Київ – Колись, ще у ХІХ столітті, знаний російський поет Тютчев – переконаний прихильник самодержавства і ворог західного лібералізму – гордо виголосив:
«Росію розум не збагне,
Аршин загальний не обмірить...»
Тривалий час так багато хто і думав – причому монархісти в цьому баченні питання об’єднувалися з російськими комуністами. Аж поки не з’явилася і не розробила свій інструментарій соціологія. Не даремно її в радянську добу певний час вписували до реєстру «буржуазних лженаук» (разом із генетикою та кібернетикою): адже вона якраз і прагне залучити розум до вивчення пояснення суспільних процесів та виміряти на основі спільних критеріїв схожість і відмінність різних країн, народів і класів. Взагалі, це одне із найголовніших завдань соціології – бути засобом, за допомогою якого народ чи країна можуть створити свій автопортрет – а потім порозмислити над ним і залучити до роздумів близьких і далеких сусідів.
Сьогодні у росіян є гарний «аршин» – у їхній країні існує вельми розвинута соціологія. Хоча, звичайно, слово «розвинута» можна потрактувати у двох сенсах. Розвинута такою мірою, що вміє вгадувати начальницькі забаганки і ставити запитання так, щоб одержувати на них бажані відповіді – це офіційна соціологія; і науково розвинута неофіційна соціологія, для якої альфою й омегою є істина, а не начальство. Головним осердям останньої є Левада-Центр, заснований одним із провідних соціологів Росії Юрієм Левадою (уродженцем Вінниччини, до речі). Проводячи регулярні опитування близько 20 років, науковці цього Центру надають реальну можливість і самим росіянам, і їхнім сусідам спробувати збагнути Росію розумом.
Примхи любові
Кілька показових і важливих штрихів до цього автопортрету Росії додали опубліковані 10 червня дані Левада-Центром репрезентативного опитування, присвяченого ставленню росіян до низки держав і наддержавних утворень, а також визначенню ворогів і друзів Російської держави. Ці дані показані в динаміці, деякі – з 1990 року до сьогодні, деякі – з пізнішого часу.
Найпоказовіші трансформації відбулися у ставленні росіян до Сполучених Штатів Америки. Якщо у травні 1990 року, ще до розпаду СРСР, дуже добре чи в основному добре ставилися до США 73%, а в листопаді 1991 року, якраз під час процесів цього розпаду, – аж 80%, то у травні цього року так ставилися до США тільки 36% опитаних. А погано чи в основному погано ставиться до Америки 50% респондентів. І що цікаво: широко висвітлюване ЗМІ, ба, навіть розрекламоване «перезавантаження» відносин між двома державами мало своїм наслідком, якщо зважити на соціологічні дані, істотне погіршення ставлення пересічних росіян до Сполучених Штатів. Парадокс чи щось більш серйозне? Чи не спонукає це опонентів нинішнього ліберального курсу Вашингтона згадати слова Вінстона Черчілля з Фултонської промови – ніщо росіяни не поважають так, як силу, і ніщо не зневажають так, як слабкість, передусім слабкість військову (а поступливість і готовність до щирого діалогу дехто сприймає саме як слабкість)? Але якщо слова Черчілля, які стосуються сталінської доби, актуальні і до сьогодні, чи не означає це, що російська ментальність за ці десятиліття мало змінилася?
Але поряд з цим далеко не кращим ставленням до США як до держави маємо зовсім інше ставлення до громадян цієї держави – 68% опитаних ставляться до них дуже добре чи в основному добре. І хоча це найнижчий показник за останні 10 років, він засвідчує чітку, на рівні підсвідомості пересічного росіянина розчахнутість політичного світосприйняття: американці – люди хороші, а от державу вони створили погану...
Утім, це стосується не тільки США. Скажімо, до Європейського Союзу зараз ставиться дуже добре чи в основному добре 57% опитаних (це знов-таки, найнижчий показник за ті 7 років, впродовж яких ставиться таке запитання). А от до жителів Західної Європи (сьогодні, очевидно, і Польща та Чехія вже сприймаються як її складова) дуже добре чи в основному добре ставиться 81% – різниця відчутна, і знов-таки на користь «народу» перед «державою».
Залишається лише намагатися збагнути, що означає ця різниця – чи то релікт радянського світогляду, коли масам прищеплювалася ненависть до «держави американських капіталістів» і водночас співчуття до «гнобленого трудового народу США», чи то вияв щиросердої переконаності, що добре ставитися можна тільки до однієї держави, і зветься вона Російська Федерація, чи ще щось. Та фактом є те, що стосовно України ця різниця ще помітніша, хоч і менше, ніж щодо Грузії (20% опитаних позитивно ставляться до Грузії, і в той же час 59% позитивно ставиться до грузинів...)
Хай живуть українці без України?
У березні 2005 року, одразу після Помаранчевої революції, кількість тих, хто в Росії ставився до України дуже добре чи в основному добре, сягала 71%. Меншим за половину число тих, хто позитивно ставиться до України, стало – за даними Левада-Центру – тільки у березні цього року. А зараз йдеться про якісь 34%, тоді як негативна настанова до України, як то кажуть, оволоділа масами, – таких серед опитаних 56%. А от до українців водночас позитивно ставиться 75% – одне слово, напрошується висновок, що для значної чистини російського суспільства було б просто чудово, якби існували українці без України, себто без Української держави.
Хоча при цьому на поставлене «в лоба» запитання щодо відносин двох країн тільки 14% опитаних заявили, що оптимальним стало б об’єднання України та Росії в одній державі, а 56% виступають за збереження незалежності обох держав, але за відкриті кордони, за відсутність митниць і віз. Нарешті, чверть респондентів – за те, щоб відносини із Україною нічим не відрізнялися від відносин із Польщею чи Фінляндією – закритий кордон, візи, митниця. І це виглядає серйозним позитивом, бо ще 10 років тому до двох третин опитаних росіян виступало за об’єднання з Україною в тій чи іншій формі.
Утім, незалежна від Кремля зовнішня політика Української держави останніх років (за усієї своєї непослідовності) мала вислідом не лише «охолодження» братерських почуттів тих російських громадян, які до цього бажали злитися з українцями в єдиній великій державі, а й перехід України до числа відвертих ворогів Росії. Принаймні, так вважає аж 41% опитаних Левада-Центром. Це третє місце після Грузії та США. І що цікаво: в очах значної кількості росіян Україна – куди більш «русофобська» держава, ніж Латвія чи Естонія.
Ворог – це той, без кого ти не можеш
Чолівка списку країн, що їх пересічні росіяни вважають своїми найліпшими друзями і найбільшими ворогами, варта того, щоб її навести повністю.
Найбільший ворог Росії в уявленні майже двох третин росіян – це Грузія, яка ніколи не вдиралася на російську територію і не претендувала ані на клаптик російської землі. Натомість серед найближчих друзів – Китай, де майже офіційно ведеться мова про «втрачені китайські території», до числа яких зараховується ледь не весь російський Далекий Схід. Серед головних друзів – Куба, економічна співпраця з якою має нульове значення для Росії. А от серед ворогів – Україна, без зроблених на заводах якої приладів не злетить жодна російська космічна ракета. І, нарешті, головний ворог і головний союзник часів Другої світової війни в уявленні росіян помінялися місцями.
Одне слово, цікаві настанови у російського суспільства...
Якщо, втім, спробувати дослідити, за якими ж критеріями росіяни визначали своїх друзів і союзників, доведеться дійти висновку: передусім за пишними промовами та полум’яними клятвами на вірність споконвічному братерству. Справді: скільки вже років начебто існує так звана «союзна держава» Росії й Білорусі, але чи помічає хтось у світі – в тому числі і його мешканці – це утворення? Та слів навколо дуже багато... А що Киргизстан чи Вірменія? У яких міжнародних конфліктах вони реально стояли на російському боці? Чи, може, від них залежить насичення ринку товарами критичного імпорту? Ні, таке насичення залежить від США, від Грузії, від України (скажімо, до 90% марганцю, без якого зупиниться російська металургія, завозиться з-за кордону, в основному з України, Казахстану та – донедавна – Грузії).
Може, й справді мав рацію поет – «Росію розум не збагне...»?
От і деякі західні аналітики наголошують – ця країна йде своїм шляхом, і нема чого присікуватися до неї з нормами цивілізованого світу.
Проте хіба не потрібне раціональне самопізнання самим росіянам, щоб урешті-решт розібратись із політичними загадками власної душі?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
«Росію розум не збагне,
Аршин загальний не обмірить...»
Тривалий час так багато хто і думав – причому монархісти в цьому баченні питання об’єднувалися з російськими комуністами. Аж поки не з’явилася і не розробила свій інструментарій соціологія. Не даремно її в радянську добу певний час вписували до реєстру «буржуазних лженаук» (разом із генетикою та кібернетикою): адже вона якраз і прагне залучити розум до вивчення пояснення суспільних процесів та виміряти на основі спільних критеріїв схожість і відмінність різних країн, народів і класів. Взагалі, це одне із найголовніших завдань соціології – бути засобом, за допомогою якого народ чи країна можуть створити свій автопортрет – а потім порозмислити над ним і залучити до роздумів близьких і далеких сусідів.
Сьогодні у росіян є гарний «аршин» – у їхній країні існує вельми розвинута соціологія. Хоча, звичайно, слово «розвинута» можна потрактувати у двох сенсах. Розвинута такою мірою, що вміє вгадувати начальницькі забаганки і ставити запитання так, щоб одержувати на них бажані відповіді – це офіційна соціологія; і науково розвинута неофіційна соціологія, для якої альфою й омегою є істина, а не начальство. Головним осердям останньої є Левада-Центр, заснований одним із провідних соціологів Росії Юрієм Левадою (уродженцем Вінниччини, до речі). Проводячи регулярні опитування близько 20 років, науковці цього Центру надають реальну можливість і самим росіянам, і їхнім сусідам спробувати збагнути Росію розумом.
Примхи любові
Кілька показових і важливих штрихів до цього автопортрету Росії додали опубліковані 10 червня дані Левада-Центром репрезентативного опитування, присвяченого ставленню росіян до низки держав і наддержавних утворень, а також визначенню ворогів і друзів Російської держави. Ці дані показані в динаміці, деякі – з 1990 року до сьогодні, деякі – з пізнішого часу.
Найпоказовіші трансформації відбулися у ставленні росіян до Сполучених Штатів Америки. Якщо у травні 1990 року, ще до розпаду СРСР, дуже добре чи в основному добре ставилися до США 73%, а в листопаді 1991 року, якраз під час процесів цього розпаду, – аж 80%, то у травні цього року так ставилися до США тільки 36% опитаних. А погано чи в основному погано ставиться до Америки 50% респондентів. І що цікаво: широко висвітлюване ЗМІ, ба, навіть розрекламоване «перезавантаження» відносин між двома державами мало своїм наслідком, якщо зважити на соціологічні дані, істотне погіршення ставлення пересічних росіян до Сполучених Штатів. Парадокс чи щось більш серйозне? Чи не спонукає це опонентів нинішнього ліберального курсу Вашингтона згадати слова Вінстона Черчілля з Фултонської промови – ніщо росіяни не поважають так, як силу, і ніщо не зневажають так, як слабкість, передусім слабкість військову (а поступливість і готовність до щирого діалогу дехто сприймає саме як слабкість)? Але якщо слова Черчілля, які стосуються сталінської доби, актуальні і до сьогодні, чи не означає це, що російська ментальність за ці десятиліття мало змінилася?
Але поряд з цим далеко не кращим ставленням до США як до держави маємо зовсім інше ставлення до громадян цієї держави – 68% опитаних ставляться до них дуже добре чи в основному добре. І хоча це найнижчий показник за останні 10 років, він засвідчує чітку, на рівні підсвідомості пересічного росіянина розчахнутість політичного світосприйняття: американці – люди хороші, а от державу вони створили погану...
Утім, це стосується не тільки США. Скажімо, до Європейського Союзу зараз ставиться дуже добре чи в основному добре 57% опитаних (це знов-таки, найнижчий показник за ті 7 років, впродовж яких ставиться таке запитання). А от до жителів Західної Європи (сьогодні, очевидно, і Польща та Чехія вже сприймаються як її складова) дуже добре чи в основному добре ставиться 81% – різниця відчутна, і знов-таки на користь «народу» перед «державою».
Залишається лише намагатися збагнути, що означає ця різниця – чи то релікт радянського світогляду, коли масам прищеплювалася ненависть до «держави американських капіталістів» і водночас співчуття до «гнобленого трудового народу США», чи то вияв щиросердої переконаності, що добре ставитися можна тільки до однієї держави, і зветься вона Російська Федерація, чи ще щось. Та фактом є те, що стосовно України ця різниця ще помітніша, хоч і менше, ніж щодо Грузії (20% опитаних позитивно ставляться до Грузії, і в той же час 59% позитивно ставиться до грузинів...)
Хай живуть українці без України?
У березні 2005 року, одразу після Помаранчевої революції, кількість тих, хто в Росії ставився до України дуже добре чи в основному добре, сягала 71%. Меншим за половину число тих, хто позитивно ставиться до України, стало – за даними Левада-Центру – тільки у березні цього року. А зараз йдеться про якісь 34%, тоді як негативна настанова до України, як то кажуть, оволоділа масами, – таких серед опитаних 56%. А от до українців водночас позитивно ставиться 75% – одне слово, напрошується висновок, що для значної чистини російського суспільства було б просто чудово, якби існували українці без України, себто без Української держави.
Хоча при цьому на поставлене «в лоба» запитання щодо відносин двох країн тільки 14% опитаних заявили, що оптимальним стало б об’єднання України та Росії в одній державі, а 56% виступають за збереження незалежності обох держав, але за відкриті кордони, за відсутність митниць і віз. Нарешті, чверть респондентів – за те, щоб відносини із Україною нічим не відрізнялися від відносин із Польщею чи Фінляндією – закритий кордон, візи, митниця. І це виглядає серйозним позитивом, бо ще 10 років тому до двох третин опитаних росіян виступало за об’єднання з Україною в тій чи іншій формі.
Утім, незалежна від Кремля зовнішня політика Української держави останніх років (за усієї своєї непослідовності) мала вислідом не лише «охолодження» братерських почуттів тих російських громадян, які до цього бажали злитися з українцями в єдиній великій державі, а й перехід України до числа відвертих ворогів Росії. Принаймні, так вважає аж 41% опитаних Левада-Центром. Це третє місце після Грузії та США. І що цікаво: в очах значної кількості росіян Україна – куди більш «русофобська» держава, ніж Латвія чи Естонія.
Ворог – це той, без кого ти не можеш
Чолівка списку країн, що їх пересічні росіяни вважають своїми найліпшими друзями і найбільшими ворогами, варта того, щоб її навести повністю.
Найбільший ворог Росії в уявленні майже двох третин росіян – це Грузія, яка ніколи не вдиралася на російську територію і не претендувала ані на клаптик російської землі. Натомість серед найближчих друзів – Китай, де майже офіційно ведеться мова про «втрачені китайські території», до числа яких зараховується ледь не весь російський Далекий Схід. Серед головних друзів – Куба, економічна співпраця з якою має нульове значення для Росії. А от серед ворогів – Україна, без зроблених на заводах якої приладів не злетить жодна російська космічна ракета. І, нарешті, головний ворог і головний союзник часів Другої світової війни в уявленні росіян помінялися місцями.
Одне слово, цікаві настанови у російського суспільства...
Якщо, втім, спробувати дослідити, за якими ж критеріями росіяни визначали своїх друзів і союзників, доведеться дійти висновку: передусім за пишними промовами та полум’яними клятвами на вірність споконвічному братерству. Справді: скільки вже років начебто існує так звана «союзна держава» Росії й Білорусі, але чи помічає хтось у світі – в тому числі і його мешканці – це утворення? Та слів навколо дуже багато... А що Киргизстан чи Вірменія? У яких міжнародних конфліктах вони реально стояли на російському боці? Чи, може, від них залежить насичення ринку товарами критичного імпорту? Ні, таке насичення залежить від США, від Грузії, від України (скажімо, до 90% марганцю, без якого зупиниться російська металургія, завозиться з-за кордону, в основному з України, Казахстану та – донедавна – Грузії).
Може, й справді мав рацію поет – «Росію розум не збагне...»?
От і деякі західні аналітики наголошують – ця країна йде своїм шляхом, і нема чого присікуватися до неї з нормами цивілізованого світу.
Проте хіба не потрібне раціональне самопізнання самим росіянам, щоб урешті-решт розібратись із політичними загадками власної душі?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.