Київ – «Журналісти – повитухи і гробарі своєї епохи» – таку думку про фахівців однієї з найдревніших професій висловив Карл Гуцков ще в середині позаминулого століття. Редактор журналу «Telegraph fur Deutschland» (у 1838-1842 роках), із яким співпрацювали Фрідріх Геббель, Ґеорґ Гервег, Фрідріх Енґельс, Жорж Санд, мав на увазі життєствердну і руйнівну силу журналістики тогочасної.
Відтоді багато чого змінилося у світі, з’явилися нові країни і кордони, нові журнали та редактори. Змінилася й журналістика, стрімко освоюючи нові жанри, ламаючи стереотипи, сягаючи нечуваних раніше висот свободи слова. Але і життєствердна, і руйнівна сили журналістики теперішньої притаманні цьому фахові й сьогодні. Адже слово й досі може бути і засобом духовного будівництва, і засобом кілерства – чи то політичного, чи будь-якого іншого.
Яке лице має нині українська журналістика? Чому часто постає перед суспільством «дволиким Янусом»? Яке майбутнє проглядає з її основоположних принципів, якщо такі в неї є?
Найнебезпечніша з професій
Незалежній журналістиці належить ключова роль у забезпеченні демократичного права людей на інформацію. Це право – шукати, отримувати і поширювати інформацію – гарантоване Всесвітньою декларацією прав людини. Однак внесок журналістів у справу свободи слова часто межує з небезпекою для свободи самого журналіста і навіть для його життя. Щотижня, за даними Press Emblem Campaign, у світі гине два журналісти. За останні два роки в різних країнах вбито 210 журналістів. До цієї цифри можна додати і тих, котрі загинули за «нез’ясованих обставин». В Україні – як Георгій Гонгадзе, як «самоповішений» Петро Шевченко, як згорілий «внаслідок зіткнення з МАЗом» у своєму автомобілі Володимир Єфремов (свідок у справі Павла Лазаренка) та інші.
У новому столітті список країн, малопридатних для журналістської діяльності, значно розширився. Нью-йоркський Комітет захисту журналістів ще в 2004 році відніс до таких країн Ірак, Іран, Китай, Кубу, Зімбабве, Судан, Росію та низку інших країн. Про переслідування журналістів в Україні тоді теж ішлося. На сьогодні до списку додалися Туркменистан, Киргизстан та ще кілька країн, де свобода слова і свобода журналіста – поняття несумісні.
Щодо України, то після Помаранчевої революції тут було проголошено свободу слова і свободу преси.
А два роки тому Президент України Віктор Ющенко нагадав у своєму виступі під час професійного свята журналістів, що «як і будь-який журналіст, так і український журналіст – це є індикатор нашого суспільного здоров’я». І додав: «Країні потрібна надія і життєвий імпульс. …Я покладаю особливу надію на вашу особисту відповідальність, на ваш професіоналізм – цілої армії українських журналістів. Ми все повинні зробити, шановні друзі, щоб стандарт журналістської діяльності, якого ми досягли в 2004 році, був залишений, не допустити його вихолощення чи дискредитації – розуміючи при цьому, що для дуже багатьох у політиці інколи є велике бажання сформулювати політику залежного журналіста, який би легко піддавався деморалізації, односторонній оцінці тих чи інших подій, які відбуваються в українській державі чи в українському суспільстві».
Надії, про які говорив Президент України, залишаються поки що нездійсненними.
Фах журналіста залишається небезпечним. Останній випадок побиття журналіста сталося 25 травня цього року. – На Броварському проспекті в Києві серед білого дня невідомий бейсбольною битою розбив автомобіль Дмитра Комарова, виволік самого журналіста з автомобіля й побив його. Журналістові вдалося вирватися, завести автомобіль і поїхати до найближчого відділу міліції. Нападник переслідував його – аж до подвір’я Печерського райвідділу міліції, почуваючись безкарним.
Біди української журналістики
Найбільша небезпека для журналістів у нинішній Україні – це навіть не висока ймовірність бути побитим. В умовах затяжної кризи це страх втратити роботу. А втратити її дуже легко. Не тільки тому, що багато засобів масової інформації скорочують штати, зменшують зарплату й гонорари або закриваються.
Є й інші причини, вони ж – і біди української журналістики. Одна з глибоко вкорінених – так звана «джинса». Іншими словами, замовні матеріали, оплачені замовниками. Навіть неозброєним оком такі матеріали можна вирізнити серед численних повідомлень, аналітичних статтей, інтерв’ю та інших жанрів. Окремі сюжети й прямі ефіри на радіо й телебаченні, окремі статті в інтернет-виданнях і друкованій пресі мають ознаки «джинси». Чи страх перед втратою роботи, чи пошук легкого заробітку живить цю біду? Подолати її можна буде тільки тоді, коли в країні буде подолано корупційного «спрута», який обплутав своїми щупальцями всі сфери людської діяльності.
Ще одна біда – залежність «незалежного журналіста», перепрошую за каламбур, від свого роботодавця. Не таємниця, що численні ЗМІ в Україні не існують самі по собі. У кожного, чи майже кожного, такого засобу інформації є свій господар – певна політична сила чи партія, певний гурт людей (коли хочете – клан), а, отже, й фінанси того чи іншого «господаря».
Серед численних інших бід – і брак часописів, зокрема, наукових, про що не раз велися поважні дискусії, а також – літературно-художніх, пізнавальних. Друкованих газет теж небагато, як на таку велику країну. Журналістам дедалі складніше знайти роботу. Інтернет-газети певним чином заповнюють нішу, але і їх не густо, а ще коли цю проблему помножити на проблему самого інтернету, який в Україні малодоступний…
Аналізуючи видання, які виходять, прослухавши безліч передач на радіо, переглянувши «рейтингові» канали телебачення, доходиш сумного висновку про ще одну яскраву біду української журналістики – її непрофесійність. Справді сумно говорити про це, бо за майже два десятки літ незалежності країни вищі навчальні заклади випустили тисячі дипломованих журналістів. Не всі з них добре вчилися, напевне, бо фахівцями стали не всі. Про те, якою мовою ведуть вони свої репортажі, пишуть інформаційні замітки чи статті, говорити слід окремо. Це дивовижний суржик, нечуваний «діалект», незнайоме «наріччя» української мови, в жодних дослідженнях філологів досі не зафіксоване. Ця тема важлива і нагальна, але – окрема. Бо надто велика.
Перелік бід не обмежений. Особливою серед них є ще одна, яка стосується журналістської етики та естетики. Свобода слова часто в устах «акул пера» стає свободою від слова. Образливі епітети, дефініції, висновки звучать в ефірах, з’являються друком та в інтернет-виданнях. На адресу будь-кого – чи то партійний лідер, чи навіть Прем’єр-міністр або й Президент. Толерантність і шана до обраних народом очільників рідко притаманна тим, хто про них пише. (Cлід зауважити, що й самі очільники часто слів не вибирають, тоді журналісти з насолодою цитують їх, а істина й авторитетність десь губляться. Може, тому, що, як казала Жорж Санд, «істина живе лиш у відкритій душі, і авторитет – лише в чистих вустах»?)
Про те, як виглядають журналісти, у якому вбранні часто з’являються не тільки на робочих місцях, а й у Верховній Раді, на прес-конференціях в інших офіційних місцях, можна б і не згадувати. Якби не тенденція до ще більшої «розкутості», – недоречних у згаданих місцях обладунків і з’яви на телеекранах не просто без смаку одягнених, а напівроздягнених ведучих…
Принципи, засади, завдання і перспективи
Українська журналістика, за плечима якої історія, досвід поколінь та багато втрачених шансів, сьогодні не виконує двох своїх основних завдань. Не надає суспільству чесної, перевіреної, безсторонньої, виваженої інформації. Не формує демократичне суспільство, використовуючи свої принципи і засади. Відбувається це тому, що цензура власника виявилася могутнішою від цензури політичної, державної.
Про перспективи журналістики, авторитет якої в суспільстві значно впав, можна буде говорити тоді, коли головні свої завдання журналістика почне виконувати. Коли буде «повитухою» демократії в країні, а не її «гробарем»; коли перестане обслуговувати того чи іншого власника нарівні з його манікюрницею, перукарем, домашньою робітницею та рештою обслуговуючого персоналу. Захищатиме права і свободи суспільства, дбаючи і про демократичність цього суспільства, і про імідж рідної країни у світі. Не втрачаючи при цьому себе.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Яке лице має нині українська журналістика? Чому часто постає перед суспільством «дволиким Янусом»? Яке майбутнє проглядає з її основоположних принципів, якщо такі в неї є?
Найнебезпечніша з професій
Незалежній журналістиці належить ключова роль у забезпеченні демократичного права людей на інформацію. Це право – шукати, отримувати і поширювати інформацію – гарантоване Всесвітньою декларацією прав людини. Однак внесок журналістів у справу свободи слова часто межує з небезпекою для свободи самого журналіста і навіть для його життя. Щотижня, за даними Press Emblem Campaign, у світі гине два журналісти. За останні два роки в різних країнах вбито 210 журналістів. До цієї цифри можна додати і тих, котрі загинули за «нез’ясованих обставин». В Україні – як Георгій Гонгадзе, як «самоповішений» Петро Шевченко, як згорілий «внаслідок зіткнення з МАЗом» у своєму автомобілі Володимир Єфремов (свідок у справі Павла Лазаренка) та інші.
У новому столітті список країн, малопридатних для журналістської діяльності, значно розширився. Нью-йоркський Комітет захисту журналістів ще в 2004 році відніс до таких країн Ірак, Іран, Китай, Кубу, Зімбабве, Судан, Росію та низку інших країн. Про переслідування журналістів в Україні тоді теж ішлося. На сьогодні до списку додалися Туркменистан, Киргизстан та ще кілька країн, де свобода слова і свобода журналіста – поняття несумісні.
Щодо України, то після Помаранчевої революції тут було проголошено свободу слова і свободу преси.
А два роки тому Президент України Віктор Ющенко нагадав у своєму виступі під час професійного свята журналістів, що «як і будь-який журналіст, так і український журналіст – це є індикатор нашого суспільного здоров’я». І додав: «Країні потрібна надія і життєвий імпульс. …Я покладаю особливу надію на вашу особисту відповідальність, на ваш професіоналізм – цілої армії українських журналістів. Ми все повинні зробити, шановні друзі, щоб стандарт журналістської діяльності, якого ми досягли в 2004 році, був залишений, не допустити його вихолощення чи дискредитації – розуміючи при цьому, що для дуже багатьох у політиці інколи є велике бажання сформулювати політику залежного журналіста, який би легко піддавався деморалізації, односторонній оцінці тих чи інших подій, які відбуваються в українській державі чи в українському суспільстві».
Надії, про які говорив Президент України, залишаються поки що нездійсненними.
Фах журналіста залишається небезпечним. Останній випадок побиття журналіста сталося 25 травня цього року. – На Броварському проспекті в Києві серед білого дня невідомий бейсбольною битою розбив автомобіль Дмитра Комарова, виволік самого журналіста з автомобіля й побив його. Журналістові вдалося вирватися, завести автомобіль і поїхати до найближчого відділу міліції. Нападник переслідував його – аж до подвір’я Печерського райвідділу міліції, почуваючись безкарним.
Біди української журналістики
Найбільша небезпека для журналістів у нинішній Україні – це навіть не висока ймовірність бути побитим. В умовах затяжної кризи це страх втратити роботу. А втратити її дуже легко. Не тільки тому, що багато засобів масової інформації скорочують штати, зменшують зарплату й гонорари або закриваються.
Є й інші причини, вони ж – і біди української журналістики. Одна з глибоко вкорінених – так звана «джинса». Іншими словами, замовні матеріали, оплачені замовниками. Навіть неозброєним оком такі матеріали можна вирізнити серед численних повідомлень, аналітичних статтей, інтерв’ю та інших жанрів. Окремі сюжети й прямі ефіри на радіо й телебаченні, окремі статті в інтернет-виданнях і друкованій пресі мають ознаки «джинси». Чи страх перед втратою роботи, чи пошук легкого заробітку живить цю біду? Подолати її можна буде тільки тоді, коли в країні буде подолано корупційного «спрута», який обплутав своїми щупальцями всі сфери людської діяльності.
Ще одна біда – залежність «незалежного журналіста», перепрошую за каламбур, від свого роботодавця. Не таємниця, що численні ЗМІ в Україні не існують самі по собі. У кожного, чи майже кожного, такого засобу інформації є свій господар – певна політична сила чи партія, певний гурт людей (коли хочете – клан), а, отже, й фінанси того чи іншого «господаря».
Серед численних інших бід – і брак часописів, зокрема, наукових, про що не раз велися поважні дискусії, а також – літературно-художніх, пізнавальних. Друкованих газет теж небагато, як на таку велику країну. Журналістам дедалі складніше знайти роботу. Інтернет-газети певним чином заповнюють нішу, але і їх не густо, а ще коли цю проблему помножити на проблему самого інтернету, який в Україні малодоступний…
Аналізуючи видання, які виходять, прослухавши безліч передач на радіо, переглянувши «рейтингові» канали телебачення, доходиш сумного висновку про ще одну яскраву біду української журналістики – її непрофесійність. Справді сумно говорити про це, бо за майже два десятки літ незалежності країни вищі навчальні заклади випустили тисячі дипломованих журналістів. Не всі з них добре вчилися, напевне, бо фахівцями стали не всі. Про те, якою мовою ведуть вони свої репортажі, пишуть інформаційні замітки чи статті, говорити слід окремо. Це дивовижний суржик, нечуваний «діалект», незнайоме «наріччя» української мови, в жодних дослідженнях філологів досі не зафіксоване. Ця тема важлива і нагальна, але – окрема. Бо надто велика.
Перелік бід не обмежений. Особливою серед них є ще одна, яка стосується журналістської етики та естетики. Свобода слова часто в устах «акул пера» стає свободою від слова. Образливі епітети, дефініції, висновки звучать в ефірах, з’являються друком та в інтернет-виданнях. На адресу будь-кого – чи то партійний лідер, чи навіть Прем’єр-міністр або й Президент. Толерантність і шана до обраних народом очільників рідко притаманна тим, хто про них пише. (Cлід зауважити, що й самі очільники часто слів не вибирають, тоді журналісти з насолодою цитують їх, а істина й авторитетність десь губляться. Може, тому, що, як казала Жорж Санд, «істина живе лиш у відкритій душі, і авторитет – лише в чистих вустах»?)
Про те, як виглядають журналісти, у якому вбранні часто з’являються не тільки на робочих місцях, а й у Верховній Раді, на прес-конференціях в інших офіційних місцях, можна б і не згадувати. Якби не тенденція до ще більшої «розкутості», – недоречних у згаданих місцях обладунків і з’яви на телеекранах не просто без смаку одягнених, а напівроздягнених ведучих…
Принципи, засади, завдання і перспективи
Українська журналістика, за плечима якої історія, досвід поколінь та багато втрачених шансів, сьогодні не виконує двох своїх основних завдань. Не надає суспільству чесної, перевіреної, безсторонньої, виваженої інформації. Не формує демократичне суспільство, використовуючи свої принципи і засади. Відбувається це тому, що цензура власника виявилася могутнішою від цензури політичної, державної.
Про перспективи журналістики, авторитет якої в суспільстві значно впав, можна буде говорити тоді, коли головні свої завдання журналістика почне виконувати. Коли буде «повитухою» демократії в країні, а не її «гробарем»; коли перестане обслуговувати того чи іншого власника нарівні з його манікюрницею, перукарем, домашньою робітницею та рештою обслуговуючого персоналу. Захищатиме права і свободи суспільства, дбаючи і про демократичність цього суспільства, і про імідж рідної країни у світі. Не втрачаючи при цьому себе.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.