Усі ми родом із дитинства. Це найкраща пора в житті людини. Найяскравіші наші відчуття та пам’ятні події – саме там. Тому не випадково, що характер людини та її світогляд формуються в дитинстві. Лише одиницям вдається у своєму подальшому житті змінити їх на інші, і це дається дуже непросто, тому й досяжне лише для обраних.
Добре пам’ятаю, як на уроці історії в радянській школі вчителька розповідала нам про Катинь. Про те, як підступні німці, розстрілявши там 20 тисяч військовополонених польських офіцерів, потім витягли з їхніх тіл свої кулі, на їхнє місце засунули радянські та покликали експертів міжнародного Червоного Хреста для засвідчення злочинів комуністів.
Уже тоді я замислився над правдивістю цієї версії. Уже тоді розумів, що для досягнення того обману німцям достатньо було розстріляти поляків із трофейної зброї Червоної Армії. Але абсолютна більшість моїх однокласників над цим не замислилась, і підозрюю, що вірить у цю маячню й донині, якщо взагалі пам’ятає про Катинь.
Певен, що ніхто з поляків не вірив у цю брехню ніколи. І саме ця обставина призводила перш за все до певної недовіри спочатку між Польщею та СРСР, а потім між нею та Росією.
Мабуть, прагматичні до неприхованого цинізму кремлівські політтехнологи помітили це і, напевне, порадили найвищому російському керівництву офіційно пристати на польській бік трактування катинської трагедії. У результаті цього сьогодні відносини між Польщею та Росією вже кардинально різняться від тих, що були ще вчора…
Покаяння для зовнішнього вжитку
Але це, якщо можна так сказати, покаяння було розраховане на його сприйняття саме поляками, а не росіянами, 72 відсоткам яких і досі зовсім не соромно за Катинь. Якщо вдуматись у цей показник, то можна припустити, що нова Катинь (не обов’язково саме з польськими жертвами) цілком можлива.
Усі імперії тримаються далеко не в останню чергу на брехні на кшталт: Алжир та Сенегал – то споконвічна французька земля, Австралія та Індія, відповідно, – британська, а Ічкерія та Україна – звісно ж, російська.
Вочевидь, для підтримання цього неприродного статус-кво громадянам метрополій історична брехня так само необхідна, як усім нам повітря для дихання. Потрібні їм і вигадані герої, бо тільки тоді борців за незалежність своїх країн ті громадяни зможуть сприймати як мерзенних бандюків, і не інакше.
Розвінчання міфу про Олександра Невського
Російська історіографія підтверджує це дуже промовисто. Якщо пам’ятаєте, загальноросійський проект «Обличчя Росії» виграв Володимиро-Суздальський князь Олександр Ярославович, так званий Невський. Російська історіографія ретельно приховує рік його народження. Але якщо елементарно проаналізувати біографію князя в контексті історичних подій, пов’язаних із його життям, то виходить, що під час битви на Чудському озері та Неві йому було не більше як 6–8 років!
Далі – більше. Як свідчать історичні факти, Олександр був кревним братом прямого нащадка Чингізхана – Сартака. Брататися на крові з ним князя не примушував ніхто і ніщо, окрім його рабської ментальності. Олександр жив заручником у столиці Золотої Орди Сараї кільканадцять років після того, як монголо-татари завоювали Володимиро-Суздальське князівство та залишили після цього князювати в ньому його батька Ярослава.
Потім Олександр сам був там князем і служив своїм хазяям-завойовникам вірою та правдою, придушуючи всі повстання проти татар не тільки у своєму, але й у сусідніх князівствах (улусах) та чітко і своєчасно збираючи при цьому десятину зі своїх співвітчизників для Орди.
Неодноразово для отримання та підтвердження свого ярлика на княже правління Олександр Ярославович повзав у ярмі перед сарайськими ханами та підступно вбивав інших князів, які були до тих ханів не настільки лояльні, як національний герой сучасної Росії.
За це вони не вибачаться ніколи
Висновок із цього очевидний: раб може бути в героях тільки для ментальних рабів, які не знають і не бажають знати своєї правдивої історії, яким для імперської пихи достатньо замість неї цинічної брехні, яка завжди вела їх і поведе в разі необхідності на нові завоювання тих земель, на які вкаже «родіна-мать».
У тій же радянській шкільній історії Куликовська битва трактувалася як вирішальна перемога Русі в її визвольній боротьбі з монголо-татарами. Як з’ясувалося, насправді це була лише сутичка за владу двох ханів, на боці одного з яких був князь-васал.
Подібних прикладів відвертої брехні в радянській та російській історіографії забагато, щоб вважати їх правдивими. Ось за що у першу чергу слід було б вибачатися сьогодні російському керівництву. І не перед поляками, а в першу чергу перед власним народом –за те, що цілі його покоління були виховані й виховуються досі на суцільній історичній брехні.
Без цього вибачення за Катинь перед поляками мало чого вартує. Уже наступне їхнє покоління зрозуміє всю облуду тих вибачень, але може бути вже запізно.
Українські ж реалії на цьому тлі ще більш гнітючі. Замість остаточного звільнення від імперської історичної брехні всілякі табачники знову повертають її нашим дітям та внукам у їхні підручники з історії. І тільки тяжко хворе на постгеноцидний та постколоніальний синдром суспільство може допускати над собою проведення таких експериментів із зомбування його майбутніх поколінь.
Олександр Крамаренко – публіцист, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Добре пам’ятаю, як на уроці історії в радянській школі вчителька розповідала нам про Катинь. Про те, як підступні німці, розстрілявши там 20 тисяч військовополонених польських офіцерів, потім витягли з їхніх тіл свої кулі, на їхнє місце засунули радянські та покликали експертів міжнародного Червоного Хреста для засвідчення злочинів комуністів.
Уже тоді я замислився над правдивістю цієї версії. Уже тоді розумів, що для досягнення того обману німцям достатньо було розстріляти поляків із трофейної зброї Червоної Армії. Але абсолютна більшість моїх однокласників над цим не замислилась, і підозрюю, що вірить у цю маячню й донині, якщо взагалі пам’ятає про Катинь.
Певен, що ніхто з поляків не вірив у цю брехню ніколи. І саме ця обставина призводила перш за все до певної недовіри спочатку між Польщею та СРСР, а потім між нею та Росією.
Мабуть, прагматичні до неприхованого цинізму кремлівські політтехнологи помітили це і, напевне, порадили найвищому російському керівництву офіційно пристати на польській бік трактування катинської трагедії. У результаті цього сьогодні відносини між Польщею та Росією вже кардинально різняться від тих, що були ще вчора…
Покаяння для зовнішнього вжитку
Але це, якщо можна так сказати, покаяння було розраховане на його сприйняття саме поляками, а не росіянами, 72 відсоткам яких і досі зовсім не соромно за Катинь. Якщо вдуматись у цей показник, то можна припустити, що нова Катинь (не обов’язково саме з польськими жертвами) цілком можлива.
Усі імперії тримаються далеко не в останню чергу на брехні на кшталт: Алжир та Сенегал – то споконвічна французька земля, Австралія та Індія, відповідно, – британська, а Ічкерія та Україна – звісно ж, російська.
Вочевидь, для підтримання цього неприродного статус-кво громадянам метрополій історична брехня так само необхідна, як усім нам повітря для дихання. Потрібні їм і вигадані герої, бо тільки тоді борців за незалежність своїх країн ті громадяни зможуть сприймати як мерзенних бандюків, і не інакше.
Розвінчання міфу про Олександра Невського
Російська історіографія підтверджує це дуже промовисто. Якщо пам’ятаєте, загальноросійський проект «Обличчя Росії» виграв Володимиро-Суздальський князь Олександр Ярославович, так званий Невський. Російська історіографія ретельно приховує рік його народження. Але якщо елементарно проаналізувати біографію князя в контексті історичних подій, пов’язаних із його життям, то виходить, що під час битви на Чудському озері та Неві йому було не більше як 6–8 років!
Далі – більше. Як свідчать історичні факти, Олександр був кревним братом прямого нащадка Чингізхана – Сартака. Брататися на крові з ним князя не примушував ніхто і ніщо, окрім його рабської ментальності. Олександр жив заручником у столиці Золотої Орди Сараї кільканадцять років після того, як монголо-татари завоювали Володимиро-Суздальське князівство та залишили після цього князювати в ньому його батька Ярослава.
Потім Олександр сам був там князем і служив своїм хазяям-завойовникам вірою та правдою, придушуючи всі повстання проти татар не тільки у своєму, але й у сусідніх князівствах (улусах) та чітко і своєчасно збираючи при цьому десятину зі своїх співвітчизників для Орди.
Неодноразово для отримання та підтвердження свого ярлика на княже правління Олександр Ярославович повзав у ярмі перед сарайськими ханами та підступно вбивав інших князів, які були до тих ханів не настільки лояльні, як національний герой сучасної Росії.
За це вони не вибачаться ніколи
Висновок із цього очевидний: раб може бути в героях тільки для ментальних рабів, які не знають і не бажають знати своєї правдивої історії, яким для імперської пихи достатньо замість неї цинічної брехні, яка завжди вела їх і поведе в разі необхідності на нові завоювання тих земель, на які вкаже «родіна-мать».
У тій же радянській шкільній історії Куликовська битва трактувалася як вирішальна перемога Русі в її визвольній боротьбі з монголо-татарами. Як з’ясувалося, насправді це була лише сутичка за владу двох ханів, на боці одного з яких був князь-васал.
Подібних прикладів відвертої брехні в радянській та російській історіографії забагато, щоб вважати їх правдивими. Ось за що у першу чергу слід було б вибачатися сьогодні російському керівництву. І не перед поляками, а в першу чергу перед власним народом –за те, що цілі його покоління були виховані й виховуються досі на суцільній історичній брехні.
Без цього вибачення за Катинь перед поляками мало чого вартує. Уже наступне їхнє покоління зрозуміє всю облуду тих вибачень, але може бути вже запізно.
Українські ж реалії на цьому тлі ще більш гнітючі. Замість остаточного звільнення від імперської історичної брехні всілякі табачники знову повертають її нашим дітям та внукам у їхні підручники з історії. І тільки тяжко хворе на постгеноцидний та постколоніальний синдром суспільство може допускати над собою проведення таких експериментів із зомбування його майбутніх поколінь.
Олександр Крамаренко – публіцист, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода