конституційної формули перетворювалися виключно на можливість славити мудру партію під її безпосереднім керівництвом. Чи не схожі у чомусь можливості для здійснення прямої демократії надає нещодавно ухвалений Закон про всеукраїнський референдум?
Якщо ж вести мову про недавній період, коли незалежність України була відновлена, то, очевидно, однією з найбільших помилок стала відсутність закріплення ще на початку 1990-х років ролі партій у політичній системі на конституційному рівні. Це дозволило формально безпартійним депутатам та міністрам проводити політику в інтересах щойно виниклих кланів, а затим, коли про партії таки згадали – скуповувати ці партії.
Отож історія українського конституціоналізму звернена не тільки в минуле, а й у майбутнє. Треба тільки вміло прочитати рядки цієї історії.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Від шляхетської до загальногромадянської республіки
Український конституціоналізм має тривалу історію та традицію. Більшість українських земель з другої половини XVI століття потрапили до складу Речі Посполитої – шляхетської республіки на чолі з виборним королем, що керував державою разом із Найвищою радою у проміжках між або ж засіданнями Сейму. Останній представляв усю націю – до складу неї тоді включалися тільки вищі суспільні класи; селяни були фактично безправними в політичному сенсі, городяни мали тільки обмежені права на міське самоврядування за Магдебурзьким правом. Постанови Сейму, ухвалені одноголосно (кожен депутат міг накласти вето на будь-яке рішення) і виголошені королем, називалися конституціями.
Але легітимність монарха була слабкою, бо ж його реально обирали лише кількасот депутатів Сейму (хоча номінально право участі у виборах мав кожен шляхтич). Відтак завжди знаходилися гарячі голови, готові сказати – це «не наш» король. Тоді збиралася шляхетсько-магнатська конфедерація, яка або висувала свої вимоги королеві й урядові, або витягала з піхв шаблі, влаштовуючи збройні заколоти – рокоші. Відсутність стабільних законів (із кожним королем укладалася окрема угода, тобто закони писалися під людей) та сваволя регіональних лідерів урешті-решт призвели цю державу до кризи і загибелі наприкінці XVIII століття.
Утім, на українських теренах відбувалися й інші власні політичні процеси. Йдеться про козацтво як спосіб військово-політичної самоорганізації української спільноти. Норми звичаєвого права, якими керувалися козаки при виборах своєї старшини, з гетьманом включно, були кодифіковані в уславленій Конституції Пилипа Орлика. Але ще задовго до неї були здійснені спроби унормування життя Гетьманщини на рівні конституційних норм: хіба не були такими нормами «березневі статті» Богдана Хмельницького, внаслідок яких московський цар в межах України змушений був діяти не як самодержець, а як конституційний монарх? І хіба Гадяцький трактат, біля витоків якого стояли гетьман Іван Виговський та його канцлер Юрій Немирич, не був конституційним документом? Не зійшов на пси український конституціоналізм і після Орлика: хіба не в його річищі спроба останнього гетьмана Кирила Розумовського улаштувати в Гетьманщині правовий лад із шляхетсько-козацьким парламентом – Генеральними зборами?
Масони і Драгоманов: конституційні витоки
Не зникають ідеї конституціоналізму і в добу бездержавності. На початку ХІХ століття конституційні ідеї ширяться серед членів масонських лож України – «З’єднаних Слов’ян» у Києві, «Любові до Істини» в Полтаві та «Вмираючого Сфінкса» в Харкові. Масони Василь Лукашевич, Семен Кочубей, Семен Гамалія, Василь Тарновський та Іван Котляревський розробляли проект звільнення всіх слов’ян від самодержавства, знищення міжнаціональної неприязні і об’єднання слов’янських земель у федеративний союз на чолі з Україною. Свій проект Конституції під назвою «Начерки Конституції Республіки» розробив член Кирило-Мефодіївського братства Георгій Андрузький. Основою держави мала стати самоврядна громада; ці громади об’єднувалися в область, області – в округи, округи – у штати, а штати – у державу. Кожний штат мав би обирати своїх президента і сенат, народ держави обирав би спільного президента і Законодавчі Збори.
