Київ – Півроку анестезіолог Сергій Мороз провів у місті Чакчаран у центральній частині Афганістану. Враження привіз звідти різні: медицини в сучасному розумінні там немає, тиждень провів без електрики при температурі 40 градусів тепла. Намагався з колегами і займатися городом, але природа Афганістану цього не дозволила. А також він мав можливість порівняти стандарти НАТО та України.
Це була перша миротворча місія Сергія. У розмові з Радіо Свобода він зазначив, що хотів би її повторити, але через плани Міністерства оборони України згорнути всі міжнародні контингенти, не знає, коли це буде можливо. В Афганістані він з колегою-хірургом обслуговували литовську базу.
– Що саме Ви робили в Афганістані?
– Українські лікарі беруть участь в місії НАТО в Афганістані з травня 2007 року. Я перебував там з листопада 2007 по травень 2008 року. У наші обов’язки входило надання медичної допомоги миротворчому контингенту бази, де ми перебували, та консультативна допомога працівникам місцевої лікарні, і по можливості, на розсуд командира контингенту, практична допомога місцевому населенню.
– І який був розсуд командира?
– Зазвичай миротворчі контингенти сил НАТО не надають допомогу місцевому населенню, тільки в поодиноких випадках. Але наш командир, коли через деякий час побачив, що ставлення до нас місцевого населення досить суттєво змінилося (завдяки допомозі), дав нам майже повну свободу, і ми кожний тиждень, а далі й частіше, їздили надавати консультативну допомогу.
– Вам Афганістан ночами не сниться?
– Ні, жахливих спогадів немає. Мені країна сподобалася, майже не торкана цивілізацією. Там у людей по календарю 14 століття, то вони так і живуть.
– У чому проблема в Афганістані?
– Дуже племенний устрій. Країна дуже різна, (багато) національних груп – це основна проблема. І вони не можуть між собою домовитися, а тут ще й постійна іноземна присутність. Неважливо, чия: чи англійців у 19-му сторіччі, чи радянських військ, чи зараз НАТО. Але якщо ми зараз виведемо всі війська, то вони почнуть воювати між собою. А те, що наркотики і економічна бідність... Ну, не росте у них більше нічого. А попит (на наркотики) – є. Ми садили і дерева, і траву – не росте. Весь Афганістан – це кам’яна пустеля.
– Із якими очікуваннями Ви туди їхали? Ви самі зголосилися?
– В Афганістан я їхав за своєю згодою, як, до речі, і всі офіцери. Їдучи туди, я вже мав багато інформації: знав, де це і що ми будемо там робити. Зараз засоби зв’язку досить пристойні, тому що і як є в медпункті – все це знали (наперед).
– Чи можете Ви порівняти стандарти НАТО і України?
– Я можу сказати тільки про стандарти надання медичної допомоги. І вони приблизно (однакові), у нас теж прийняті вже і протоколи, і певні стандарти.
– Над чим треба думати, посилаючи миротворчий контингент?
– І про відбір кандидатів, і про підготовку. Треба звертати увагу на форму і зброю. А наше бачення ситуації допомагає, коли їхні стандарти не спрацьовують. Наприклад, за керівними документами НАТО евакуація з нашої бази пораненого чи постраждалого мала відбутися приблизно за дві години літаками чи гелікоптерами. Насправді ж, найшвидше, коли ми змогли відправити (потерпілого) – це було 28 годин. Причини: погодні умови, ніч, гори тощо. І (інструкція) вже не працює. Тому треба бути готовим до надання більшого об’єму допомоги – для цього треба і персонал підготований, і апаратуру, і медикаменти.
– Наскільки небезпечним був район, де Ви працювали?
– Той район не є з небезпечних районів Афганістану. Обстрілів чи мінувань доріг було не дуже багато. У порівнянні з півднем Афганістану, чи з кордоном із Пакистаном – набагато менше.
– Чи відрізняється те, як Ви дивитеся новини до і після місії?
– Подіям в Афганістані я приділяю набагато більше уваги, ніж, наприклад, Іраку.
– Із ким Ви найбільше товаришували в місії?
– Із хорватами, мабуть. Данці – теж веселі хлопці. З американцями – трохи менше.
– Вашим безпосереднім начальником був литовець. Коли Ви в миротворчій місії, Ви виконуєте в першу чергу накази українців чи «натовців»?
– Існує спеціальний документ, де все розписано, в яких випадках котрі накази ми повинні виконувати, від чого ми можемо відмовитися..
– Чи доводилося колись відмовляти?
– Ні. У нас – ні, але в інших були випадки, коли командир пропонував виконати не зовсім властиві їм функції. Звичайно, були якісь конфлікти, але все вирішувалися в робочому порядку. Великої проблеми в «багатонаціональному суспільстві» не виникало.
В Афганістані служить 42 національності, у нас (на базі) було близько десяти. Я ніде більше так багато не побачу: навіть якщо поїду за кордон, то поїду в одну країну.
– А чим відрізнявся побут?
– Побут на досить пристойному рівні, як і умови життя. Але був у нас один екстремальний тиждень, коли вийшов з ладу основний електрогенератор, а надворі було десь – 38 градусів за Цельсієм. У нас все було на електрострумі: водопостачання, харчування, обігрівання. Та нічого, вижили. Був також спалах дизентерії, але нічого, теж справилися.
– Якщо порівняти інтенсивність роботи в Україні і Афганістані: де важче?
– Тут більша саме інтенсивність роботи по кількості операцій та чергувань. Оскільки нас там було менше, то доводилося робити і «чужу» роботу: і лікаря-лаборанта, і лікаря-терапевта, і вести амбулаторний прийом. Причому я ніколи не знав, із чим прийдуть сьогодні люди.
– Були якісь сюрпризи?
– Звичайно. Ми там знаходили і екзотичні інфекційні хвороби, і запущені форми ракових пухлин. Медицина в нашому понятті в них відсутня. Як Алах дав, так і живуть.
– Яке Ваше ставлення до вступу України в НАТО?
– Я думаю, що за рівнем підготовки наш офіцерський склад у своїй масі нічим не поступається у підготовці «натовським» офіцерам. Ми дуже швидко і безпроблемно можемо інтегруватися в структури НАТО. А щодо політичних рішень, то їх ухвалює керівництво. Але, на мій погляд, ми готові, а от наскільки це потрібно... З моєї точки зору, нагальної потреби я не бачу. Поки що країна і армія повністю не готові. Нам там буде тільки важко, і ми не зможемо забезпечити ті ж стандарти.
– Чи обговорюєте Ви НАТО з колегами? Чи є якісь дискусії?
– Ні, гарячих дискусій немає. Ми люди військові. Вступимо – будемо працювати. Я не думаю, що моя робота лікаря сильно зміниться. Ну, жили ж ми якось без НАТО... А те, що ми ще не готові, сама країна – і економічно, і десь морально, то треба ще трішки часу.
(Хотілося б), щоб ми не були там «бідними родичами», хочеться поїхати і почуватися себе там гідно. Чомусь офіцери з Об’єднаних Арабських Еміратів і навіть із Австралії почуваються добре..
– Як часто Ви входили в контакт з місцевими жителями? Як Ви з ними спілкувалися? Яке їхнє ставлення до НАТО?
– (Спілкувалися) через перекладачів. А щодо їхнього ставлення до НАТО, то вони на всіх дивляться, як на окупантів. Але, як то кажуть, «восток – дело тонкое». Зараз НАТО їм потрібне, бо вирішується багато фінансових проблем, йде гуманітарна допомога, допомога в розбудові адміністративної системи. Як правило, ціль миротворчого контингенту – захистити проведення наступних гуманітарних місій: будівництва доріг, шкіл, лікарень, підготовки службовців, поліцейських тощо. В Афганістані місцеві старійшини мають великий вплив. І якщо вони будуть бачити, що контингент потрібен, то й відношення буде хорошим. Але вони тільки і ждуть, щоб їм щось дали. І вони про це кажуть вголос. Якщо не дасте, то ми будемо стріляти.
– За сім’єю не сумували?
– Сумував, але це ж служба, мінуси військової служби. У країнах НАТО це якось компенсується, а в Україні – ніяк. Навіть статус учасника бойових дій: чомусь парламент думає, що там не стріляють і що ми не беремо участі у бойових діях.
(Київ – Прага)
– Що саме Ви робили в Афганістані?
– Українські лікарі беруть участь в місії НАТО в Афганістані з травня 2007 року. Я перебував там з листопада 2007 по травень 2008 року. У наші обов’язки входило надання медичної допомоги миротворчому контингенту бази, де ми перебували, та консультативна допомога працівникам місцевої лікарні, і по можливості, на розсуд командира контингенту, практична допомога місцевому населенню.
– І який був розсуд командира?
– Зазвичай миротворчі контингенти сил НАТО не надають допомогу місцевому населенню, тільки в поодиноких випадках. Але наш командир, коли через деякий час побачив, що ставлення до нас місцевого населення досить суттєво змінилося (завдяки допомозі), дав нам майже повну свободу, і ми кожний тиждень, а далі й частіше, їздили надавати консультативну допомогу.
– Вам Афганістан ночами не сниться?
– Ні, жахливих спогадів немає. Мені країна сподобалася, майже не торкана цивілізацією. Там у людей по календарю 14 століття, то вони так і живуть.
– У чому проблема в Афганістані?
– Дуже племенний устрій. Країна дуже різна, (багато) національних груп – це основна проблема. І вони не можуть між собою домовитися, а тут ще й постійна іноземна присутність. Неважливо, чия: чи англійців у 19-му сторіччі, чи радянських військ, чи зараз НАТО. Але якщо ми зараз виведемо всі війська, то вони почнуть воювати між собою. А те, що наркотики і економічна бідність... Ну, не росте у них більше нічого. А попит (на наркотики) – є. Ми садили і дерева, і траву – не росте. Весь Афганістан – це кам’яна пустеля.
– Із якими очікуваннями Ви туди їхали? Ви самі зголосилися?
– В Афганістан я їхав за своєю згодою, як, до речі, і всі офіцери. Їдучи туди, я вже мав багато інформації: знав, де це і що ми будемо там робити. Зараз засоби зв’язку досить пристойні, тому що і як є в медпункті – все це знали (наперед).
– Чи можете Ви порівняти стандарти НАТО і України?
– Я можу сказати тільки про стандарти надання медичної допомоги. І вони приблизно (однакові), у нас теж прийняті вже і протоколи, і певні стандарти.
– Над чим треба думати, посилаючи миротворчий контингент?
– І про відбір кандидатів, і про підготовку. Треба звертати увагу на форму і зброю. А наше бачення ситуації допомагає, коли їхні стандарти не спрацьовують. Наприклад, за керівними документами НАТО евакуація з нашої бази пораненого чи постраждалого мала відбутися приблизно за дві години літаками чи гелікоптерами. Насправді ж, найшвидше, коли ми змогли відправити (потерпілого) – це було 28 годин. Причини: погодні умови, ніч, гори тощо. І (інструкція) вже не працює. Тому треба бути готовим до надання більшого об’єму допомоги – для цього треба і персонал підготований, і апаратуру, і медикаменти.
– Наскільки небезпечним був район, де Ви працювали?
– Той район не є з небезпечних районів Афганістану. Обстрілів чи мінувань доріг було не дуже багато. У порівнянні з півднем Афганістану, чи з кордоном із Пакистаном – набагато менше.
– Чи відрізняється те, як Ви дивитеся новини до і після місії?
– Подіям в Афганістані я приділяю набагато більше уваги, ніж, наприклад, Іраку.
– Із ким Ви найбільше товаришували в місії?
– Із хорватами, мабуть. Данці – теж веселі хлопці. З американцями – трохи менше.
– Вашим безпосереднім начальником був литовець. Коли Ви в миротворчій місії, Ви виконуєте в першу чергу накази українців чи «натовців»?
– Існує спеціальний документ, де все розписано, в яких випадках котрі накази ми повинні виконувати, від чого ми можемо відмовитися..
– Чи доводилося колись відмовляти?
– Ні. У нас – ні, але в інших були випадки, коли командир пропонував виконати не зовсім властиві їм функції. Звичайно, були якісь конфлікти, але все вирішувалися в робочому порядку. Великої проблеми в «багатонаціональному суспільстві» не виникало.
В Афганістані служить 42 національності, у нас (на базі) було близько десяти. Я ніде більше так багато не побачу: навіть якщо поїду за кордон, то поїду в одну країну.
– А чим відрізнявся побут?
– Побут на досить пристойному рівні, як і умови життя. Але був у нас один екстремальний тиждень, коли вийшов з ладу основний електрогенератор, а надворі було десь – 38 градусів за Цельсієм. У нас все було на електрострумі: водопостачання, харчування, обігрівання. Та нічого, вижили. Був також спалах дизентерії, але нічого, теж справилися.
– Якщо порівняти інтенсивність роботи в Україні і Афганістані: де важче?
– Тут більша саме інтенсивність роботи по кількості операцій та чергувань. Оскільки нас там було менше, то доводилося робити і «чужу» роботу: і лікаря-лаборанта, і лікаря-терапевта, і вести амбулаторний прийом. Причому я ніколи не знав, із чим прийдуть сьогодні люди.
– Були якісь сюрпризи?
– Звичайно. Ми там знаходили і екзотичні інфекційні хвороби, і запущені форми ракових пухлин. Медицина в нашому понятті в них відсутня. Як Алах дав, так і живуть.
– Яке Ваше ставлення до вступу України в НАТО?
– Я думаю, що за рівнем підготовки наш офіцерський склад у своїй масі нічим не поступається у підготовці «натовським» офіцерам. Ми дуже швидко і безпроблемно можемо інтегруватися в структури НАТО. А щодо політичних рішень, то їх ухвалює керівництво. Але, на мій погляд, ми готові, а от наскільки це потрібно... З моєї точки зору, нагальної потреби я не бачу. Поки що країна і армія повністю не готові. Нам там буде тільки важко, і ми не зможемо забезпечити ті ж стандарти.
– Чи обговорюєте Ви НАТО з колегами? Чи є якісь дискусії?
– Ні, гарячих дискусій немає. Ми люди військові. Вступимо – будемо працювати. Я не думаю, що моя робота лікаря сильно зміниться. Ну, жили ж ми якось без НАТО... А те, що ми ще не готові, сама країна – і економічно, і десь морально, то треба ще трішки часу.
(Хотілося б), щоб ми не були там «бідними родичами», хочеться поїхати і почуватися себе там гідно. Чомусь офіцери з Об’єднаних Арабських Еміратів і навіть із Австралії почуваються добре..
– Як часто Ви входили в контакт з місцевими жителями? Як Ви з ними спілкувалися? Яке їхнє ставлення до НАТО?
– (Спілкувалися) через перекладачів. А щодо їхнього ставлення до НАТО, то вони на всіх дивляться, як на окупантів. Але, як то кажуть, «восток – дело тонкое». Зараз НАТО їм потрібне, бо вирішується багато фінансових проблем, йде гуманітарна допомога, допомога в розбудові адміністративної системи. Як правило, ціль миротворчого контингенту – захистити проведення наступних гуманітарних місій: будівництва доріг, шкіл, лікарень, підготовки службовців, поліцейських тощо. В Афганістані місцеві старійшини мають великий вплив. І якщо вони будуть бачити, що контингент потрібен, то й відношення буде хорошим. Але вони тільки і ждуть, щоб їм щось дали. І вони про це кажуть вголос. Якщо не дасте, то ми будемо стріляти.
– За сім’єю не сумували?
– Сумував, але це ж служба, мінуси військової служби. У країнах НАТО це якось компенсується, а в Україні – ніяк. Навіть статус учасника бойових дій: чомусь парламент думає, що там не стріляють і що ми не беремо участі у бойових діях.
(Київ – Прага)