Київ – На мою думку, зараз не варто було б говорити про розкол в Україні. Радше можна сказати про розмежування в суспільному та політичному просторі, котре базується на цілком об’єктивних і природних відмінностях, як культурного, так і економічного, ба навіть географічного плану. Оскільки, на мій погляд, про розкол можна говорити лише у тому разі, коли між певними частинами суспільства однієї держави існує повне неспівпадіння ідентифікації у всіх напрямках – як у культурному, так і в економічних та політичних вимірах. І в цьому сенсі, як свого часу відмітив автор відомої теорії про зіткнення цивілізацій Семюєль Гантінґтон, тільки й можна говорити про розколоту країну чи розколоту націю і відповідні процеси в цих утвореннях.
Що ж в дійсності українці мають на сьогодні в Україні? Попри досить суттєве розмежування, котре здебільшого і називають розколом між Сходом та Заходом України, що найбільше виявилось на президентських виборах в 2004 році, ми не можемо говорити про наявність дійсного розколу за Гантінґтоном. Швидше може йти мова про певну відмінність ідентифікації, коли центрально-західна частина України (що переважає), має українську ідентичність і орієнтується на Захід, а так звана східна частина України, котра голосувала за Януковича, має ідентифікацію, яку відомий український дослідник Микола Рябчук влучно назвав «креольською». Оскільки ця частина України аж ніяк не є російською в повному сенсі цього слова, а радше постколоніальною сумішшю (частково денаціоналізованою, а частково русифікованою), зі щедрим додатком параімперських міфів ідентичності, від радянської до російської імперії. Ця частина українського суспільства, власне, складає класичну аутсайдерську спільноту за будь-якою шкалою вимірів. Що потребує швидше соціальної та психологічної допомоги, аніж боротьби з нею.
Але і тут спостерігаємо замість повної розідентифікації низку дуже важливих ознак протилежного – ідентифікації із загальноукраїнською спільнотою, та й, власне кажучи, з глобальним українським проектом, українською ідеєю як такою. Найяскравішим прикладом є дуже важливий фактор, який вповні вкладається в згадану вище концепцію Гантінґтона, це – цивілізаційна орієнтація. Так от, на відміну від Росії, цей креольський масив українського суспільства орієнтується, як і все українське суспільство, на Захід, а не на Схід у своєму майбутньому. Про це свідчить, як і слідування стандартам, культурним та повсякденним запитам, так і власне така суперпрагматична річ, як бажання працевлаштування чи проживання в тому, чи іншому світовому регіоні. Вірніше, вектор спрямування такого бажання. Неодноразово проведені опитування чітко свідчать, що переважна кількість населення сходу України бажала б бути (в разі виїзду поза межі України) у Європі, США та інших країнах західної цивілізації, а не в Росії.
Другий чинник екстремального опитування відбувся під час вже дещо забутої українсько-російської кризи навколо острова Тузла. Коли саме молодь Сходу України превалювала в рішучості захищати інтереси держави Україна в цій спірці зі сусідньою Росією. Що в той час дуже здивувало і наштовхнуло на відповідні роздуми політичну еліту України. І що беззаперечно свідчить про патріотичну ідентифікацію сходу України як саме українську і в жодному разі не російську. Відтак, ми можемо ще раз констатувати, що в Україні існує не розкол, а розмежованість, котра, на жаль, досить довгий час педалювалася багатьма політичними і економічними силами задля досягнення своїх цілком меркантильних інтересів.
Цінності державно-патріотичної позиції
Таким чином, стосовно розколотості чи розмежованості України можна сказати, що в Україні наявна інша хвороба. А саме – існує неінтегрованість і некерованість (принаймні в інтересах самого українського суспільства) відповідних процесів з боку, як державних, так і політичних та соціальних інституцій, котрі б мали опікуватись цими завданнями. І, в першу чергу, загально національними та загально державними інтересами інтеграції, ідентифікації та цілеспрямування держави та нації в часі та просторі. Про що, до речі, особливо останнім часом, вже відверто заявляють не лише на Заході, а й на Сході, де в останній рік фактично відмовились вести перемовини з українськими елітами, оскільки по суті нема з ким із причини неінтегрованості українських інтересів і українських еліт. Із подібним розмитим в політико-економічному просторі суб’єктом, котрий не є виразником інтересів своєї країни, дійсно нема про що вести перемовини. Це є для українських еліт досить жорстким уроком справжньої цінності державно-патріотичної позиції. Цінності навіть в прагматичному вимірі влади та грошей.
Про відсутність стратегій керування та належного управлінського рівня в Україні згадувалось в попередніх моїх публікаціях. Ще одною, надзвичайно суттєвою проблемою, котра також має своє дуже суттєве відбиття на неінтегрованість і некерованість українського соціуму і політикуму є явище тотальної корупції та невихід із моделі азійської деспотичної цивілізації, яка була нав’язана радянською владою і Російською імперією, про що також згадувалось.