Найвидатнішим українським конституціоналістом ХІХ століття був Михайло Драгоманов, якому належить проект Статуту «Вільної Спілки», що її мали утворити українці на своїх землях з тим, аби побудувати спільноту асоційованих громад, яка фактично стала б державою українського народу у всеєвропейській федерації таких само асоціацій вільних громад. Під оглядом сьогодення концепція Драгоманова утопічна, але водночас вона гранично демократична, бо ґрунтується на неухильному дотриманні прав людини.
Що ж стосується конституційної думки на західних українських землях, то в ХІХ столітті вона ґрунтувалася на необхідності перетворення імперії Габсбурґів на конституційну монархію (що врешті-решт стало фактом) та на потребі автономізації Галичини й Буковини як українських етнічних земель (що досягнуто не було). При цьому ідея загального виборчого права була реалізована в Австро-Угорщині на початку ХХ століття. А далі і на Заході, і на Сході України виголошується ідея самостійності Української республіки, де реалізовані як політичні, так і соціальні права громадян. Тож у революцію 1917-21 років українські політики створювали свої конституційні документи на основі не тільки кращих світових норм, а й вітчизняних традицій.
Уроки для сьогодення
Далеко не всі з тих ідей та концепцій застаріли сьогодні, скажімо, настанови Драгоманова щодо ролі громади як основи суспільно-політичного життя чи прямий зв’язок кількості парламентаріїв із числом виборців, закріплений у Конституції УНР. А те, що не витримало випробування часом, теж становить чималий інтерес: адже повторюють власні помилки лише несусвітні дурні.
Отож про недоліки й помилки, які виявилися в перебігу розвитку українського конституціоналізму. Скажімо, сьогоднішні інвективи на адресу держави, яка, мовляв, оголошує надто багато непідкріплених реальними можливостями прав і свобод, то тут маємо певний досвід минулого. Адже якщо закони та Конституція УНР проголошували справді нереалістично великі обсяги цих прав і свобод, то Закони про тимчасовий державний устрій України гетьмана Павла Скоропадського надмірно звужували громадянські права та свободи. А на додачу центральна влада фактично виводилася за межі дії законодавчого поля, маючи можливість керувати державою на свій розсуд. Результат добре відомий: масове народне повстання проти влади, оскільки на практиці цей централізм й обмеження свобод пересічних громадян перетворилися на сваволю чиновництва і необмежене право тодішніх олігархів збагачуватися.
З іншого боку, безумовно демократична Конституція УНР не передбачала посади глави держави – його владні функції мав виконувати частково голова парламенту, а частково – весь парламент. Годі й казати, що така позиція – за всієї своєї позірної симпатичності – не відповідала критеріям управлінської ефективності, тому через рік на чолі відновленої УНР став одноосібний лідер – голова Директорії, він же Головний отаман. І в наступних конституційних проектах часів революції посада глави держави вже передбачалася.
Що ж стосується сталінської Конституції СРСР 1936 року (насправді написаної під керівництвом партійного «ліберала» Бухаріна), то вона є яскравим прикладом того, як можна гарно розписати фіктивні громадянські права і свободи, які насправді знешкоджуються глибоко захованою статтею 126, де йшлося про ВКП(б) як про «керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних». Отож усі права і свободи внаслідок цієї конституційної формули перетворювалися виключно на можливість славити мудру партію під її безпосереднім керівництвом. Чи не схожі у чомусь можливості для здійснення прямої демократії надає нещодавно ухвалений Закон про всеукраїнський референдум?
Якщо ж вести мову про недавній період, коли незалежність України була відновлена, то, очевидно, однією з найбільших помилок стала відсутність закріплення ще на початку 1990-х років ролі партій у політичній системі на конституційному рівні. Це дозволило формально безпартійним депутатам та міністрам проводити політику в інтересах щойно виниклих кланів, а затим, коли про партії таки згадали – скуповувати ці партії.
Отож історія українського конституціоналізму звернена не тільки в минуле, а й у майбутнє. Треба тільки вміло прочитати рядки цієї історії.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.