Київ – Віднині в Росії боротьба з фальсифікацією історичної правди поставлена на найвищий рівень державної політики. 19 травня 2009 року президент цієї держави Дмитро Медведєв підписав указ «Про Комісію при Президентові Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії». Указом визначені функції комісії та її персональний склад. А тим часом Державна дума Російської Федерації ударними темпами займається розглядом законопроекту, покликаного підкріпити цей указ; йдеться про впровадження кримінальної відповідальності «за заперечення перемоги СРСР у Великій Вітчизняній війні», за кваліфікацію радянської політики як злочинної та за «реабілітацію попихачів нацизму». Причому закон цей діятиме як щодо росіян, так й іноземців, але що цікаво – лише тих, котрі є громадянами утворених на території колишнього СРСР держав.
«Стає все менше і менше тих людей, хто брав участь у війні, бачив її на власні очі, – зазначає щодо цього Дмитро Медведєв. – І ось цей вакуум, цей пробіл – чи за незнанням, чи нерідко свідомо – заповнюється новим баченням, новими трактуваннями війни... По суті, ми опиняємося у ситуації, коли повинні відстоювати історичну істину і навіть ще раз довести ті факти, які ще зовсім недавно здавалися абсолютно очевидними. Це важко, часом навіть, чесно кажучи, противно. Але це необхідно робити».
Що ж, позицію владних структур Росії президент Медведєв змалював недвозначно – і стосується вона не тільки подій Другої світової війни. Але яке фактологічне підґрунтя має ця позиція і чи справді у Російській Федерації влада прагне захистити правду історії, а чи цілі щойно згаданих указу та законопроекту є якимись іншими?
Чи написана на сьогодні правдива історія війни?
Найперше, що слід зауважити – фальсифікація історичної правди, зокрема, щодо Другої світової війни існувала й існує. Тільки такі визначні російські письменники-фронтовики, як Віктор Астаф’єв, Григорій Бакланов, Юрій Бєлаш, В’ячеслав Кондрат’єв, Віктор Некрасов, Олександр Солженіцин та інші вважали, що фальсифікацією є якраз офіційна історія війни – радянська, яка в сучасній Росії не надто змінилася, ба більше – знову підтягується під старі зразки. Скажімо, Віктор Астаф’єв, який пройшов усю війну, назвав маршала Жукова «браконьєром російського народу», що разом зі Сталіним «спалив у вогні війни народ російський і Росію», а Червону армію – «найбільш бездарною армією з часів створення роду людського».
А тим часом в Росії за останні роки засновано орден Жукова, маршалові ставлять розкішні пам’ятники, його звуть найвидатнішим полководцем ХХ століття, масовими накладами виходять його мемуари (що, як доводять Борис Соколов та Віктор Суворов, насправді суцільно фальсифіковані)...
Про фальсифікацію офіційної історії війни пишуть й авторитетні російські історики – Андрій Буровський, Олександр Гогун, Михайло Мельтюхов, Ірина Павлова, Борис Соколов та інші. Зусиллями цих авторів за останні 20 років почала вимальовуватися інша, значно більш трагічна історія війни, в якій роль СРСР виявилася зовсім не такою, як стверджувалося, але...
Сьогодні дослідження фактів і документів, що стосуються історії Другої світової війни в Росії де-факто унеможливлене. Так, білоруський дослідник Володимир Бешанов зазначає, що йому в архівах відмовляються видавати таємні (хоча й розсекречені) документи часів війни під тим приводом, що він є громадянином іншої держави. А от російському історикові Марку Солоніну не дозволили ознайомитися з документами архіву МЗС, які відносяться до 1938 року, до часу Мюнхенської угоди. Документи наче й не таємні, але...
Офіційна мотивація – вони всі опубліковані у брежнєвські часи. А «раніше опубліковані документи користувачам не надаються», іншими словами, звіряти опубліковані колись під омофором відділу пропаганди ЦК КПРС тексти з оригіналами і сьогодні не дозволено.
Декотрі документи ніколи не розсекретять
Зайве казати, що доступу до абсолютної більшості матеріалів сталінського архіву і протоколів засідань політбюро ЦК ВКП(б), до планів розгортання Червоної армії 1941 року тощо незалежні історики не мають. Чому? Це торік пояснив на «круглому столі» у Культурному центрі ФСБ, присвяченому, ясна річ, «спробам фальсифікації історії», президент Російської асоціації істориків Другої світової війни професор Олег Ржешевський: «Деякі документи залишаться недоступними на століття, якщо це стосується державної чи особистої таємниці». Те саме заявив начальник управління реєстрації й архівних фондів ФСБ генерал-майор Василій Христофоров: «Існують категорії документів, які не будуть розсекречені ніколи».