Проте, коли ми говоримо про розмежування в українському суспільстві, то тут, на мій погляд, недостатньо визначено не лише якісні, а й, в першу чергу, кількісні показники цього феномену. Хоча навіть поверхові дослідження в цьому напрямку можуть дати дуже цікавий, можливо неочікуваний чи, навіть, дещо шокуючий результат. Адже всі уже змирилися з тим, що креольський, за визначенням Миколи Рябчука, вектор українського соціуму і політикуму, якщо й не переважає, то сягає мало не половини, принаймні в електоральному вимірі в українському суспільстві.
Повний дефолт української розколотості
Проте, якщо взяти для розгляду ті регіони, де за даними статистики підтримка Партії регіонів сягає 70 і більше відсотків, цебто політична ідентифікація відбулася саме в цьому напрямку, то тут можна помітити досить цікаву річ. При розбитті електорального географічного поля Партії регіонів на більш визначені у соціально-політичному і культурному сенсі територіальні регіони, відразу стає помітно, що справжня «креольська» ідентифікація переважає не більш як на половині, за територією та населенням, цих регіонів.
Відтак, справжня територія підтримки ідеології Партії регіонів та комуністів скорочується наполовину. Себто, до 21-25% електорального поля. Що й, власне кажучи, й відповідає низці досліджень, котрі були проведені в Україні раніше. При чому – це верхня межа. Остільки, навіть у цих адміністративно-територіальних утвореннях певна частина соціуму (якщо розмежувати суспільні кластери уже за віковою, фаховою та іншими категоріями), буде мати досить відмінну, якщо не зовсім іншу ідентифікацію.
Власне кажучи, за класичною теорією управління – ідентифікація, спостереження та управління цими складовими українського соціуму та політикуму і мала б бути об’єктом для державного управління. Оскільки саме в цьому є великий потенціал як для зменшення критичного розмежування та розідентифікації, так і для загального об’єднання суспільства. Про необхідність об’єднання суспільства на сьогодні говорять не лише прибічники українського демократичного табору, а й їхні опоненти з Партії регіонів – як старі лідери на кшталт Януковича, так і нові фігури, котрі хочуть в подальшому висунутись на перші рубежі українського політикуму. Це говорить про те, що хоча б користуючись соціологічними опитуваннями, практично всі політичні лідери (окрім зовсім маргінальних), зрозуміли, що подальше педалювання розмежованості і розколу в суспільстві веде в політичне та історичне нікуди. І це є дуже хорошим індикатором того, що епоха розкручування політико-економічних ігрищ навколо уявного «розколу» в Україні закінчується. Оскільки грати на штучних розбіжностях і запровадженні антагонізму в суспільстві на базі будь-яких відмінностей стає і небезпечно, і банально невигідно в економічному та політичному сенсі.
Відтак, наразі можемо констатувати що відбувся своєрідний політичний дефолт ідеї та проекту розколотості України. І, слідуючи класиці ринкової поведінки, усі українські політичні суб’єкти в спішному порядку «скидають» активи збанкрутілого проекту та відмежовуються від нього, щоб не збанкрутіти самому. Це хороша ознака для України і чудовий шанс для інтеграції, нарешті, політичних еліт на основі національних державницьких пріоритетів, цінність котрих недвозначно підтверджено дефолтом історико-політичного напрямку української розколотості.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Але і тут спостерігаємо замість повної розідентифікації низку дуже важливих ознак протилежного – ідентифікації із загальноукраїнською спільнотою, та й, власне кажучи, з глобальним українським проектом, українською ідеєю як такою. Найяскравішим прикладом є дуже важливий фактор, який вповні вкладається в згадану вище концепцію Гантінґтона, це – цивілізаційна орієнтація. Так от, на відміну від Росії, цей креольський масив українського суспільства орієнтується, як і все українське суспільство, на Захід, а не на Схід у своєму майбутньому. Про це свідчить, як і слідування стандартам, культурним та повсякденним запитам, так і власне така суперпрагматична річ, як бажання працевлаштування чи проживання в тому, чи іншому світовому регіоні. Вірніше, вектор спрямування такого бажання. Неодноразово проведені опитування чітко свідчать, що переважна кількість населення сходу України бажала б бути (в разі виїзду поза межі України) у Європі, США та інших країнах західної цивілізації, а не в Росії.
Другий чинник екстремального опитування відбувся під час вже дещо забутої українсько-російської кризи навколо острова Тузла. Коли саме молодь Сходу України превалювала в рішучості захищати інтереси держави Україна в цій спірці зі сусідньою Росією. Що в той час дуже здивувало і наштовхнуло на відповідні роздуми політичну еліту України. І що беззаперечно свідчить про патріотичну ідентифікацію сходу України як саме українську і в жодному разі не російську. Відтак, ми можемо ще раз констатувати, що в Україні існує не розкол, а розмежованість, котра, на жаль, досить довгий час педалювалася багатьма політичними і економічними силами задля досягнення своїх цілком меркантильних інтересів.
Цінності державно-патріотичної позиції
Таким чином, стосовно розколотості чи розмежованості України можна сказати, що в Україні наявна інша хвороба. А саме – існує неінтегрованість і некерованість (принаймні в інтересах самого українського суспільства) відповідних процесів з боку, як державних, так і політичних та соціальних інституцій, котрі б мали опікуватись цими завданнями. І, в першу чергу, загально національними та загально державними інтересами інтеграції, ідентифікації та цілеспрямування держави та нації в часі та просторі. Про що, до речі, особливо останнім часом, вже відверто заявляють не лише на Заході, а й на Сході, де в останній рік фактично відмовились вести перемовини з українськими елітами, оскільки по суті нема з ким із причини неінтегрованості українських інтересів і українських еліт. Із подібним розмитим в політико-економічному просторі суб’єктом, котрий не є виразником інтересів своєї країни, дійсно нема про що вести перемовини. Це є для українських еліт досить жорстким уроком справжньої цінності державно-патріотичної позиції. Цінності навіть в прагматичному вимірі влади та грошей.
Про відсутність стратегій керування та належного управлінського рівня в Україні згадувалось в попередніх моїх публікаціях. Ще одною, надзвичайно суттєвою проблемою, котра також має своє дуже суттєве відбиття на неінтегрованість і некерованість українського соціуму і політикуму є явище тотальної корупції та невихід із моделі азійської деспотичної цивілізації, яка була нав’язана радянською владою і Російською імперією, про що також згадувалось.
Проте, коли ми говоримо про розмежування в українському суспільстві, то тут, на мій погляд, недостатньо визначено не лише якісні, а й, в першу чергу, кількісні показники цього феномену. Хоча навіть поверхові дослідження в цьому напрямку можуть дати дуже цікавий, можливо неочікуваний чи, навіть, дещо шокуючий результат. Адже всі уже змирилися з тим, що креольський, за визначенням Миколи Рябчука, вектор українського соціуму і політикуму, якщо й не переважає, то сягає мало не половини, принаймні в електоральному вимірі в українському суспільстві.
Повний дефолт української розколотості
Проте, якщо взяти для розгляду ті регіони, де за даними статистики підтримка Партії регіонів сягає 70 і більше відсотків, цебто політична ідентифікація відбулася саме в цьому напрямку, то тут можна помітити досить цікаву річ. При розбитті електорального географічного поля Партії регіонів на більш визначені у соціально-політичному і культурному сенсі територіальні регіони, відразу стає помітно, що справжня «креольська» ідентифікація переважає не більш як на половині, за територією та населенням, цих регіонів.
Відтак, справжня територія підтримки ідеології Партії регіонів та комуністів скорочується наполовину. Себто, до 21-25% електорального поля. Що й, власне кажучи, й відповідає низці досліджень, котрі були проведені в Україні раніше. При чому – це верхня межа. Остільки, навіть у цих адміністративно-територіальних утвореннях певна частина соціуму (якщо розмежувати суспільні кластери уже за віковою, фаховою та іншими категоріями), буде мати досить відмінну, якщо не зовсім іншу ідентифікацію.
Власне кажучи, за класичною теорією управління – ідентифікація, спостереження та управління цими складовими українського соціуму та політикуму і мала б бути об’єктом для державного управління. Оскільки саме в цьому є великий потенціал як для зменшення критичного розмежування та розідентифікації, так і для загального об’єднання суспільства. Про необхідність об’єднання суспільства на сьогодні говорять не лише прибічники українського демократичного табору, а й їхні опоненти з Партії регіонів – як старі лідери на кшталт Януковича, так і нові фігури, котрі хочуть в подальшому висунутись на перші рубежі українського політикуму. Це говорить про те, що хоча б користуючись соціологічними опитуваннями, практично всі політичні лідери (окрім зовсім маргінальних), зрозуміли, що подальше педалювання розмежованості і розколу в суспільстві веде в політичне та історичне нікуди. І це є дуже хорошим індикатором того, що епоха розкручування політико-економічних ігрищ навколо уявного «розколу» в Україні закінчується. Оскільки грати на штучних розбіжностях і запровадженні антагонізму в суспільстві на базі будь-яких відмінностей стає і небезпечно, і банально невигідно в економічному та політичному сенсі.
Відтак, наразі можемо констатувати що відбувся своєрідний політичний дефолт ідеї та проекту розколотості України. І, слідуючи класиці ринкової поведінки, усі українські політичні суб’єкти в спішному порядку «скидають» активи збанкрутілого проекту та відмежовуються від нього, щоб не збанкрутіти самому. Це хороша ознака для України і чудовий шанс для інтеграції, нарешті, політичних еліт на основі національних державницьких пріоритетів, цінність котрих недвозначно підтверджено дефолтом історико-політичного напрямку української розколотості.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.