Київ – Сталінському експерименту з асиміляції й винищення кримських татар виповнилося 65 років. Близько 190 тисяч кримців примусово виселили 18-20 травня 1944 року з їхніх домівок і відправили у товарних вагонах до Узбекистану та інших регіонів Радянського Союзу. Понад 10 тисяч депортованих не дожили навіть до листопада. За даними НКВС, помер кожен четвертий примусовий вигнанець, самі ж кримські-татари кажуть, що депортація майже удвічі скоротила чисельність їхнього народу.
Ось історія однієї родини, що пережила виселення і повернулася до Криму. Діляра Сейтвелієва народилася в узбецькому селі Аім, де на той час жила її депортована родина. У вигнанні сім’я поміняла 31 помешкання, пережила знущання, страшний голод та хвороби, але зберегла життя сімох своїх дітей.
На той час батьки Діляри-ханум вже мали гіркий досвід – у 1929 році їхні родини радянська влада розкуркулила і вивезла за Урал. На засланні батьки померли, діти їх похоронили і не маючи жодних засобів для життя, не знаючи ні одного російського слова, повернулися до Криму. То була дуже довга дорога...
У 1944 розпочалася ще довша – довжиною майже у 40 років.
«15 хвилин на збори»
Напередодні 18 травня 1944 року усіх чоловіків зібрали до органів місцевої влади і там утримували, не відпускаючи додому і не вдаючись до особливих пояснень. Оскільки війна тривала, то чоловіки думали, що їх відправлять на фронт.
Між тим дуже дивно поводили себе усі домашні тварини: вся живність – від курей до корів – у всі можливі способи демонструвала свою тревогу. Люди старшого віку навіть казали, що таке бачили лише у 1927 році перед великим землетрусом у Криму.
І ось на світанку 18 травня, як згадувала мати Діляри Сейтвелієвої, вона вийшла у двір, щоб подоїти корову. Аж тут сусідка через паркан кричить: «Біля мене стоять два автоматчики, біжи збирайся – нас виселяють!. Та мати не встигла й кроку зробити, як її зупинив окрик «Стой! Назад! 15 хвилин на збори!». Заштовхнули до хати і наказали збиратися. А там 5 дітей сплять, наймолодшому сину – 1,5 року. Жінка розбудила старшу 11-річну донечку і разом з нею встигла лише одягнути усіх, як їх уже вивели й посадили на підводи.
Такі підводи з депортованими збирали у центрі села. Діти плакали, старі мовчали, а жінки намагалися розвести вогонь і приготувати щось поїсти.
І тут мати Діляри зрозуміла, що не встигла взяти нічого їстівного. Вона доручила старшій доні опікуватися меншими, помолилася і пішла до керівника загону НКВС, що й здійснював виселення.
«Дайте мені супровід і дозвольте повернутися додому і взяти харчі!», – сказала вона. Їй грубо відмовила, але вона благала й благала...
Коли жінка повернулася до свого дому в оточенні двох озброєних конвоїрів, то не повірила своїм очам. Усі двері будинку були навстіж відчиненими, а підпіл де зберігалося зерно – чисто підметеним, ніби там ніколи й не було збіжжя.
З розпачу, переказує Діляра Сейтвелієва, її мати схопила сокиру і не встигли конвоїри зреагувати, як вона розбила грубку – там у застінку був горщик із чимось їстівним. Того вистачило лише на перші дні.
Місяць у товарному вагоні
Усіх виселених звезли на залізничну станцію і повантажили у товарні вагони. Ніхто не знав куди їх відправляють і так само не знав де їхні чоловіки, брати, сини та батьки.
Тільки пізніше, коли на станціях так співпало, що одночасно зупинилися потяги з жінками й дітьми й потяги з чоловіками ¬– стало зрозуміло, що усіх везуть в одному напрямку.
На одній з таких зупинок батько Діляри-ханум випадково побачив свою дружину і в останні хвилини застрибнув під крики конвоїрів у вагон до своєї родини.
На той час, як переказувала мати, люди уже зрозуміли, що їм немає чого сподіватися і покладалися лише на себе.
У перші дні ще намагалися стукати у стіни вагонів, кричали й просили зупинити потяг, дати напитися, завести до туалету. А потім, зрозумівши що їх ніхто не хоче чути, самі вирізали ножем дірку у підлозі вагона, завісили її, як могли одягом – і влаштували туалет.
На коротких зупинках, усі намагалися встигнути розвести вогонь, спробувати нагріти води й приготувати хоч щось, що нагадує їжу.
Але потяг міг рушити у будь-яку хвилину і тоді жінки з горнятками та каструлями бігли за вагонами, передавали все у простягнуті руки, а тоді застрибували самі. Одного такого разу мати Діляри Сейтвелієвої облила собі окропом ногу і решту дороги мучилася з опіками.
Та як найстрашніше з усього депортаційного етапу вона згадувала те, що конвоїри не дозволяли виносити й хоронити мертвих. У їхньому вагоні померла породілля. Нестерпні умови спровокували передчасні пологи, жінка довго страждала. Для неї відгородили окреме місце, допомагали як могли, але нещасна таки померла. ЇЇ тіло так і їхало разом із усіма далі.
Ще мати згадує історію, як один чоловік продерся через кордон конвоїрів із тілом свого друга на руках. Він встиг видовбати у сухій землі лише невелике заглиблення, як його схопили і поволокли до вагону. А тіло так і залишилося лежати біля недокопаної могили.
Окрім голоду дуже дошкуляла спрага. Примусових переселенців майже не годували у дорозі, але одного разу, мабуть за спеціальним приписом – погодувати солоною рибою. Голодні люди з’їли все, що їм дали, а потім потяг дуже довго не зупинявся. Страшно кричали діти – вони просили пити у дорослих, а ті самі помирали від спраги. Коли ж поїзд таки став на якійсь станції – збожеволілий натовп кинувся до води...
В Узбекистані жили у хлівах та їли траву
В Узбекистані, переповідає розповідь своєї матері Діляра-ханум, кримських татар зустріли «як злочинців і зрадників» – із дрючками й палицями. Партійні органи вже провели відповідну «ідеологічну роботу» і місцеве населення було готове розправитися із «ворогами народу». Але палиці опустилися, коли побачили кого насправді привезли: немічних літніх людей, вимордуваних голодом, спрагою та хворобами дорослих і ледь живих дітей.
Усіх прибульців поставили на комендантський облік і розселили по узбецьких родинах. Місцеве населення й саме жило у бідності та голоді, тому депортованим на перших порах діставалися хліви для худоби. Але попри нелюдські умови для життя усі мали працювати – збирати бавовну.
Депортовані, перебуваючи на строгому комендантському обліку, самовільно не могли змінювати місце проживання, навіть якщо знали що десь недалеко живуть їхні близькі родичі.
Батько Діляри-ханум одразу захворів і майже рік перебував між життям та смертю. А мати залишала дітей на старшу дочку, а сама з усіх сил намагалася щось заробити, щоб було чим годувати сім’ю. Все, що можна було продати, вона несла за шість кілометрів на ринок у селище, а потім йшла ще шість кілометрів до іншого села, де можна було дешевше щось купити з харчів. У їжу йшло все, що можна було споживати.
За час депортації родина поміняла більше трьох десятків помешкань. Депортованим ніколи не давали можливості бодай створити ілюзію нового дому. Дуже часто у селах, куди відправляли родину, не було школи і діти не могли вчитися.
Діляра народилася в 1951 році. І як вона сама згадує – усі проблеми та випробування, що випадали на долю її родини, пом’якшувалися постійними спогадами про життя в Криму.
«Щоб не робили дорослі, про що б вони між собою не розмовляли – все обов’язково порівнювалося з тим, як це було у Криму. «А удома ми робили так, а у нас в Криму кажуть так...», – весь час повторювали вони. Ми діти росли в атмосфері такою любові до Криму і такого болючого відчуття втрати, що все це потім вилилося в рух за повернення до Криму», – зазначає Діляра-ханум.
На одній із таємних зустрічей молоді, яка обговорювала можливості репатріації, Діляра зустріла свого майбутнього чоловіку Різу.
Зруйнувати бульдозером дім або розорати поле під поріг
Як тільки маховик тоталітарної машини почав гальмувати – родина Діляри-ханум спробувала на початку 70-х повернутися до Криму і випробувала на собі чи не увесь арсенал методів боротьби з репатріантами.
Вони знайшли невеличку оселю в одному з районів Криму, але їх ніде не прописували, нікуди не брали на роботу, а голову родини судили за порушення паспортного режиму. Наступне затримання у Криму без прописки вже загрожувало тюремним ув’язненням. Рятуючись від нього, чоловік Діляри – Різа Сейтвелієв, перебрався на територію Краснодарського краю у Тамань, де вже на той час мешкало багато кримців.
Ділара-ханум згадує, що ходила до голови сільради і просила його, щоб хоч трохи дав знати наперед, якщо приїдуть виселяти, бо у неї на руках були малі діти і літні батьки. Але місцеве керівництво і саме було лише сліпим знаряддям у руках вищої влади. Тому приїхали без попередження...
Під час останнього такого виселення батько Діляри простудився і помер. Йому було 85 років, але він до останнього підтримував родину і піклувався про всіх.
Методи виселення були різними. Найчастіше приїжджали уночі, наказували зібратися за 15 хвилин і відправляли назад до місця реєстрації. Потім почали просто кидати людей у степу, за сотні кілометрів від населених пунктів. А коли ті поверталися назад, то домівки їхні були пусті – усі речі відправили за місцем прописки.
Потім почали руйнувати будинки бульдозерами, а ще розорювати й засівати поля по самий поріг помешкання.
Вже у 80-х роках Різі Сейтвелієву вдалося виміняти помешкання у Краснодарському краї на будиночок у Бахчисараї. Він притулився у кінці вулички, що стрімко піднімається угору, а з його вікон видно і місто, і небо, і гори.
«Ми щасливі, що моя мама побачила це місце і ще встигла пожити тут із нами. Вона казала, що тут все дуже нагадує місцевість, звідки їх вивезли у 1944 році. Ми щасливі, що повернулися до Криму», – каже Діляра-ханум.
(Київ – Прага)
На той час батьки Діляри-ханум вже мали гіркий досвід – у 1929 році їхні родини радянська влада розкуркулила і вивезла за Урал. На засланні батьки померли, діти їх похоронили і не маючи жодних засобів для життя, не знаючи ні одного російського слова, повернулися до Криму. То була дуже довга дорога...
У 1944 розпочалася ще довша – довжиною майже у 40 років.
«15 хвилин на збори»
Напередодні 18 травня 1944 року усіх чоловіків зібрали до органів місцевої влади і там утримували, не відпускаючи додому і не вдаючись до особливих пояснень. Оскільки війна тривала, то чоловіки думали, що їх відправлять на фронт.
Між тим дуже дивно поводили себе усі домашні тварини: вся живність – від курей до корів – у всі можливі способи демонструвала свою тревогу. Люди старшого віку навіть казали, що таке бачили лише у 1927 році перед великим землетрусом у Криму.
І ось на світанку 18 травня, як згадувала мати Діляри Сейтвелієвої, вона вийшла у двір, щоб подоїти корову. Аж тут сусідка через паркан кричить: «Біля мене стоять два автоматчики, біжи збирайся – нас виселяють!. Та мати не встигла й кроку зробити, як її зупинив окрик «Стой! Назад! 15 хвилин на збори!». Заштовхнули до хати і наказали збиратися. А там 5 дітей сплять, наймолодшому сину – 1,5 року. Жінка розбудила старшу 11-річну донечку і разом з нею встигла лише одягнути усіх, як їх уже вивели й посадили на підводи.
Такі підводи з депортованими збирали у центрі села. Діти плакали, старі мовчали, а жінки намагалися розвести вогонь і приготувати щось поїсти.
І тут мати Діляри зрозуміла, що не встигла взяти нічого їстівного. Вона доручила старшій доні опікуватися меншими, помолилася і пішла до керівника загону НКВС, що й здійснював виселення.
«Дайте мені супровід і дозвольте повернутися додому і взяти харчі!», – сказала вона. Їй грубо відмовила, але вона благала й благала...
Коли жінка повернулася до свого дому в оточенні двох озброєних конвоїрів, то не повірила своїм очам. Усі двері будинку були навстіж відчиненими, а підпіл де зберігалося зерно – чисто підметеним, ніби там ніколи й не було збіжжя.
З розпачу, переказує Діляра Сейтвелієва, її мати схопила сокиру і не встигли конвоїри зреагувати, як вона розбила грубку – там у застінку був горщик із чимось їстівним. Того вистачило лише на перші дні.
Місяць у товарному вагоні
Усіх виселених звезли на залізничну станцію і повантажили у товарні вагони. Ніхто не знав куди їх відправляють і так само не знав де їхні чоловіки, брати, сини та батьки.
Тільки пізніше, коли на станціях так співпало, що одночасно зупинилися потяги з жінками й дітьми й потяги з чоловіками ¬– стало зрозуміло, що усіх везуть в одному напрямку.
На одній з таких зупинок батько Діляри-ханум випадково побачив свою дружину і в останні хвилини застрибнув під крики конвоїрів у вагон до своєї родини.
На той час, як переказувала мати, люди уже зрозуміли, що їм немає чого сподіватися і покладалися лише на себе.
У перші дні ще намагалися стукати у стіни вагонів, кричали й просили зупинити потяг, дати напитися, завести до туалету. А потім, зрозумівши що їх ніхто не хоче чути, самі вирізали ножем дірку у підлозі вагона, завісили її, як могли одягом – і влаштували туалет.
На коротких зупинках, усі намагалися встигнути розвести вогонь, спробувати нагріти води й приготувати хоч щось, що нагадує їжу.
Але потяг міг рушити у будь-яку хвилину і тоді жінки з горнятками та каструлями бігли за вагонами, передавали все у простягнуті руки, а тоді застрибували самі. Одного такого разу мати Діляри Сейтвелієвої облила собі окропом ногу і решту дороги мучилася з опіками.
Та як найстрашніше з усього депортаційного етапу вона згадувала те, що конвоїри не дозволяли виносити й хоронити мертвих. У їхньому вагоні померла породілля. Нестерпні умови спровокували передчасні пологи, жінка довго страждала. Для неї відгородили окреме місце, допомагали як могли, але нещасна таки померла. ЇЇ тіло так і їхало разом із усіма далі.
Ще мати згадує історію, як один чоловік продерся через кордон конвоїрів із тілом свого друга на руках. Він встиг видовбати у сухій землі лише невелике заглиблення, як його схопили і поволокли до вагону. А тіло так і залишилося лежати біля недокопаної могили.
Окрім голоду дуже дошкуляла спрага. Примусових переселенців майже не годували у дорозі, але одного разу, мабуть за спеціальним приписом – погодувати солоною рибою. Голодні люди з’їли все, що їм дали, а потім потяг дуже довго не зупинявся. Страшно кричали діти – вони просили пити у дорослих, а ті самі помирали від спраги. Коли ж поїзд таки став на якійсь станції – збожеволілий натовп кинувся до води...
В Узбекистані жили у хлівах та їли траву
В Узбекистані, переповідає розповідь своєї матері Діляра-ханум, кримських татар зустріли «як злочинців і зрадників» – із дрючками й палицями. Партійні органи вже провели відповідну «ідеологічну роботу» і місцеве населення було готове розправитися із «ворогами народу». Але палиці опустилися, коли побачили кого насправді привезли: немічних літніх людей, вимордуваних голодом, спрагою та хворобами дорослих і ледь живих дітей.
Усіх прибульців поставили на комендантський облік і розселили по узбецьких родинах. Місцеве населення й саме жило у бідності та голоді, тому депортованим на перших порах діставалися хліви для худоби. Але попри нелюдські умови для життя усі мали працювати – збирати бавовну.
Депортовані, перебуваючи на строгому комендантському обліку, самовільно не могли змінювати місце проживання, навіть якщо знали що десь недалеко живуть їхні близькі родичі.
Батько Діляри-ханум одразу захворів і майже рік перебував між життям та смертю. А мати залишала дітей на старшу дочку, а сама з усіх сил намагалася щось заробити, щоб було чим годувати сім’ю. Все, що можна було продати, вона несла за шість кілометрів на ринок у селище, а потім йшла ще шість кілометрів до іншого села, де можна було дешевше щось купити з харчів. У їжу йшло все, що можна було споживати.
За час депортації родина поміняла більше трьох десятків помешкань. Депортованим ніколи не давали можливості бодай створити ілюзію нового дому. Дуже часто у селах, куди відправляли родину, не було школи і діти не могли вчитися.
Діляра народилася в 1951 році. І як вона сама згадує – усі проблеми та випробування, що випадали на долю її родини, пом’якшувалися постійними спогадами про життя в Криму.
«Щоб не робили дорослі, про що б вони між собою не розмовляли – все обов’язково порівнювалося з тим, як це було у Криму. «А удома ми робили так, а у нас в Криму кажуть так...», – весь час повторювали вони. Ми діти росли в атмосфері такою любові до Криму і такого болючого відчуття втрати, що все це потім вилилося в рух за повернення до Криму», – зазначає Діляра-ханум.
На одній із таємних зустрічей молоді, яка обговорювала можливості репатріації, Діляра зустріла свого майбутнього чоловіку Різу.
Зруйнувати бульдозером дім або розорати поле під поріг
Як тільки маховик тоталітарної машини почав гальмувати – родина Діляри-ханум спробувала на початку 70-х повернутися до Криму і випробувала на собі чи не увесь арсенал методів боротьби з репатріантами.
Вони знайшли невеличку оселю в одному з районів Криму, але їх ніде не прописували, нікуди не брали на роботу, а голову родини судили за порушення паспортного режиму. Наступне затримання у Криму без прописки вже загрожувало тюремним ув’язненням. Рятуючись від нього, чоловік Діляри – Різа Сейтвелієв, перебрався на територію Краснодарського краю у Тамань, де вже на той час мешкало багато кримців.
Ділара-ханум згадує, що ходила до голови сільради і просила його, щоб хоч трохи дав знати наперед, якщо приїдуть виселяти, бо у неї на руках були малі діти і літні батьки. Але місцеве керівництво і саме було лише сліпим знаряддям у руках вищої влади. Тому приїхали без попередження...
Під час останнього такого виселення батько Діляри простудився і помер. Йому було 85 років, але він до останнього підтримував родину і піклувався про всіх.
Методи виселення були різними. Найчастіше приїжджали уночі, наказували зібратися за 15 хвилин і відправляли назад до місця реєстрації. Потім почали просто кидати людей у степу, за сотні кілометрів від населених пунктів. А коли ті поверталися назад, то домівки їхні були пусті – усі речі відправили за місцем прописки.
Потім почали руйнувати будинки бульдозерами, а ще розорювати й засівати поля по самий поріг помешкання.
Вже у 80-х роках Різі Сейтвелієву вдалося виміняти помешкання у Краснодарському краї на будиночок у Бахчисараї. Він притулився у кінці вулички, що стрімко піднімається угору, а з його вікон видно і місто, і небо, і гори.
«Ми щасливі, що моя мама побачила це місце і ще встигла пожити тут із нами. Вона казала, що тут все дуже нагадує місцевість, звідки їх вивезли у 1944 році. Ми щасливі, що повернулися до Криму», – каже Діляра-ханум.
(Київ – Прага)