Здавалося б, дещо теоретична проблема «хто саме є українцем» за останній час помітно актуалізувалася і перейшла в практичну площину. Виборчий успіх на Тернопільщині Всеукраїнського об’єднання «Свобода» з його програмою захисту етнічних українців і квотування залежно від етнічного походження місць у представницькій владі; вбивство в Одесі особами, які звуть себе антифашистами, активіста чи то української націоналістичної, чи то панслов’янської расистської організації Максима Чайки; скандальні в очах багатьох політиків результати голосування аудиторії на телешоу «Шустер Live», коли гасло «Україна для українців» підтримав 71% публіки у студії, вважаючи його патріотичним, і таке інше, – все це засвідчує, що проблема українськості громадян України стала нині – чи то об’єктивно, чи то з чиєїсь подачі – реальним чинником політичних процесів і виборчих змагань.
Ба більше: певні політичні сили (те ж ВО «Свобода») вимагають ухвалення спеціального закону про титульну націю і про національні меншини, про їхні права і обов’язки. А ще ж існує й проблема тих, про кого лідер «Свободи» Олег Тягнибок говорить: «У нас є багато людей, які є наполовину українцями, а наполовину представниками інших націй».
А є й політичні сили та інтелектуали, що вважають: українцями слід називати всіх громадян України, так би мовити, за паспортом, незалежно від будь-яких чинників, навіть від ненависті до Української держави. Тобто проблеми українськості громадян України немає й бути не може, то все «вигадка націоналістичних, нацистських, фашистських (через кому) мерзотників».
Можна тільки уявляти, як це все може закипіти ближче до президентських і дочасних (якщо вони будуть цього року) парламентських виборів...
Класика для сучасності
Не можна сказати, що ці проблеми виникають в Україні вперше. 1917 року їхнє теоретичне і практичне розв’язання мусили шукати лідери Центральної Ради. І ось що запропонував голова Ради, знаний історик і соціолог Михайло Грушевський: «Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання – се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до Українців і ділом се показує, він Українцям – товариш і земляк. ...Ті, що пристали до Українців в трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі Українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань в такий рішучий час...».
Наступні події засвідчили справедливість цього погляду: бачимо цілу пледу блискучих старших офіцерів, генералів й адміралів УНР, ЗУНР, Гетьманату з дуже «типовими» для України прізвищами Дельвіг, Кравс, Отмарштайн, Бізанц, Сінклер, Комнін-Палеолог, Греков, Галкін, Алмазов, Кудрявцев, Рябінін, Астаф’єв, Булатов, Кануков, Губер, Клочковський тощо. Ба більше: членом Центральної Ради, по тому – головою Всесвітнього союзу українок була знаний педагог Софія Русова (батько – обрусілий швед Федір Ліндфорс, мати – француженка Анна Жарве), а голова Союзу Українок Галичини, а затим і всього світу професор Мілена Рудницькі матір’ю мала єврейку Іду Шпіґель... А з інших сторін – комбриг Боженко, що забороняв вистави «на контрреволюційній українській мові», українофоб генерал Денікін, онук українця-переселенця, та легіон подібних до них.
Та продовжимо цитувати Михайла Грушевського: «Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до Українців в різних часах і вважають себе Українцями. Се, власне, й рішає завсіди і тепер про приналежність до того чи іншого народу, незалежно від того, якого хто роду, якої хто віри, а часом навіть, і якої хто мови». До цього можна додати, що близько чверті українських прізвищ мають тюркські лінгвістичні корені, а ідеали дівочої й парубочої краси («чорнії брови, карії очі» та «лице біле, чорний вус») ідентичні в українській і кримськотатарській класичній поезії...
А тепер слово непримиренному опоненту соціаліста Грушевського, ідеологу українського консерватизму В’ячеславу Липинському: «Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем’я, не віра, а інший, витворений віками устрій політичний, інший метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства... Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська...».
По-своєму солідарним із ним був й український націонал-комуніст Михайло Волобуєв-Артемов: «Є необхідність перенести обговорення національної проблеми із захмарних сфер, літератури, на ґрунт економічних інтересів… Ліквідація «провінціального становища» нашої мови, нашої літератури, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення Україні нестримного розвитку продуктивних сил, забезпечення її становища, сформованого національно-господарського організму… Не слід забувати, що Україна є не лише «Південь СРСР», не можна, неприпустимо забувати, що вона є Україна!».