А якби й існував відкритий доступ? Ті історики, яким пощастило у роки єльцинської лібералізації ознайомитися з частиною сталінського архіву, відзначили: у ньому відсутні такі, здавалося б, нейтральні офіційні тексти, як «повідомлення ТАРС» із березня по липень 1941 року. Чому?
Пояснення одне: очевидно, на них були якісь такі правки чи примітки, зроблені рукою «вождя всіх народів», що їх не можна ані читати «непосвяченим», ані публікувати. Схожим чином професор Борис Соколов, працюючи над книгою про Лаврентія Берію, зіштовхнувся із тим, що відповідні архівні одиниці зберігання були серйозно «почищені» у 1953 і 1956 роках. Та що там вибіркова «чистка»! Впродовж 1990-91 років в Інституті військової історії та Генштабі ЗС СРСР було спалено понад 10 тонн документів, які відносилися до 1941 року. Мовляв, ніде стало їх зберігати...
У результаті й виходить, що за твердженням російських офіційних осіб на війні склали голови близько 9 мільйонів червоноармійців і партизанів, тоді як в базі даних музею Великої Вітчизняної війни на Поклонній горі у Москві зібрана інформація про 20 мільйонів громадян СРСР, що загинули в боях.
Отож логічне запитання: хто насправді фальсифікує історію (в тому числі й унеможливлюючи її вивчення)? І хто має за це бути суворо покараний?
Жупел «фальсифікації» як політична зброя
Звернімо увагу ще на один момент: сама назва указу президента Медведєва засвідчує, що боротьба вестиметься не з будь-якою фальсифікацією історії, а лише з тією, що йтиме «на шкоду інтересам Росії». Виходить, що фальшу, який ітиме на користь Росії, президентська комісія або не помічатиме, або навіть сприятиме його поширенню...
Персональний склад нового відомства підштовхує до другого висновку. Бо ж ідеться не про науковців, а про чиновницьку рать, і не просто чиновницьку, а набрану з відповідних «контор». Очолює комісію Сергій Наришкін – керівник адміністрації глави Російської держави; серед членів комісії – представники адміністрації президента, МЗС, ФСБ, розвідки, Радбезу, міністерств, Росархіву (того, де не видають або знищують документи), Держдуми (з числа таких добре відомих українській аудиторії фахівців з усіх питань, як Сергій Марков чи Костянтин Затулін). А якщо там і представлені науковці, то такі, як директор Інституту російської історії академік Андрій Сахаров (тезко, але не родич знаного дисидента; навпаки, як свідчать російські інтелектуали, сам колишній кагебешник, особіст).
Отож навіть у силу свого кадрового складу комісія не цікавитиметься власне фальсифікацією історії (бо ж зрозуміти, де правда, де ні її члени в більшості своїй просто нездатні) – а от «шкоду інтересам Росії» (точніше, чинній владі) винюхуватиме вміло. Слід розуміти, з відповідними практичними рекомендаціями прокуратурі, суду, уряду тощо.
Але ж... Скажімо, 1953 року пленум ЦК КПРС засудив злочини Берії. 1956 року ХХ з’їзд КПРС викрив злочини Сталіна. 1961 року ХХІІ з’їзд КПРС продовжив викриття Сталіна та його оточення. 1987 року січневий пленум ЦК КПРС викрив сталінізм як цілісну систему. У подальшому під час перебудови злочини сталінізму були засуджені на офіційному рівні вищими компартійними і радянськими структурами – включно із пактом Молотова-Ріббентропа. Як бути з цим? І чи буде притягнутий до відповідальності Михайло Горбачов, безпосередньо причетний до цих засуджень?
Зона геополітичних інтересів Кремля
А як з моменту ухвалення зазначеного закону треба буде оцінювати депортацію кримських татар, здійснену під час війни? Адже активну участь у цій депортації брали не тільки війська НКВД, а й регулярні частини Червоної армії? Невже ж російська прокуратура відкриє кримінальні справи проти всіх кримських татар, які дружно вважають цю депортацію тяжким злочином комуністичної системи? Невже знову заарештовувати весь народ? Але ж ідеться про громадян України – то що, з Києва відкличуть російського посла чи «Газпром» перекриє українцям постачання «блакитного палива»?
З іншого боку, якщо розібратися, то нацистським посіпакою №1 був СРСР, який підписав із нацистською Німеччиною 28 вересня 1939 року договір про дружбу і кордон та майже два роки постачав німецьку армію всім необхідним для війни проти західних демократій; отже, карати слід тих, хто піднімає тост за Сталіна і пише в підручниках про нього як про «ефективного менеджера».
Та навряд чи офіційна Росія каратиме своїх же офіційних осіб за вихваляння Сталіна і комуністичного ладу; вістря «антифальсифікаційної» внутрішньої політики спрямоване проти російських незалежних інтелектуалів та ЗМІ, а зовнішньої – проти всіх демократичних сил на пострадянських просторах. Адже, скажімо, позитивне ставлення до будь-якого антиімперського виступу з часів Івана Грозного і до наших днів легко затаврувати як «спробу фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії» – з відповідними санкціями проти «фальсифікаторів» та їхньої держави. А тому йдеться про ще одну спробу поширити юрисдикцію Російської Федерації на пострадянський простір та перетворити цей простір на зону виключних геополітичних інтересів Кремля.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Що ж, позицію владних структур Росії президент Медведєв змалював недвозначно – і стосується вона не тільки подій Другої світової війни. Але яке фактологічне підґрунтя має ця позиція і чи справді у Російській Федерації влада прагне захистити правду історії, а чи цілі щойно згаданих указу та законопроекту є якимись іншими?
Чи написана на сьогодні правдива історія війни?
Найперше, що слід зауважити – фальсифікація історичної правди, зокрема, щодо Другої світової війни існувала й існує. Тільки такі визначні російські письменники-фронтовики, як Віктор Астаф’єв, Григорій Бакланов, Юрій Бєлаш, В’ячеслав Кондрат’єв, Віктор Некрасов, Олександр Солженіцин та інші вважали, що фальсифікацією є якраз офіційна історія війни – радянська, яка в сучасній Росії не надто змінилася, ба більше – знову підтягується під старі зразки. Скажімо, Віктор Астаф’єв, який пройшов усю війну, назвав маршала Жукова «браконьєром російського народу», що разом зі Сталіним «спалив у вогні війни народ російський і Росію», а Червону армію – «найбільш бездарною армією з часів створення роду людського».
А тим часом в Росії за останні роки засновано орден Жукова, маршалові ставлять розкішні пам’ятники, його звуть найвидатнішим полководцем ХХ століття, масовими накладами виходять його мемуари (що, як доводять Борис Соколов та Віктор Суворов, насправді суцільно фальсифіковані)...
Про фальсифікацію офіційної історії війни пишуть й авторитетні російські історики – Андрій Буровський, Олександр Гогун, Михайло Мельтюхов, Ірина Павлова, Борис Соколов та інші. Зусиллями цих авторів за останні 20 років почала вимальовуватися інша, значно більш трагічна історія війни, в якій роль СРСР виявилася зовсім не такою, як стверджувалося, але...
Сьогодні дослідження фактів і документів, що стосуються історії Другої світової війни в Росії де-факто унеможливлене. Так, білоруський дослідник Володимир Бешанов зазначає, що йому в архівах відмовляються видавати таємні (хоча й розсекречені) документи часів війни під тим приводом, що він є громадянином іншої держави. А от російському історикові Марку Солоніну не дозволили ознайомитися з документами архіву МЗС, які відносяться до 1938 року, до часу Мюнхенської угоди. Документи наче й не таємні, але...
Офіційна мотивація – вони всі опубліковані у брежнєвські часи. А «раніше опубліковані документи користувачам не надаються», іншими словами, звіряти опубліковані колись під омофором відділу пропаганди ЦК КПРС тексти з оригіналами і сьогодні не дозволено.
Декотрі документи ніколи не розсекретять
Зайве казати, що доступу до абсолютної більшості матеріалів сталінського архіву і протоколів засідань політбюро ЦК ВКП(б), до планів розгортання Червоної армії 1941 року тощо незалежні історики не мають. Чому? Це торік пояснив на «круглому столі» у Культурному центрі ФСБ, присвяченому, ясна річ, «спробам фальсифікації історії», президент Російської асоціації істориків Другої світової війни професор Олег Ржешевський: «Деякі документи залишаться недоступними на століття, якщо це стосується державної чи особистої таємниці». Те саме заявив начальник управління реєстрації й архівних фондів ФСБ генерал-майор Василій Христофоров: «Існують категорії документів, які не будуть розсекречені ніколи».
А якби й існував відкритий доступ? Ті історики, яким пощастило у роки єльцинської лібералізації ознайомитися з частиною сталінського архіву, відзначили: у ньому відсутні такі, здавалося б, нейтральні офіційні тексти, як «повідомлення ТАРС» із березня по липень 1941 року. Чому?
Пояснення одне: очевидно, на них були якісь такі правки чи примітки, зроблені рукою «вождя всіх народів», що їх не можна ані читати «непосвяченим», ані публікувати. Схожим чином професор Борис Соколов, працюючи над книгою про Лаврентія Берію, зіштовхнувся із тим, що відповідні архівні одиниці зберігання були серйозно «почищені» у 1953 і 1956 роках. Та що там вибіркова «чистка»! Впродовж 1990-91 років в Інституті військової історії та Генштабі ЗС СРСР було спалено понад 10 тонн документів, які відносилися до 1941 року. Мовляв, ніде стало їх зберігати...
У результаті й виходить, що за твердженням російських офіційних осіб на війні склали голови близько 9 мільйонів червоноармійців і партизанів, тоді як в базі даних музею Великої Вітчизняної війни на Поклонній горі у Москві зібрана інформація про 20 мільйонів громадян СРСР, що загинули в боях.
Отож логічне запитання: хто насправді фальсифікує історію (в тому числі й унеможливлюючи її вивчення)? І хто має за це бути суворо покараний?
Жупел «фальсифікації» як політична зброя
Звернімо увагу ще на один момент: сама назва указу президента Медведєва засвідчує, що боротьба вестиметься не з будь-якою фальсифікацією історії, а лише з тією, що йтиме «на шкоду інтересам Росії». Виходить, що фальшу, який ітиме на користь Росії, президентська комісія або не помічатиме, або навіть сприятиме його поширенню...
Персональний склад нового відомства підштовхує до другого висновку. Бо ж ідеться не про науковців, а про чиновницьку рать, і не просто чиновницьку, а набрану з відповідних «контор». Очолює комісію Сергій Наришкін – керівник адміністрації глави Російської держави; серед членів комісії – представники адміністрації президента, МЗС, ФСБ, розвідки, Радбезу, міністерств, Росархіву (того, де не видають або знищують документи), Держдуми (з числа таких добре відомих українській аудиторії фахівців з усіх питань, як Сергій Марков чи Костянтин Затулін). А якщо там і представлені науковці, то такі, як директор Інституту російської історії академік Андрій Сахаров (тезко, але не родич знаного дисидента; навпаки, як свідчать російські інтелектуали, сам колишній кагебешник, особіст).
Отож навіть у силу свого кадрового складу комісія не цікавитиметься власне фальсифікацією історії (бо ж зрозуміти, де правда, де ні її члени в більшості своїй просто нездатні) – а от «шкоду інтересам Росії» (точніше, чинній владі) винюхуватиме вміло. Слід розуміти, з відповідними практичними рекомендаціями прокуратурі, суду, уряду тощо.
Але ж... Скажімо, 1953 року пленум ЦК КПРС засудив злочини Берії. 1956 року ХХ з’їзд КПРС викрив злочини Сталіна. 1961 року ХХІІ з’їзд КПРС продовжив викриття Сталіна та його оточення. 1987 року січневий пленум ЦК КПРС викрив сталінізм як цілісну систему. У подальшому під час перебудови злочини сталінізму були засуджені на офіційному рівні вищими компартійними і радянськими структурами – включно із пактом Молотова-Ріббентропа. Як бути з цим? І чи буде притягнутий до відповідальності Михайло Горбачов, безпосередньо причетний до цих засуджень?
Зона геополітичних інтересів Кремля
А як з моменту ухвалення зазначеного закону треба буде оцінювати депортацію кримських татар, здійснену під час війни? Адже активну участь у цій депортації брали не тільки війська НКВД, а й регулярні частини Червоної армії? Невже ж російська прокуратура відкриє кримінальні справи проти всіх кримських татар, які дружно вважають цю депортацію тяжким злочином комуністичної системи? Невже знову заарештовувати весь народ? Але ж ідеться про громадян України – то що, з Києва відкличуть російського посла чи «Газпром» перекриє українцям постачання «блакитного палива»?
З іншого боку, якщо розібратися, то нацистським посіпакою №1 був СРСР, який підписав із нацистською Німеччиною 28 вересня 1939 року договір про дружбу і кордон та майже два роки постачав німецьку армію всім необхідним для війни проти західних демократій; отже, карати слід тих, хто піднімає тост за Сталіна і пише в підручниках про нього як про «ефективного менеджера».
Та навряд чи офіційна Росія каратиме своїх же офіційних осіб за вихваляння Сталіна і комуністичного ладу; вістря «антифальсифікаційної» внутрішньої політики спрямоване проти російських незалежних інтелектуалів та ЗМІ, а зовнішньої – проти всіх демократичних сил на пострадянських просторах. Адже, скажімо, позитивне ставлення до будь-якого антиімперського виступу з часів Івана Грозного і до наших днів легко затаврувати як «спробу фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії» – з відповідними санкціями проти «фальсифікаторів» та їхньої держави. А тому йдеться про ще одну спробу поширити юрисдикцію Російської Федерації на пострадянський простір та перетворити цей простір на зону виключних геополітичних інтересів Кремля.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.