Гість Свободи: Міністр культури і туризму Василь Вовкун
(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису)
Інна Кузнецова: Пане міністре, життя – театр - всі знають. Політичне життя – театр тим паче, театр зрежисований.
До Вас запитання не до як міністра, а як до фахового режисера: зрежисований професійно чи аматорськи?
Василь Вовкун: Безпрофесійно, аматорськи і безкультурно.
- Ви, мабуть, чи не єдиний з міністрів, які не з БЮТівського табору, зараз не зазнаєте якось таких нападів, скажімо так. Це теж режисура чи ні?
- Воно не зовсім так, тому що на погоджувальних радах прізвище міністра виникало і не раз. Я думаю, що ще не прийшов час.
- Коли ж буде той час?
- Подивимося. Поживемо – подивимося.
- Це, очевидно, мабуть, всі питання, пов’язані з політикою такою вже… Більше навіть про театр, очевидно, не буде. Але далі буде про гроші і про політичну кон’юнктуру в кіно, в мистецтві і в театрі.
Минулого тижня Ви, здається, були на передпоказі робіт до «Сотбі». Ми 9 червня будемо представляти роботи українських митців на аукціоні в «Сотбі». Це вперше. Правильно?
- Вперше.
- Там є така одна робота. Називається «Державний обрус». Робота Макова. Коли на неї дивишся, вона мені нагадує справді нашу культуру. Я не знаю, можливо, у Вас інші асоціації?
- Культуру кого?
- Країни. Бідну, нещасну.
Для радіослухачів потрібно сказати: це навколо діжки (таке у мене враження склалося) виделки і ножі такі витягнуті і голодні без їжі.
- В мене десь подібна асоціація, але не зовсім так, тому що культура у нас є, вона багата, вона має свою, як кажуть, ціху.
Але культура, яка справді… скоріше безкультур’я, з яким сьогодні людина приходить до влади, і чим більше вона має, тим більше вона хоче, то, власне, можливо, це більше асоціюється з тим, коли людина державна не бачить свого власного народу, коли не бачить людину просту, яка встає, як кажуть, із сонцем, лягає пізно, щоб справді сьогодні в якісь мірі навіть вижити.
І цей контраст, який сьогодні в суспільстві є, він абсолютно неприродній, він антинародний. І, власне, можливо й художник Маков мав це на увазі.
- Я так подумала: от якби та картина продалася... Звичайно, від неї гроші на культуру в країні не з’явилися, але знову ж таки асоціація така виникла. Бо грошей на культуру не вистачає. Я очікувала, що Ви саме це й скажете.
- Ви знаєте, грошей завжди буде не вистачати.
Тут, я думаю, проблема криється в іншому – в самому ставленні держави до культури, на яке місце вона ставиться, відповідно тоді є той чи інший результат. Якщо залишається той самий залишковий принцип, хоча навіть при радянській владі культурі приділяли увагу як ідеології, то все рівно вони дбали про це.
Інша справа – чи це була культура, яка ідеологічно вироблялася в Кремлі, чи це була культура українська?
Але в рідній державі культура не може бути упосліджена, тому що, власне, виникають такі аномальні явища, які ми бачимо чи у ВР, чи в інших кабінетах урядових, чи в провладних. Мені здається, що чи в бізнесі, чи в економіці, чи в журналістиці. Це все, власне, рикошетом відбивається на всіх абсолютно сторонах життя.
Культура сьогодні там, де вона є, поставлена на зовсім інший рівень…
- Це такі доволі загальні слова.
З іншого боку, якщо говорити про конкретні речі. От аукціон «Сотбі». Це вперше. Ми готувалися? От як держава готувалася до цього?
- Як держава готувалася? А чому держава мала готуватися? Це не державний захід. Чому держава мала готуватися? І «Сотбі» – це не є державна програма країни, а це є абсолютно незалежна організація, яка має визнання у світі тим, що вона продає відомих художників, а разом з тим вона виявила інтерес, скажемо так, до української школи художньої.
І це є величезний позитив в тому, що вперше вона сама запропонувала, і ми веземо, не ми веземо, а знову ж таки хтось везе. І все це відбувається без держави.
- ВР колись ухвалила такий закон, що художники везуть роботи, а 20%, коли вивозять, сплачують податок.
- Я не хотів би, щоб наша розмова звелася від високого відразу до грошей.
Ми можемо говорити взагалі про законодавчу базу, яка за 17 років взагалі до культури не поверталася, і живемо ми за законодавством УРСР.
Якщо говорити про конкретний проект закону, який був внесений 6 березня у ВР як проект по ввезенню і вивезенню цінностей, то, власне, він був не прийнятий. І був не прийнятий, очевидно, з певних причин, я маю на увазі лобістських, які не хотіли цього закону.
Тобто, ми вислухали всі сторони. Очевидно, що ми до чогось прислухаємося, а щось все-таки виправимо, і ми не стомимося його знову ж таки вносити в стіни ВР.
- А самі лобіювати не пробували?
- Створення самого проекту закону, якщо він вже внесений у ВР, то він проходить дуже немалу стадію, якщо це розуміти правильно і фахово, то він абсолютно проходить те ж саме лобіювання, але воно проходить абсолютно з державницької позиції.
- От стосовно державницьких позицій. Завтра буде відзначення 130-річчя Симона Петлюри. Будуть урочистості з державницьких позицій. І чесно кажучи, не применшуючи постаті Петлюри, про нього потрібно говорити. Про нього, на жаль, ми знаємо мало.
Але я, наприклад, боюся, що завтра російське телебачення, яке можна подивитися в квартирі багатьох українців, скаже так: «Ющенко – петлюрівець і петлюрівців славить». І у нас це може виявитися таким собі черговим заходом…
Чому ми говоримо це чи знову ж таки у нас тих грошей вистачає лише на урочистості з нагоди ювілеїв? Чи є якісь програми от знову ж таки щодо вивчення спадщини, щодо представлення спадщини Петлюри, Мазепи і так далі?
- Звичайно питання того чи іншого державного заходу знаходиться в площині різних векторів, я маю на увазі і різних підходів залежно від того, як ми хочемо справді висвітлити ту чи іншу подію чи ту чи іншу особистість, тому що Міністерство освіти мало би це зробити, урок мав би ввести в історію сам період, саму особистість. Скажімо, Міністерство молоді і спорту мало би зробити свою програму і так далі, і так далі.
Мав би бути врешті музей, який… Вже другий рік ведуться переговори із полтавською мерією про те, що будинок, в якому народився Симон Петлюра, і за яким ходять люди добровільно для того, щоб його взагалі не знесли, то мала б зробити місцева влада щось для цього.
А Міністерство культури має свою програму. Міністерство культури не може будувати, Міністерство культури не може видавати книжки і так далі. А Міністерство культури мистецькими формами підкреслює цю особистість.
І, можливо, ми будемо чи не єдині в цьому ювілеї, які, власне, цю постать все рівно виносимо на державний рівень і говоримо про нього.
Завтра це буде публіцистично художнє дійство. Свідомо ми його робимо таким, щоби документально і публіцистично більше донести інформації навіть тому загалу, тим журналістам, які завтра будуть в театрі Франка.
- Я все-таки не про той захід красивий, який буде завтра в театрі Франка. Я про те, що це має бути цілеспрямована така політика вивчення чи показу.
- Я про це все розказав.
- Давайте поговоримо ще про сучасне мистецтво.
Наша столиці, мабуть, чи не єдина зі столиць в Європі, де немає Центру сучасного мистецтва.
- Так. Він планувався на вулиці Інститутській.
- Так, і віддали це під забудову.
