Лондон – Тема виходу України з-під «опіки» Росії набула актуальності практично з перших же днів проголошення української незалежності. Особливо ця тема регулярно поставала в зв’язку з проблемою енергопостачання.
Нафта і газ були реальними, фізично відчутними символами залежності країни. Енергопостачання виглядало як індикатор політичних змагань.
Майже усі партії, а особливо ті, які були кандидатами в правлячі, усі ледве не в єдиний голос вимагали і обіцяли подолати залежність України від своєї багатої на природні копалини сусідки.
І чим більше лунали заклики до отієї диверсифікації, тим менше було надій на досягнення цих рожевих мрій. І ось вже скоро Україна підійде на відзначення двадцятиліття проголошення своєї Незалежності, а коли країна реально здобуде цю незалежність – і досі залишається проблематичним.
Обіцянки – цяцянки
Як сиротливо звучить повідомлення про те, що «Нафтогаз України» до осені розпочне видобуток нафти в Об’єднаних Арабських Еміратах.
Якщо такими темпами Україна буде вирішувати питання пошуку альтернативних джерел енергопостачання, то до бажаних результатів країні чекати років двісті. А це означає – ніколи недочекатися.
Уже три президенти і купа прем’єр-міністрів відсиділи свої строки у верховних кріслах. Як ота клята диверсифікація вирішувалася на рівні гасел і обіцянок, так вона і залишилася на тому чисто вулично-віртуальному рівні.
Ба, більше, зараз про цю проблему якось не дуже комфортно дискутувати. Нема ані ідей, ані навіть носіїв отих балачок. Усі чекають чергового січня.
А там кожна політична сила в країні із заповзятістю встрибує у газову війну з Росією, аби у каламутній водичці виловити свої політичні дивіденди.
Фронт спротиву
Прямо протилежний приклад демонструє ще один колишній суб’єкт СРСР – нинішній Туркменистан. Диверсифікація енерго-експорту стала генеральною державною настановою.
Ашхабад пробує протистояти контролеві Росії відразу ж в кількох напрямках. І є вже серйозні результати. Наприкінці року туркменський газ піде в Китай.
Очікується, що в решті решт закінчаться переговори туркменів із іранцями. В зв’язку з тим, що газопровід вже споруджено, то питання лише за двома підписами – і Туркменистан придбає ще одного вагомого партнера, а Росія ще одного серйозного конкурента.
Президент Туркменистану цим не задовольняється і веде переговори з Євросоюзом про постачання газу до країн Європи, які активно шукають альтернативні джерела в обхід Росії.
Подібні спроби вчиняють також й інші країни Центральної Азії. Такі як Казахстан та Узбекистан. Можливо, більш обережно, ніж зараз це робить Туркменистан, але неухильно.
Власне кажучи, у Росії що далі, то частіше виникає «головний біль» практично із-за усіх новоутворень на пострадянському просторі. Усі країни в регіоні так чи інакше намагаються вислизнути з-під монопольного контролю Москви.
Як же все-таки бути?
Міжнародні спостерігачі вже здавна звертали увагу на те, що Росія продовжує використовувати енергетику в політичних цілях, утримуючи свій контроль над країнами, котрі потрапили в енергетичну залежність від російських джерел постачання.
В цьому плані приклад України виглядає класичним. При цьому нема ніякого зв’язку з тим, яка партія прийде до влади в Україні. Всі вони поки що залишаються потенційними жертвами залежності від Росії.
Регіониали, комуністи, соціалісти хваляться, що вони дуже легко уникають конфлікту з Росією, оскільки знають, як її треба ублажати і вміють маневрувати, щоб досягти якихось прийнятних для себе результатів. Вони не хочуть у цьому вбачати приховану форму залежності.
Інші партії менше маневрують, інколи виходять у відкритий бій, але від цього залежність України не зменшується. Перспектива виглядає дуже слизькою. Інша сторона колись, врешті-решт, скористається цією слабкістю і перетворить її на свою силу.
(Лондон – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Майже усі партії, а особливо ті, які були кандидатами в правлячі, усі ледве не в єдиний голос вимагали і обіцяли подолати залежність України від своєї багатої на природні копалини сусідки.
І чим більше лунали заклики до отієї диверсифікації, тим менше було надій на досягнення цих рожевих мрій. І ось вже скоро Україна підійде на відзначення двадцятиліття проголошення своєї Незалежності, а коли країна реально здобуде цю незалежність – і досі залишається проблематичним.
Обіцянки – цяцянки
Як сиротливо звучить повідомлення про те, що «Нафтогаз України» до осені розпочне видобуток нафти в Об’єднаних Арабських Еміратах.
Якщо такими темпами Україна буде вирішувати питання пошуку альтернативних джерел енергопостачання, то до бажаних результатів країні чекати років двісті. А це означає – ніколи недочекатися.
Уже три президенти і купа прем’єр-міністрів відсиділи свої строки у верховних кріслах. Як ота клята диверсифікація вирішувалася на рівні гасел і обіцянок, так вона і залишилася на тому чисто вулично-віртуальному рівні.
Ба, більше, зараз про цю проблему якось не дуже комфортно дискутувати. Нема ані ідей, ані навіть носіїв отих балачок. Усі чекають чергового січня.
А там кожна політична сила в країні із заповзятістю встрибує у газову війну з Росією, аби у каламутній водичці виловити свої політичні дивіденди.
Фронт спротиву
Прямо протилежний приклад демонструє ще один колишній суб’єкт СРСР – нинішній Туркменистан. Диверсифікація енерго-експорту стала генеральною державною настановою.
Ашхабад пробує протистояти контролеві Росії відразу ж в кількох напрямках. І є вже серйозні результати. Наприкінці року туркменський газ піде в Китай.
Очікується, що в решті решт закінчаться переговори туркменів із іранцями. В зв’язку з тим, що газопровід вже споруджено, то питання лише за двома підписами – і Туркменистан придбає ще одного вагомого партнера, а Росія ще одного серйозного конкурента.
Президент Туркменистану цим не задовольняється і веде переговори з Євросоюзом про постачання газу до країн Європи, які активно шукають альтернативні джерела в обхід Росії.
Подібні спроби вчиняють також й інші країни Центральної Азії. Такі як Казахстан та Узбекистан. Можливо, більш обережно, ніж зараз це робить Туркменистан, але неухильно.
Власне кажучи, у Росії що далі, то частіше виникає «головний біль» практично із-за усіх новоутворень на пострадянському просторі. Усі країни в регіоні так чи інакше намагаються вислизнути з-під монопольного контролю Москви.
Як же все-таки бути?
Міжнародні спостерігачі вже здавна звертали увагу на те, що Росія продовжує використовувати енергетику в політичних цілях, утримуючи свій контроль над країнами, котрі потрапили в енергетичну залежність від російських джерел постачання.
В цьому плані приклад України виглядає класичним. При цьому нема ніякого зв’язку з тим, яка партія прийде до влади в Україні. Всі вони поки що залишаються потенційними жертвами залежності від Росії.
Регіониали, комуністи, соціалісти хваляться, що вони дуже легко уникають конфлікту з Росією, оскільки знають, як її треба ублажати і вміють маневрувати, щоб досягти якихось прийнятних для себе результатів. Вони не хочуть у цьому вбачати приховану форму залежності.
Інші партії менше маневрують, інколи виходять у відкритий бій, але від цього залежність України не зменшується. Перспектива виглядає дуже слизькою. Інша сторона колись, врешті-решт, скористається цією слабкістю і перетворить її на свою силу.
(Лондон – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.