Сімферополь – Від часу проголошення незалежності України з боку Москви не припинялися спроби відірвати Крим від материка. З роками слова визначного великоросійського націонал-патріота, який формально вважається українським комуністом, Леоніда Грача про те, що Крим – це «якір, який тримає Україну біля Росії», набрали доволі практичного змісту. Тепер над завданням «притоплення» українського корабля біля російського узбережжя працює чимало знавців «якірної справи». Втім, зміни ситуації в Україні і світі примушує їх міняти свою політику. За останні кілька років Кремль використовував щонайменше три тактики для посилення свого впливу в Криму і для досягнення власних політичних та економічних цілей в Україні.
За часів Кучми важко було помітити якусь чітку і єдину російську політику щодо Криму. Москва періодично розігравала «кримську карту», а структури Чорноморського флоту Росії вдавали, що української влади на півострові не існує. І все ж, була негласна межа, за яку ані росіяни у свої іграх, ані українці у спробах протидіяти їм, не заходили. А брутальні заяви Юрія Лужкова, Володимира Жириновського і Костянтина Затуліна мали на меті лише періодично нагадувати Києву, що, попри українсько-російський договір про дружбу, кримська тема не закрита і за необхідності може стати знову актуальною.
Тактика перша. Йти у владу
Така необхідність виникла наприкінці 2004 року. Саме тоді ще маловпливова, але дуже прокремлівська «Російська громада Криму» з’явилася у передніх лавах борців проти «американської загрози». Тоді ж, як гриби після дощу, почали рости радикальні проросійські організації – Народний фронт «Севастополь-Крим-Росія», молодіжний рух «Прорив», Євразійська спілка молоді Криму. Постало навіть призабуте з середини 90-их років «Російське товариство Криму» екзотичного радикала-коміка Анатолія Лося. Кожна з цих організацій мала свого «патрона» в Москві, відповідно: «Громада» – Костянтина Затуліна, «фронтовики» – Юрія Лужкова, «Прорив» – Модеста Колерова, а «євразійці» – Владислава Суркова з Олександром Дугіним. Втім, усі згадані москвичі, якщо хто на той час не працював у Кремлі, то часто там бував.
Цей період тривав до літа 2008 року і завершився за місяць-два до російсько-грузинського конфлікту, характеризувався двома тенденціями: впевненим входженням прокремлівських політичних сил до кримської влади різних рівнів і зухвалим та широкомасштабним провокуванням ними кримських татар.
Якщо до 2006 року «Російська громада Криму» та її політичне крило партія «Російський блок» мали в парламенті автономії лише трьох депутатів зі ста, в місцевих радах по всьому Криму – лише півтора десятка симпатиків, а про Верховну Раду України навіть і не мріяли, то у 2006 році ситуація радикально змінилася. Куратор «Російської громади Криму» депутат Державної Думи Росії Костянтин Затулін «пробив» через Віктора Януковича операцію інкорпорування до дуже популярної на той час у Криму Партії регіонів представників прокремлівських структур.
Тоді лідери «Російської громади Криму» і Кримської організації партії «Російський блок» Сергій Цеков, Олександр Черноморов, Анатолій Жилін та Олег Слюсаренко змінили партійність і отримали квитки членів Партії регіонів. Політичним шлюбом Партії регіонів і Російського блоку стало формування на півострові виборчого об’єднання «Блок «За Януковича!», який на місцевих виборах 2006 року переміг в усіх регіонах Криму, а в кримському парламенті отримав 44 зі 100 місць.
У результаті цієї комбінації Сергій Цеков, окрім посади голови кримської організації ПР, обійняв і крісло першого віце-спікера новообраного кримського парламенту. До Верховної Ради Криму також потрапили і Олег Слюсаренко з Анатолієм Жиліним. Останній був обраний членом Президії ВР АРК. До керівного органу місцевого парламенту також увійшов новий лідер кримської організації Російського блоку Олег Родивілов, а ще 7 його однопартійців стали кримськими депутатами, в тому числі – і голова партії «Російський блок», львів’янин Олександр Свистунов.
Згаданий екс-голова кримського Російського блоку, а тепер «регіонал» Олександр Черноморов заслужив місце у прохідній частині партійного списку «регіоналів» і з 2006 року – повноправний народний депутат України. У більшості органів місцевого самоврядування Криму за домовленістю з Партією регіонів Російський блок отримав по кілька депутатських місць, а також ключові крісла в гуманітарній та організаційній сфері. Як правило, це посади секретарів місцевих рад і керівників комісій із освітньо-культурних питань.
Провокування кримських татар
Проникнення до владних структур дозволило прокремлівським силам вирішувати й інше важливе завдання – стимулювати невдоволення кримських татар і провокувати їх на радикальні виступи. Віддавши політичним партнерам, «регіоналам», цікаві їм економічно-бюджетно-земельні питання, проросійські активісти перебрали на себе гуманітарну сферу. Практично всі процеси, що стосувалися проблем відродження кримськотатарської мови, культури, освіти і духовності були призупинені.
За ініціативою проросійських депутатів, Сімферопольська міськрада скасувала свій дозвіл на будівництво в місті Соборної мечеті. Ця фактична заборона на тлі виділення УПЦ Московської Патріархії низки земельних ділянок під храми і повернення їй старих церков викликала широке невдоволення мусульман (а це на 90% – кримські татари) та масові протести. Тим часом Сімферопольська міськрада ухвалила рішення встановити в Сімферополі пам’ятник імператриці Катерині Другій, яка у 18-му столітті ліквідувала кримськотатарську державність, а одразу кілька місцевих рад відмовили кримським татарам у дозволі на спорудження пам’ятних знаків у пам’ять жертв депортації.
Водночас у контрольованій прокремлівськими силами місцевій пресі розгорталася справжня антитатарська інформаційна кампанія, під час якої інколи звучали прямі образи національної та релігійної гідності кримських татар. Тоді ж практично жодна кримськотатарська акція протесту не обходилася без альтернативного мітингу чи пікету Російського блоку, що проходили одночасно і в одному й тому ж місці. Часто бійки попереджали лише посилені загони міліції.
Слід сказати, що протягом 2005-2007 років всеукраїнська організація «Студентське братство» активно домагалася від командування Чорноморського флоту Росії дотримуватися українського законодавства і міжурядових угод, а також повернути Україні маяки та інше навігаційне обладнання, розташоване на українській території і контрольоване російськими військовими всупереч цим документам. Тоді ж низка українських судів ухвалила рішення з вимогою до Міноборони Росії звільнити утримувані навігаційні об’єкти. У пресі почали з’являтися публікації, що перебування Чорноморського флоту Росії в Криму – невигідне Україні, завдає їй шкоди і загрожує її безпеці. Водночас офіційні особи підняли питання про необхідність завчасної підготовки до виведення російського флоту у 2017 році.
Відповідь Кремля не забарилася. Під час одного з телемостів жителька Севастополя запитала Володимира Путіна про складну міжетнічну обстановку в Криму. Відповідаючи, російський президент сказав, що Росія «має великий досвід» розв’язання міжнаціональних проблем і, за бажання українського уряду, вона ним могла б поділитися. І тоді ж прозвучала теза, що Чорноморський флот Росії – гарант безпеки і стабільності в цьому регіоні. Натяк виявився більш, ніж прозорим: занадто активно наполягатимете на врахуванні українських інтересів щодо перебування ЧФ Росії в Криму, отримаєте міжетнічний конфлікт, який «гаситиме» той же ЧФ Росії. Оскільки такі конфлікти на території колишнього СРСР – майже вічні, то й Чорноморський флот за цих умов «гарантуватиме безпеку і стабільність» і після 2017 року.
Тактика друга. Зачаїтися і «відривати» кримських татар від України
З початку літа минулого року тактика кремлівського впливу неочікувано змінилася. Антитатарська кампанія в проросійській пресі потрохи вщухла. Водночас, в деяких кримськотатарських виданнях побільшало матеріалів про Татарстан та його успіхи в «сім’ї братніх народів» Російської Федерації, про те, що Володимир Путін назвав татар другою титульною нацією Росії. А ще одна за одною в кількох газетах вийшли публіцистичні статті кількох кримськотатарських інтелектуалів, опозиційних до Меджлісу, про те, що поволзьким татарам в Росії добре, а кримським татарам в Україні – погано.
Колишній редактор газети «Ленін байраги» Тимур Дагджи у кількох своїх публікаціях припустив, що кримськотатарський національний рух помилився наприкінці 80-их – на початку 90-их років, підтримавши незалежність і цілісність України. Підтримали б кримські татари тоді Росію, зараз мали б кримськотатарську автономну республіку у складі Російської Федерації.
На форумах багатьох інтернет-видань під час обговорення кримських тем почастішали заклики до кримчан – етнічних росіян і кримських татар – об’єднуватися проти України, мовляв, і ті, і ті однаково страждають від «насильницької українізації» й «проамериканської політики» Києва. Не впевнений, що все це серйозно змінило традиційно антиросійські, точніше – антиімперські, настрої в кримськотатарській громаді, але те, що рівень розчарування в українській державі серед кримських татар зростає, навряд чи хто заперечуватиме.
Зрештою, нові зусилля щодо кримських татар виявилися недаремними. У вересні минулого року група активістів кримськотатарської громадсько-політичної організації «Мілі фірка» («Національна партія») на чолі з Васві Абдураїмовим публічно звернулися до російських президента і прем’єра Дмитра Медвєдєва і Володимира Путіна з закликом «захистити» кримськотатарський та інші народи України від офіційного Києва, як вони «захистили» абхазів і південних осетин від Тбілісі.
В результаті скандалу, що вибухнув у кримськотатарській громаді, Васві Абдураїмов подав у відставку з керівної посади в організації, а правління «Мілі фірка» відмежувалося від «самодіяльності» свого колишнього лідера. Втім, Абдураїмов і далі редагує партійний друкований орган, де антиукраїнська тематика залишається провідною.
Після грузинсько-російського збройного конфлікту прокремлівські російські організації Криму різко знизили не лише градус антитатарських дій і заяв, але й свою активність взагалі. Очевидно, це слід пов’язувати з тим, що на той час на півострів їздили західні дипломати, журналісти, експерти і шпигуни, щоб на місці вияснити, чи буде Крим наступним після Грузії. Для Москви тоді важливо було заспокоїти Захід, а також збити антиросійську хвилю в громадських настроях в Україні.
Підтвердженням цього стала вереснева заява російського прем’єр-міністра Володимира Путіна, який назвав «всі розмови з приводу приєднання Криму до Росії провокацією». За повідомленням РІА «Новості», на зустрічі з представниками міжнародного дискусійного клубу «Валдай» Путін зазначив, що не можна «порівнювати ситуацію в Криму з ситуацією, що виникла між Грузією та Абхазією і Південною Осетією». Російський прем’єр заявив тоді: «Ми з Україною давно домовилися про кордони при розпаді СРСР, і ми визнали ці кордони», – процитувала слова Путіна російська інформагенція.
Поки російські радикали в Криму причаїлися, всередині прокремлівського руху тривали бурхливі процеси структуризації, переобліку і зміни кураторів. Раніше головним адресатом російської державної допомоги була «Російська громада Криму» та її політичне крило – Російський блок, якими курував Костянтин Затулін. Решті, де власниками чи кураторами були Юрій Лужков, Модест Колєров і Владислав Сурков з Олександром Дугіним, потрапляли крихти. Тепер всі фінанси для «допомоги співвітчизникам» були заведені до новоствореної Федеральної агенції у справах СНД, співвітчизників, які мешкають за кордоном і з міжнародної гуманітарної співпраці при МЗС Російської Федерації. Шанс на підтримку з Москви отримали усі претенденти, як і єдиний дах.
Тактика третя. Лякати американців та європейців і готуватися до виборів?
Відносна політична стабільність в Криму протрималася недовго. З початком «газової війни» між Києвом і Москвою прокремлівським силам нагадали про їхню місію. Але заяви чи нечисленні мітинги на підтримку «Газпрому» були лише другорядним завданням. Головне – змусити Європейський Союз і США «не пхати носа» до Криму.
Після того, як восени 2008 року півострів відвідало багато західних делегацій, чимало європейських та американських інституцій, за згоди Києва, вирішили посилити свою присутність на Кримському півострові, який раніше європейці та американці, переважно, обходили стороною. Про відкриття своїх Генеральних консульств у Криму заявили посольства США і Польщі, про призначення почесних консулів – Бельгія і Чехія. Відкрити свої представництва запланували Європейська Комісія, Агенція США з міжнародного розвитку (USAID), «Британська Рада», чеська «Людина в біді» та деякі інші західні структури, насамперед – неурядові. Заявили про намір посилити свою грантову діяльність в Кримській автономії і Севастополі ціла низка донорських організацій.
Досі в Криму була лише одна іноземна дипломатична установа – Генеральне консульство Росії в Сімферополі. На півострові також працювали відділення фондів «Москва-Крим» і «Москва-Севастополь», а також Російський культурний центр у Сімферополі і «Дім Москви» в Севастополі. Тепер російська монополія в гуманітарній сфері Криму може бути порушена. Водночас, посилення західної присутності на півострові розширює інформаційні потоки з регіону за кордон, змушує росіян діяти делікатніше і зменшує їхні легітимні можливості застосувати силу, як це було в Грузії.
Саме нестабільність у Криму і побоювання спровокувати неадекватну реакцію проросійських сил були головними причинами того, що західні інституції практично не були представлені і не працювали в регіоні. Саме на цих побоюваннях, очевидно, і хоче зараз зіграти Кремль. Лише в лютому «Російська громада Криму» разом із союзниками провела з десяток публічних акцій, переважно антизахідного спрямування.
Спалені під час цих акцій кілька американських прапорів, опудало «дядечки Сема» і прапор Північноатлантичного Альянсу мали символізувати рішучість проросійських сил Криму у боротьбі з американською та європейською присутністю на півострові. З цією ж метою у січні за наполяганням активістів «Російської громади Криму» було ухвалене рішення кримського парламенту про «небажаність» відкриття у Криму дипломатичного представництва США та зірвана робота сесії Сімферопольської міськради, на якій мало розглядатися питання про укладення угоди з USAID.
Очевидно, що залякати американців з європейцями не вдасться, але ті будуть змушені працювати в Криму обережніше. Посол США в Україні Вільям Тейлор уже заявив, що враховуватиме точку зору кримського парламенту, й коли востаннє був у Сімферополі, то зустрічався не лише з головою кримського парламенту «регіоналом» Анатолієм Гриценком, який уособлює «прагматичне» крило кримської влади, а й з його першим заступником та однопартійцем Сергієм Цековим. Очевидно, тому, що той – голова «Російської громади Криму», але ще він – давній партнер Костянтина Затуліна і частий гість Російського генконсульства. Але за цих обставин, напевно, продуктивнішими були б зустрічі американського посла Тейлора та узгодження цих питань безпосередньо з його російським колегою Віктором Черномирдіним, а ще краще – з Костянтином Затуліним.
Аби вплив Кремля в Кримській автономії, який з 2005 року значно зріс, і далі залишався високим, буде вироблена нова тактика збереження і посилення присутності в кримській владі прокремлівських сил. Стає зрозумілим, що альянс Російського блоку і Партії регіонів уже себе вичерпав. Згідно з чинним українським законодавством, нові вибори кримського парламенту мають відбутися у березні 2010 року. І вже зараз Російський блок веде пошук нових партнерів із солідніших кримських політичних організацій.
І хоча тут ще повна політична невизначеність, останні кілька місяців прокремлівські організації демонструють узгодженість і синхронність у своїх діях. Яскрава ілюстрація цьому – той факт, що «Російська громада Криму», яка раніше зазнавала жорстких нападів з боку Народного фронту «Севастополь-Крим-Росія», тепер проводить мітинги на захист звинуваченого у сепаратизмі координатора «фронту» Валерія Подьячого. І це на порозі передвиборчих торгів підвищує «ціну» на кримському політичному ринку «Російської громади Криму» та її нових союзників з-поміж іншої прокремлівської дрібноти.
Втім, як довго протримається така єдність, прогнозувати важко, як і світові ціни на нафту і природний газ. А саме від них залежать розмір кремлівського інтересу в Криму та обсяги зусиль, спрямованих на його досягнення.
(Симферопіль - Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Тактика перша. Йти у владу
Така необхідність виникла наприкінці 2004 року. Саме тоді ще маловпливова, але дуже прокремлівська «Російська громада Криму» з’явилася у передніх лавах борців проти «американської загрози». Тоді ж, як гриби після дощу, почали рости радикальні проросійські організації – Народний фронт «Севастополь-Крим-Росія», молодіжний рух «Прорив», Євразійська спілка молоді Криму. Постало навіть призабуте з середини 90-их років «Російське товариство Криму» екзотичного радикала-коміка Анатолія Лося. Кожна з цих організацій мала свого «патрона» в Москві, відповідно: «Громада» – Костянтина Затуліна, «фронтовики» – Юрія Лужкова, «Прорив» – Модеста Колерова, а «євразійці» – Владислава Суркова з Олександром Дугіним. Втім, усі згадані москвичі, якщо хто на той час не працював у Кремлі, то часто там бував.
Цей період тривав до літа 2008 року і завершився за місяць-два до російсько-грузинського конфлікту, характеризувався двома тенденціями: впевненим входженням прокремлівських політичних сил до кримської влади різних рівнів і зухвалим та широкомасштабним провокуванням ними кримських татар.
Якщо до 2006 року «Російська громада Криму» та її політичне крило партія «Російський блок» мали в парламенті автономії лише трьох депутатів зі ста, в місцевих радах по всьому Криму – лише півтора десятка симпатиків, а про Верховну Раду України навіть і не мріяли, то у 2006 році ситуація радикально змінилася. Куратор «Російської громади Криму» депутат Державної Думи Росії Костянтин Затулін «пробив» через Віктора Януковича операцію інкорпорування до дуже популярної на той час у Криму Партії регіонів представників прокремлівських структур.
Тоді лідери «Російської громади Криму» і Кримської організації партії «Російський блок» Сергій Цеков, Олександр Черноморов, Анатолій Жилін та Олег Слюсаренко змінили партійність і отримали квитки членів Партії регіонів. Політичним шлюбом Партії регіонів і Російського блоку стало формування на півострові виборчого об’єднання «Блок «За Януковича!», який на місцевих виборах 2006 року переміг в усіх регіонах Криму, а в кримському парламенті отримав 44 зі 100 місць.
У результаті цієї комбінації Сергій Цеков, окрім посади голови кримської організації ПР, обійняв і крісло першого віце-спікера новообраного кримського парламенту. До Верховної Ради Криму також потрапили і Олег Слюсаренко з Анатолієм Жиліним. Останній був обраний членом Президії ВР АРК. До керівного органу місцевого парламенту також увійшов новий лідер кримської організації Російського блоку Олег Родивілов, а ще 7 його однопартійців стали кримськими депутатами, в тому числі – і голова партії «Російський блок», львів’янин Олександр Свистунов.
Згаданий екс-голова кримського Російського блоку, а тепер «регіонал» Олександр Черноморов заслужив місце у прохідній частині партійного списку «регіоналів» і з 2006 року – повноправний народний депутат України. У більшості органів місцевого самоврядування Криму за домовленістю з Партією регіонів Російський блок отримав по кілька депутатських місць, а також ключові крісла в гуманітарній та організаційній сфері. Як правило, це посади секретарів місцевих рад і керівників комісій із освітньо-культурних питань.
Провокування кримських татар
Проникнення до владних структур дозволило прокремлівським силам вирішувати й інше важливе завдання – стимулювати невдоволення кримських татар і провокувати їх на радикальні виступи. Віддавши політичним партнерам, «регіоналам», цікаві їм економічно-бюджетно-земельні питання, проросійські активісти перебрали на себе гуманітарну сферу. Практично всі процеси, що стосувалися проблем відродження кримськотатарської мови, культури, освіти і духовності були призупинені.
За ініціативою проросійських депутатів, Сімферопольська міськрада скасувала свій дозвіл на будівництво в місті Соборної мечеті. Ця фактична заборона на тлі виділення УПЦ Московської Патріархії низки земельних ділянок під храми і повернення їй старих церков викликала широке невдоволення мусульман (а це на 90% – кримські татари) та масові протести. Тим часом Сімферопольська міськрада ухвалила рішення встановити в Сімферополі пам’ятник імператриці Катерині Другій, яка у 18-му столітті ліквідувала кримськотатарську державність, а одразу кілька місцевих рад відмовили кримським татарам у дозволі на спорудження пам’ятних знаків у пам’ять жертв депортації.
Водночас у контрольованій прокремлівськими силами місцевій пресі розгорталася справжня антитатарська інформаційна кампанія, під час якої інколи звучали прямі образи національної та релігійної гідності кримських татар. Тоді ж практично жодна кримськотатарська акція протесту не обходилася без альтернативного мітингу чи пікету Російського блоку, що проходили одночасно і в одному й тому ж місці. Часто бійки попереджали лише посилені загони міліції.
Антитатарський мітинг перед Азізом - святим місцем кримських татар, Бахчисарай, 11 cерпня 2006 р. (архівне фото)
Кульмінацією цього протистояння стали події серпня 2006 року у Бахчисараї. Там кілька років кримські татари вимагали від місцевої влади перенести ринок з місця, де до депортації було розташоване мусульманське кладовище «Азізлер», на якому був похований один з шанованих мусульманських святих – Азізів. Російський блок на чолі з Олегом Родивіловим виступив проти, а організований про кремлівським силами мітинг у Бахчисараї переріс у напад на кримськотатарський пікет «ринку на костях». Обійшлося без людських жертв, але кілька кримських татар було поранено, а офіційному Києву довелося задіяти спецпідрозділи МВС та СБУ.
Слід сказати, що протягом 2005-2007 років всеукраїнська організація «Студентське братство» активно домагалася від командування Чорноморського флоту Росії дотримуватися українського законодавства і міжурядових угод, а також повернути Україні маяки та інше навігаційне обладнання, розташоване на українській території і контрольоване російськими військовими всупереч цим документам. Тоді ж низка українських судів ухвалила рішення з вимогою до Міноборони Росії звільнити утримувані навігаційні об’єкти. У пресі почали з’являтися публікації, що перебування Чорноморського флоту Росії в Криму – невигідне Україні, завдає їй шкоди і загрожує її безпеці. Водночас офіційні особи підняли питання про необхідність завчасної підготовки до виведення російського флоту у 2017 році.
Відповідь Кремля не забарилася. Під час одного з телемостів жителька Севастополя запитала Володимира Путіна про складну міжетнічну обстановку в Криму. Відповідаючи, російський президент сказав, що Росія «має великий досвід» розв’язання міжнаціональних проблем і, за бажання українського уряду, вона ним могла б поділитися. І тоді ж прозвучала теза, що Чорноморський флот Росії – гарант безпеки і стабільності в цьому регіоні. Натяк виявився більш, ніж прозорим: занадто активно наполягатимете на врахуванні українських інтересів щодо перебування ЧФ Росії в Криму, отримаєте міжетнічний конфлікт, який «гаситиме» той же ЧФ Росії. Оскільки такі конфлікти на території колишнього СРСР – майже вічні, то й Чорноморський флот за цих умов «гарантуватиме безпеку і стабільність» і після 2017 року.
Тактика друга. Зачаїтися і «відривати» кримських татар від України
З початку літа минулого року тактика кремлівського впливу неочікувано змінилася. Антитатарська кампанія в проросійській пресі потрохи вщухла. Водночас, в деяких кримськотатарських виданнях побільшало матеріалів про Татарстан та його успіхи в «сім’ї братніх народів» Російської Федерації, про те, що Володимир Путін назвав татар другою титульною нацією Росії. А ще одна за одною в кількох газетах вийшли публіцистичні статті кількох кримськотатарських інтелектуалів, опозиційних до Меджлісу, про те, що поволзьким татарам в Росії добре, а кримським татарам в Україні – погано.
Колишній редактор газети «Ленін байраги» Тимур Дагджи у кількох своїх публікаціях припустив, що кримськотатарський національний рух помилився наприкінці 80-их – на початку 90-их років, підтримавши незалежність і цілісність України. Підтримали б кримські татари тоді Росію, зараз мали б кримськотатарську автономну республіку у складі Російської Федерації.
На форумах багатьох інтернет-видань під час обговорення кримських тем почастішали заклики до кримчан – етнічних росіян і кримських татар – об’єднуватися проти України, мовляв, і ті, і ті однаково страждають від «насильницької українізації» й «проамериканської політики» Києва. Не впевнений, що все це серйозно змінило традиційно антиросійські, точніше – антиімперські, настрої в кримськотатарській громаді, але те, що рівень розчарування в українській державі серед кримських татар зростає, навряд чи хто заперечуватиме.
Зрештою, нові зусилля щодо кримських татар виявилися недаремними. У вересні минулого року група активістів кримськотатарської громадсько-політичної організації «Мілі фірка» («Національна партія») на чолі з Васві Абдураїмовим публічно звернулися до російських президента і прем’єра Дмитра Медвєдєва і Володимира Путіна з закликом «захистити» кримськотатарський та інші народи України від офіційного Києва, як вони «захистили» абхазів і південних осетин від Тбілісі.
В результаті скандалу, що вибухнув у кримськотатарській громаді, Васві Абдураїмов подав у відставку з керівної посади в організації, а правління «Мілі фірка» відмежувалося від «самодіяльності» свого колишнього лідера. Втім, Абдураїмов і далі редагує партійний друкований орган, де антиукраїнська тематика залишається провідною.
Після грузинсько-російського збройного конфлікту прокремлівські російські організації Криму різко знизили не лише градус антитатарських дій і заяв, але й свою активність взагалі. Очевидно, це слід пов’язувати з тим, що на той час на півострів їздили західні дипломати, журналісти, експерти і шпигуни, щоб на місці вияснити, чи буде Крим наступним після Грузії. Для Москви тоді важливо було заспокоїти Захід, а також збити антиросійську хвилю в громадських настроях в Україні.
Підтвердженням цього стала вереснева заява російського прем’єр-міністра Володимира Путіна, який назвав «всі розмови з приводу приєднання Криму до Росії провокацією». За повідомленням РІА «Новості», на зустрічі з представниками міжнародного дискусійного клубу «Валдай» Путін зазначив, що не можна «порівнювати ситуацію в Криму з ситуацією, що виникла між Грузією та Абхазією і Південною Осетією». Російський прем’єр заявив тоді: «Ми з Україною давно домовилися про кордони при розпаді СРСР, і ми визнали ці кордони», – процитувала слова Путіна російська інформагенція.
Поки російські радикали в Криму причаїлися, всередині прокремлівського руху тривали бурхливі процеси структуризації, переобліку і зміни кураторів. Раніше головним адресатом російської державної допомоги була «Російська громада Криму» та її політичне крило – Російський блок, якими курував Костянтин Затулін. Решті, де власниками чи кураторами були Юрій Лужков, Модест Колєров і Владислав Сурков з Олександром Дугіним, потрапляли крихти. Тепер всі фінанси для «допомоги співвітчизникам» були заведені до новоствореної Федеральної агенції у справах СНД, співвітчизників, які мешкають за кордоном і з міжнародної гуманітарної співпраці при МЗС Російської Федерації. Шанс на підтримку з Москви отримали усі претенденти, як і єдиний дах.
Тактика третя. Лякати американців та європейців і готуватися до виборів?
Відносна політична стабільність в Криму протрималася недовго. З початком «газової війни» між Києвом і Москвою прокремлівським силам нагадали про їхню місію. Але заяви чи нечисленні мітинги на підтримку «Газпрому» були лише другорядним завданням. Головне – змусити Європейський Союз і США «не пхати носа» до Криму.
Після того, як восени 2008 року півострів відвідало багато західних делегацій, чимало європейських та американських інституцій, за згоди Києва, вирішили посилити свою присутність на Кримському півострові, який раніше європейці та американці, переважно, обходили стороною. Про відкриття своїх Генеральних консульств у Криму заявили посольства США і Польщі, про призначення почесних консулів – Бельгія і Чехія. Відкрити свої представництва запланували Європейська Комісія, Агенція США з міжнародного розвитку (USAID), «Британська Рада», чеська «Людина в біді» та деякі інші західні структури, насамперед – неурядові. Заявили про намір посилити свою грантову діяльність в Кримській автономії і Севастополі ціла низка донорських організацій.
Досі в Криму була лише одна іноземна дипломатична установа – Генеральне консульство Росії в Сімферополі. На півострові також працювали відділення фондів «Москва-Крим» і «Москва-Севастополь», а також Російський культурний центр у Сімферополі і «Дім Москви» в Севастополі. Тепер російська монополія в гуманітарній сфері Криму може бути порушена. Водночас, посилення західної присутності на півострові розширює інформаційні потоки з регіону за кордон, змушує росіян діяти делікатніше і зменшує їхні легітимні можливості застосувати силу, як це було в Грузії.
Саме нестабільність у Криму і побоювання спровокувати неадекватну реакцію проросійських сил були головними причинами того, що західні інституції практично не були представлені і не працювали в регіоні. Саме на цих побоюваннях, очевидно, і хоче зараз зіграти Кремль. Лише в лютому «Російська громада Криму» разом із союзниками провела з десяток публічних акцій, переважно антизахідного спрямування.
Спалені під час цих акцій кілька американських прапорів, опудало «дядечки Сема» і прапор Північноатлантичного Альянсу мали символізувати рішучість проросійських сил Криму у боротьбі з американською та європейською присутністю на півострові. З цією ж метою у січні за наполяганням активістів «Російської громади Криму» було ухвалене рішення кримського парламенту про «небажаність» відкриття у Криму дипломатичного представництва США та зірвана робота сесії Сімферопольської міськради, на якій мало розглядатися питання про укладення угоди з USAID.
Очевидно, що залякати американців з європейцями не вдасться, але ті будуть змушені працювати в Криму обережніше. Посол США в Україні Вільям Тейлор уже заявив, що враховуватиме точку зору кримського парламенту, й коли востаннє був у Сімферополі, то зустрічався не лише з головою кримського парламенту «регіоналом» Анатолієм Гриценком, який уособлює «прагматичне» крило кримської влади, а й з його першим заступником та однопартійцем Сергієм Цековим. Очевидно, тому, що той – голова «Російської громади Криму», але ще він – давній партнер Костянтина Затуліна і частий гість Російського генконсульства. Але за цих обставин, напевно, продуктивнішими були б зустрічі американського посла Тейлора та узгодження цих питань безпосередньо з його російським колегою Віктором Черномирдіним, а ще краще – з Костянтином Затуліним.
Аби вплив Кремля в Кримській автономії, який з 2005 року значно зріс, і далі залишався високим, буде вироблена нова тактика збереження і посилення присутності в кримській владі прокремлівських сил. Стає зрозумілим, що альянс Російського блоку і Партії регіонів уже себе вичерпав. Згідно з чинним українським законодавством, нові вибори кримського парламенту мають відбутися у березні 2010 року. І вже зараз Російський блок веде пошук нових партнерів із солідніших кримських політичних організацій.
І хоча тут ще повна політична невизначеність, останні кілька місяців прокремлівські організації демонструють узгодженість і синхронність у своїх діях. Яскрава ілюстрація цьому – той факт, що «Російська громада Криму», яка раніше зазнавала жорстких нападів з боку Народного фронту «Севастополь-Крим-Росія», тепер проводить мітинги на захист звинуваченого у сепаратизмі координатора «фронту» Валерія Подьячого. І це на порозі передвиборчих торгів підвищує «ціну» на кримському політичному ринку «Російської громади Криму» та її нових союзників з-поміж іншої прокремлівської дрібноти.
Втім, як довго протримається така єдність, прогнозувати важко, як і світові ціни на нафту і природний газ. А саме від них залежать розмір кремлівського інтересу в Криму та обсяги зусиль, спрямованих на його досягнення.
(Симферопіль - Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.