В Європі використовують під центри сучасного мистецтва старі винні заводи, якісь кондитерські фабрики, ну, промзону дуже використовують під це. В Москві винний завод великий зробили під сучасний мистецький центр.
Натомість у Києві є на Подолі на набережній приміщення водогону старовинного. Його знищують.
Чи були якісь плани, чи щось робилося в Міністерстві культури в цьому сенсі?
- Місто Київ не належить до управління чи до відомства Міністерства культури. В ньому є своє управління культури.
Але треба почати з того, що ніколи за історію, мабуть, цього міста до культури так не відносилися, як відноситься сьогодні місцева київська влада. З цього є величезні біди, тому що якщо ми про цей період будемо згадувати, то ми будемо згадувати як період найбільшої ненависті до культури, свідомо при чому який робиться.
Тому що якщо вчора, скажімо, зірваний цей центр чи музей сучасного мистецтва, то ми можемо говорити, як відбираються майстерні у сучасних художників. Ми можемо говорити, як вчора комусь захотілося забрати музей Тичини під власну квартиру, чи ми можемо говорити про охорону, яка була знята відразу після Нового року, і міністр справді втручався, хоча це не його справа, але втручався, тому що не міг бути байдужим, щоби цю охорону не знімали.
Тому ми маємо факт, який має оцінити громада, і яка має, власне, висловитися спільно, а не просто по тій чи по іншій події.
Я думаю, що, починаючи з Київської Русі, ми такого інциденту не мали. Тому що якщо згадувати знову ж таки про Симона Петлюру і про хор Кошеця, я думаю, що тоді був набагато складніший час і матеріально складніший, і політично, і Симон Петлюра і підтримував і освіту, і підтримував і культуру, тим більше він пропагував її за кордоном, щоби світ дізнався про таку країну, як Україна…
(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису)
Інна Кузнецова: Пане міністре, життя – театр - всі знають. Політичне життя – театр тим паче, театр зрежисований.
До Вас запитання не до як міністра, а як до фахового режисера: зрежисований професійно чи аматорськи?
Василь Вовкун: Безпрофесійно, аматорськи і безкультурно.
- Ви, мабуть, чи не єдиний з міністрів, які не з БЮТівського табору, зараз не зазнаєте якось таких нападів, скажімо так. Це теж режисура чи ні?
- Воно не зовсім так, тому що на погоджувальних радах прізвище міністра виникало і не раз. Я думаю, що ще не прийшов час.
- Коли ж буде той час?
- Подивимося. Поживемо – подивимося.
- Це, очевидно, мабуть, всі питання, пов’язані з політикою такою вже… Більше навіть про театр, очевидно, не буде. Але далі буде про гроші і про політичну кон’юнктуру в кіно, в мистецтві і в театрі.
Минулого тижня Ви, здається, були на передпоказі робіт до «Сотбі». Ми 9 червня будемо представляти роботи українських митців на аукціоні в «Сотбі». Це вперше. Правильно?
- Вперше.
- Там є така одна робота. Називається «Державний обрус». Робота Макова. Коли на неї дивишся, вона мені нагадує справді нашу культуру. Я не знаю, можливо, у Вас інші асоціації?
- Культуру кого?
- Країни. Бідну, нещасну.
Для радіослухачів потрібно сказати: це навколо діжки (таке у мене враження склалося) виделки і ножі такі витягнуті і голодні без їжі.
- В мене десь подібна асоціація, але не зовсім так, тому що культура у нас є, вона багата, вона має свою, як кажуть, ціху.
Але культура, яка справді… скоріше безкультур’я, з яким сьогодні людина приходить до влади, і чим більше вона має, тим більше вона хоче, то, власне, можливо, це більше асоціюється з тим, коли людина державна не бачить свого власного народу, коли не бачить людину просту, яка встає, як кажуть, із сонцем, лягає пізно, щоб справді сьогодні в якісь мірі навіть вижити.
І цей контраст, який сьогодні в суспільстві є, він абсолютно неприродній, він антинародний. І, власне, можливо й художник Маков мав це на увазі.
- Я так подумала: от якби та картина продалася... Звичайно, від неї гроші на культуру в країні не з’явилися, але знову ж таки асоціація така виникла. Бо грошей на культуру не вистачає. Я очікувала, що Ви саме це й скажете.
- Ви знаєте, грошей завжди буде не вистачати.
Тут, я думаю, проблема криється в іншому – в самому ставленні держави до культури, на яке місце вона ставиться, відповідно тоді є той чи інший результат. Якщо залишається той самий залишковий принцип, хоча навіть при радянській владі культурі приділяли увагу як ідеології, то все рівно вони дбали про це.
Інша справа – чи це була культура, яка ідеологічно вироблялася в Кремлі, чи це була культура українська?
Василь Вовкун: Але в рідній державі культура не може бути упосліджена, тому що, власне, виникають такі аномальні явища, які ми бачимо чи у ВР, чи в інших кабінетах урядових, чи в провладних.
Але в рідній державі культура не може бути упосліджена, тому що, власне, виникають такі аномальні явища, які ми бачимо чи у ВР, чи в інших кабінетах урядових, чи в провладних. Мені здається, що чи в бізнесі, чи в економіці, чи в журналістиці. Це все, власне, рикошетом відбивається на всіх абсолютно сторонах життя.
Культура сьогодні там, де вона є, поставлена на зовсім інший рівень…
- Це такі доволі загальні слова.
З іншого боку, якщо говорити про конкретні речі. От аукціон «Сотбі». Це вперше. Ми готувалися? От як держава готувалася до цього?
- Як держава готувалася? А чому держава мала готуватися? Це не державний захід. Чому держава мала готуватися? І «Сотбі» – це не є державна програма країни, а це є абсолютно незалежна організація, яка має визнання у світі тим, що вона продає відомих художників, а разом з тим вона виявила інтерес, скажемо так, до української школи художньої.
І це є величезний позитив в тому, що вперше вона сама запропонувала, і ми веземо, не ми веземо, а знову ж таки хтось везе. І все це відбувається без держави.
- ВР колись ухвалила такий закон, що художники везуть роботи, а 20%, коли вивозять, сплачують податок.
- Я не хотів би, щоб наша розмова звелася від високого відразу до грошей.
Василь Вовкун: Живемо ми за законодавством УРСР.
Ми можемо говорити взагалі про законодавчу базу, яка за 17 років взагалі до культури не поверталася, і живемо ми за законодавством УРСР.
Якщо говорити про конкретний проект закону, який був внесений 6 березня у ВР як проект по ввезенню і вивезенню цінностей, то, власне, він був не прийнятий. І був не прийнятий, очевидно, з певних причин, я маю на увазі лобістських, які не хотіли цього закону.
Тобто, ми вислухали всі сторони. Очевидно, що ми до чогось прислухаємося, а щось все-таки виправимо, і ми не стомимося його знову ж таки вносити в стіни ВР.
- А самі лобіювати не пробували?
- Створення самого проекту закону, якщо він вже внесений у ВР, то він проходить дуже немалу стадію, якщо це розуміти правильно і фахово, то він абсолютно проходить те ж саме лобіювання, але воно проходить абсолютно з державницької позиції.
- От стосовно державницьких позицій. Завтра буде відзначення 130-річчя Симона Петлюри. Будуть урочистості з державницьких позицій. І чесно кажучи, не применшуючи постаті Петлюри, про нього потрібно говорити. Про нього, на жаль, ми знаємо мало.
Але я, наприклад, боюся, що завтра російське телебачення, яке можна подивитися в квартирі багатьох українців, скаже так: «Ющенко – петлюрівець і петлюрівців славить». І у нас це може виявитися таким собі черговим заходом…
Чому ми говоримо це чи знову ж таки у нас тих грошей вистачає лише на урочистості з нагоди ювілеїв? Чи є якісь програми от знову ж таки щодо вивчення спадщини, щодо представлення спадщини Петлюри, Мазепи і так далі?
- Звичайно питання того чи іншого державного заходу знаходиться в площині різних векторів, я маю на увазі і різних підходів залежно від того, як ми хочемо справді висвітлити ту чи іншу подію чи ту чи іншу особистість, тому що Міністерство освіти мало би це зробити, урок мав би ввести в історію сам період, саму особистість. Скажімо, Міністерство молоді і спорту мало би зробити свою програму і так далі, і так далі.
Мав би бути врешті музей, який… Вже другий рік ведуться переговори із полтавською мерією про те, що будинок, в якому народився Симон Петлюра, і за яким ходять люди добровільно для того, щоб його взагалі не знесли, то мала б зробити місцева влада щось для цього.
А Міністерство культури має свою програму. Міністерство культури не може будувати, Міністерство культури не може видавати книжки і так далі. А Міністерство культури мистецькими формами підкреслює цю особистість.
І, можливо, ми будемо чи не єдині в цьому ювілеї, які, власне, цю постать все рівно виносимо на державний рівень і говоримо про нього.
Завтра це буде публіцистично художнє дійство. Свідомо ми його робимо таким, щоби документально і публіцистично більше донести інформації навіть тому загалу, тим журналістам, які завтра будуть в театрі Франка.
- Я все-таки не про той захід красивий, який буде завтра в театрі Франка. Я про те, що це має бути цілеспрямована така політика вивчення чи показу.
- Я про це все розказав.
- Давайте поговоримо ще про сучасне мистецтво.
Наша столиці, мабуть, чи не єдина зі столиць в Європі, де немає Центру сучасного мистецтва.
- Так. Він планувався на вулиці Інститутській.
- Так, і віддали це під забудову.
В Європі використовують під центри сучасного мистецтва старі винні заводи, якісь кондитерські фабрики, ну, промзону дуже використовують під це. В Москві винний завод великий зробили під сучасний мистецький центр.
Натомість у Києві є на Подолі на набережній приміщення водогону старовинного. Його знищують.
Чи були якісь плани, чи щось робилося в Міністерстві культури в цьому сенсі?
- Місто Київ не належить до управління чи до відомства Міністерства культури. В ньому є своє управління культури.
Василь Вовкун: Ніколи за історію цього міста до культури так не відносилися, як відноситься сьогодні місцева київська влада. Якщо ми про цей період будемо згадувати, то ми будемо згадувати як період найбільшої ненависті до культури, свідомо при чому який робиться.
Але треба почати з того, що ніколи за історію, мабуть, цього міста до культури так не відносилися, як відноситься сьогодні місцева київська влада. З цього є величезні біди, тому що якщо ми про цей період будемо згадувати, то ми будемо згадувати як період найбільшої ненависті до культури, свідомо при чому який робиться.
Тому що якщо вчора, скажімо, зірваний цей центр чи музей сучасного мистецтва, то ми можемо говорити, як відбираються майстерні у сучасних художників. Ми можемо говорити, як вчора комусь захотілося забрати музей Тичини під власну квартиру, чи ми можемо говорити про охорону, яка була знята відразу після Нового року, і міністр справді втручався, хоча це не його справа, але втручався, тому що не міг бути байдужим, щоби цю охорону не знімали.
Тому ми маємо факт, який має оцінити громада, і яка має, власне, висловитися спільно, а не просто по тій чи по іншій події.
Я думаю, що, починаючи з Київської Русі, ми такого інциденту не мали. Тому що якщо згадувати знову ж таки про Симона Петлюру і про хор Кошеця, я думаю, що тоді був набагато складніший час і матеріально складніший, і політично, і Симон Петлюра і підтримував і освіту, і підтримував і культуру, тим більше він пропагував її за кордоном, щоби світ дізнався про таку країну, як Україна…
(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису)