Київ – На цій кіностудії Олександр Довженко зняв свою єдину кінокомедію. На цій кіностудії Кіра Муратова зняла чи не усі свої психологічні загадкові кінопритчі. На цій кіностудії за 90 років було відзнято майже три сотні фільмів. Зараз Одеська кіностудія у реєстрі підприємств України вже значиться як ЗАТ – закрите акціонерне товариство. А у її штаті заледве нараховується 70 творчих працівників. На святкуванні ювілею кіностудії побувала Голова Державної служби кінематографії Міністерства культури і туризму України Ганна Чміль. Вона відповіла на декілька запитань Радіо Свобода.
– З одного боку, створення ЗАТ «Одеська кіностудія» (із 49 відсотками приватного капіталу і 50 відсотками «плюс одна акція» державного) спрямовувалося на те, щоб поєднати усі зусилля і кошти, щоб створити на півдні України потужну кінематографічну базу й закласти фундамент відродження слави й авторитету Одеської кіностудії художніх фільмів.
Частину своїх зобов’язань інвестори виконали: провели ремонтні роботи, довели комунальні споруди до ладу, закупили обладнання. Однак далі цього не пішли і «зобов’язання інвестора за 2008 рік» – не виконали.
– Пані Чміль, а хто ці інвестори?
– Від імені держави тими акціями управляє не Міністерство культури і туризму, а Фонд держмайна. І саме ФДМУ відповідно й укладає угоди з інвесторами та закріплює ці угоди відповідними процедурами від імені держави. Тому я Вам сьогодні, не можу чітко сказати... Принаймні, приватизували або закуповували акції одні, потім були там інші, а на сьогодні – це компанія Тарути.
– Із чим пов’язане, на вашу думку, невиконання інвестором зобов’язань у минулому році?
– З одного боку, пов’язане з кризою, а з іншого – з тим, що будь-який інвестор зацікавлений у тому, щоб володіти усім пакетом акцій і зменшити можливі ризики. Криза лише поглибила ризики й побоювання інвестора і ми отримали такий результат. Зараз, після засідання правління й підбиття підсумків, вживаються заходи із створенням умов для того, щоб студія продовжувала функціонувати. Змінено виконавчого директора ЗАТ, тепер це кінорежисер Віктор Ноздрюхін-Заболотний. Він змінив на цій посаді Олександра Ткаченка.
І з боку інвестора, я так думаю, теж буде керівник, який контролюватиме ситуацію...
Чи буде це оптимальним варіантом? Важко сказати. І чи насправді ті заходи, які вживаються, приведуть до того, щоб вийти з цієї кризи? На словах, можна сказати, по тих рішеннях, що ухвалюються – всі зацікавлені у тому, щоб Одеська кіностудія збереглася і розвивалася.
Крім того, мене дуже потішили самі одесити. Коли було святкування, біля студії вже з самого ранку почали збиратися люди. Лише увечері їм усім дозволили зайти на кіностудію і для них демонстрували фільми Одеської кіностудії. І слухаючи тих людей, я зрозуміла, що вони не уявляють свого міста без кіностудії. Такої ж думки й місцева влада.
І це для мене сьогодні є найбільшим гарантом і найбільшою підставою для оптимізму, що студія, незалежно від того, яким чином будуть далі розвиватися події, збереже свій статус як кіновиробника і як продуцента мистецьких глядацьких вартостей, що вона, принаймні, робила до цього, і чим вона здобула собі славу.
– Відомо, що інвестувати у Одеську кіностудію хотіли декілька зарубіжних компаній. Чому не склалося?
– Справа у тому, що акціонування має певну систему координат і зобов’язань. В залежності від цього кожен інвестор, коли він вкладає кошти, має мати певні гарантії, пов’язані з тим, що буде далі, і з тим вкладеним, як воно буде використовуватися, врешті-решт, який прибуток він буде мати.
Тому на даному етапі цей варіант, існує як потенційно можливий. Але для його реалізації треба врегульовувати питання як з державою, так і з інвестором, який вже має 49 відсотків акцій.
– Зараз є заборгованість із виплати зарплати працівникам кіностудії?
– На сьогоднішній день десь лютий, березень, квітень і травень.
– Велика. Але обіцяють, що…?
– Обіцяють, що погасять. Вже за минулий рік погасили і поступово обіцяють погасити за цей період.
– Чи ідуть зйомки зараз у павільйонах?
– Так, трохи. Вони завершили за державної фінансової підтримки фільм «UA». І зараз в них будуть ще два проекти. До плану кіновиробництва на 2009-11 роки ми внесли проект Миколи Седнєва і проект Кіри Муратової.
– Пані Чміль, наразі оцінки українського кінотворчого процесу дуже песимістичні. Хтось каже, що не вистачає грошей, а хтось каже, що ідей – задля того щоб повернути Україні славу кінодержави.
– Нічого подібного. Ідеї є. На мій погляд, не вистачає політичної волі для прийняття певних рішень. Про що сьогодні говорить світовий досвід? Світовий досвід, особливо європейський свідчить про те, що кінематографії національні розцвітають і функціонують нормально там, де є державний протекціонізм по відношенню до національного фільму на всіх рівнях: від виробництва до показу. А також стосовно тих, хто вкладає кошти в кіновиробництво, показ і просування фільмів – там де запроваджена багатоканальна система підтримки кіновиробництва, кінопоказу, кінопрокату.
Практично у всіх європейських країнах є збір на підтримку кіно. Він різний. У Франції від вартості квитка й прибутку телеканалів. У Прибалтійських республіках, в Естонії – від реалізації алкоголю й тютюну. У Польщі, знову ж таки, збір від прибутків телеканалів та від реалізації квитків кінопоказу. У Німеччині у різних землях цей збір також існує.
Тому на сьогоднішній день в країні у черговий раз з’явилася надія, бо мають бути розглянуті у Верховній Раді зміни до закону «Про кінематографію» – у другому читанні.
На щастя, справді різні фракції депутатські обговорили спільно з кінематографістами цей законопроект і внесли зміни. Суть цих змін якраз і полягає у запровадженні протекціонізму по відношенню до національного фільму і у запровадженні збору на підтримку національного кіно.
Якщо нам вдасться це зробити, то тоді, повірте мені, не буде залежати кінематограф від суб’єктивованого фактору, тобто не буде залежати від того, хто буде очолювати кінематографію, чи службу, чи ще щось, а буде залежати від наповнення бюджету кіно, від того як буде функціонувати ця багатоканальна система. Тобто, частину – держава, частину – від збору, а частина буде зацікавлена звільненням від оподаткування, або тієї частки коштів, як інвестори будуть давати на потреби кіновиробництва. І це створить систему.
Тільки системний підхід, тільки реальна підтримка національної мистецької вартості – дає результати, ефективні результати!
(Київ – Прага)
Частину своїх зобов’язань інвестори виконали: провели ремонтні роботи, довели комунальні споруди до ладу, закупили обладнання. Однак далі цього не пішли і «зобов’язання інвестора за 2008 рік» – не виконали.
– Пані Чміль, а хто ці інвестори?
– Від імені держави тими акціями управляє не Міністерство культури і туризму, а Фонд держмайна. І саме ФДМУ відповідно й укладає угоди з інвесторами та закріплює ці угоди відповідними процедурами від імені держави. Тому я Вам сьогодні, не можу чітко сказати... Принаймні, приватизували або закуповували акції одні, потім були там інші, а на сьогодні – це компанія Тарути.
– Із чим пов’язане, на вашу думку, невиконання інвестором зобов’язань у минулому році?
– З одного боку, пов’язане з кризою, а з іншого – з тим, що будь-який інвестор зацікавлений у тому, щоб володіти усім пакетом акцій і зменшити можливі ризики. Криза лише поглибила ризики й побоювання інвестора і ми отримали такий результат. Зараз, після засідання правління й підбиття підсумків, вживаються заходи із створенням умов для того, щоб студія продовжувала функціонувати. Змінено виконавчого директора ЗАТ, тепер це кінорежисер Віктор Ноздрюхін-Заболотний. Він змінив на цій посаді Олександра Ткаченка.
І з боку інвестора, я так думаю, теж буде керівник, який контролюватиме ситуацію...
Чи буде це оптимальним варіантом? Важко сказати. І чи насправді ті заходи, які вживаються, приведуть до того, щоб вийти з цієї кризи? На словах, можна сказати, по тих рішеннях, що ухвалюються – всі зацікавлені у тому, щоб Одеська кіностудія збереглася і розвивалася.
Крім того, мене дуже потішили самі одесити. Коли було святкування, біля студії вже з самого ранку почали збиратися люди. Лише увечері їм усім дозволили зайти на кіностудію і для них демонстрували фільми Одеської кіностудії. І слухаючи тих людей, я зрозуміла, що вони не уявляють свого міста без кіностудії. Такої ж думки й місцева влада.
І це для мене сьогодні є найбільшим гарантом і найбільшою підставою для оптимізму, що студія, незалежно від того, яким чином будуть далі розвиватися події, збереже свій статус як кіновиробника і як продуцента мистецьких глядацьких вартостей, що вона, принаймні, робила до цього, і чим вона здобула собі славу.
– Відомо, що інвестувати у Одеську кіностудію хотіли декілька зарубіжних компаній. Чому не склалося?
– Справа у тому, що акціонування має певну систему координат і зобов’язань. В залежності від цього кожен інвестор, коли він вкладає кошти, має мати певні гарантії, пов’язані з тим, що буде далі, і з тим вкладеним, як воно буде використовуватися, врешті-решт, який прибуток він буде мати.
Тому на даному етапі цей варіант, існує як потенційно можливий. Але для його реалізації треба врегульовувати питання як з державою, так і з інвестором, який вже має 49 відсотків акцій.
– Зараз є заборгованість із виплати зарплати працівникам кіностудії?
– На сьогоднішній день десь лютий, березень, квітень і травень.
– Велика. Але обіцяють, що…?
– Обіцяють, що погасять. Вже за минулий рік погасили і поступово обіцяють погасити за цей період.
– Чи ідуть зйомки зараз у павільйонах?
– Так, трохи. Вони завершили за державної фінансової підтримки фільм «UA». І зараз в них будуть ще два проекти. До плану кіновиробництва на 2009-11 роки ми внесли проект Миколи Седнєва і проект Кіри Муратової.
– Пані Чміль, наразі оцінки українського кінотворчого процесу дуже песимістичні. Хтось каже, що не вистачає грошей, а хтось каже, що ідей – задля того щоб повернути Україні славу кінодержави.
– Нічого подібного. Ідеї є. На мій погляд, не вистачає політичної волі для прийняття певних рішень. Про що сьогодні говорить світовий досвід? Світовий досвід, особливо європейський свідчить про те, що кінематографії національні розцвітають і функціонують нормально там, де є державний протекціонізм по відношенню до національного фільму на всіх рівнях: від виробництва до показу. А також стосовно тих, хто вкладає кошти в кіновиробництво, показ і просування фільмів – там де запроваджена багатоканальна система підтримки кіновиробництва, кінопоказу, кінопрокату.
Практично у всіх європейських країнах є збір на підтримку кіно. Він різний. У Франції від вартості квитка й прибутку телеканалів. У Прибалтійських республіках, в Естонії – від реалізації алкоголю й тютюну. У Польщі, знову ж таки, збір від прибутків телеканалів та від реалізації квитків кінопоказу. У Німеччині у різних землях цей збір також існує.
Тому на сьогоднішній день в країні у черговий раз з’явилася надія, бо мають бути розглянуті у Верховній Раді зміни до закону «Про кінематографію» – у другому читанні.
На щастя, справді різні фракції депутатські обговорили спільно з кінематографістами цей законопроект і внесли зміни. Суть цих змін якраз і полягає у запровадженні протекціонізму по відношенню до національного фільму і у запровадженні збору на підтримку національного кіно.
Якщо нам вдасться це зробити, то тоді, повірте мені, не буде залежати кінематограф від суб’єктивованого фактору, тобто не буде залежати від того, хто буде очолювати кінематографію, чи службу, чи ще щось, а буде залежати від наповнення бюджету кіно, від того як буде функціонувати ця багатоканальна система. Тобто, частину – держава, частину – від збору, а частина буде зацікавлена звільненням від оподаткування, або тієї частки коштів, як інвестори будуть давати на потреби кіновиробництва. І це створить систему.
Тільки системний підхід, тільки реальна підтримка національної мистецької вартості – дає результати, ефективні результати!
(Київ – Прага)