Але, можливо, у цих теоретичних розмислах далися взнаки польські етнічні корені Липинського і російські – Волобуєва, можливо, має рацію саме Олег Тягнибок, наголошуючи: «В поняття нації треба вкладати етнічний зміст... Нація – це кровна спільнота», а відтак, скажімо, Юрія Клена з Юрієм Шевельовим з їхньою щиро арійською кров’ю (і відповідними справжніми прізвищами) слід вважати україномовними німецькими діячами культури?
«Принцип крові» й українська реальність
«Енциклопедія українознавства», як відомо, не є витвором ані комуністичних, ані космополітичних науковців. Її готували кращі дослідники української повоєнної еміграції з різних політичних таборів, залучаючи фактологічні матеріали вчених з УРСР. І от що в результаті вийшло, коли йдеться про расово-антропологічні риси українського етносу (йдеться про т.зв. «малі раси», або ж антропологічні групи). Виявляється, що в одній групі регіонів розселення українців домінує нордійсько-субнордійська раса (подекуди з домішками динарських й альпійських елементів), у другій – динарська (ядранська), з вкрапленнями арменоїдної та альпійської, у третій – альпійсько-ляпоноїдна, у четвертій – субляпоноїдна і ще якась, недосліджена «через невеликий антропометричний матеріал», у п’ятій групі регіонів – середземноморська. Що це означає у перекладі з мови антропологів на звичайну? Що є етнічні українці з довгими головами і з круглими, є темноволосі – і світловолосі, є блакитноокі, а є – кароокі чи зеленоокі, є з прямими носами, є з кирпатими, є з гачкуватими, з прямим волоссям і хвилястим, з молочно-білою шкірою і з трохи смаглявою… І все це – етнічні українці, так би мовити, українська «кровна спільнота».
Але є от проблема: як тут виміряти чистоту цієї крові, коли, скажімо, ляпоноїдна раса – це антропологічний тип, який у чистому вигляді зберігся у саамів – корінного населення північної Європи, що сильно відрізняє їх від класичних європеоїдів і споріднює з монголоїдною расою? А арменоїди – це субраса, яка поширена передусім на Кавказі, а також у Сирії, Лівані й деяких регіонах Індії, і докорінно відрізняється від ляпоноїдів? Я вже мовчу про середземноморську расу, до якої належить більшість населення Ізраїлю...
Одне слово, у разі спроби вимірювати за якимись зовнішніми показниками належність тієї чи іншої особи до українського етносу доведеться або «вичищати» населення цілих регіонів з числа «справжніх» українців, або ж доходити висновку, що українців як таких просто не існує. До речі, саме це наголошують сьогодні речники деяких політичних сил, що стоять начебто на іншому фланзі, що ВО «Свобода»: мовляв, галичани і малороси – це два геть різних етноси, силоміць об’єднаних під назвою «українці» (а дехто взагалі веде мову про шість-сім етносів). Ну і, ясна річ, русини Закарпаття – це зовсім інша група людності за мовою і расовими ознаками...
Та це ще не все. «Етнічних українців в Україні 78,7%», – наголошують адепти пропорційного етнічного представництва в органах влади, і не лише в них. А звідкіля ці дані? З усеукраїнського перепису 2001 року. Але ж у цьому переписі формулювання етнічної належності громадянина ґрунтувалося на одному-єдиному – на його самовизначенні. Іншими словами, українцем є той, хто вирішив бути українцем, і якраз саме їх в Українській державі сакраментальних 78,7% населення.
Отакий от «принцип крові»...
Ясна річ, цей громадянський вибір на чомусь базувався – на походженні, мові, культурі, зрештою, на політичних мотивах, але тільки не на міфічній «чистоті крові». З іншого боку, можлива й інша ситуація: скажімо, за даними соціологів 1,5-2% етнічних росіян України зазначають, що їхньою рідною мовою є українська. Парадокс? Ні, якщо врахувати, що такий вибір вказує на приналежність цієї категорії населення (хай поки що незначної) до української нації не лише в політичному, а й культурному сенсі.
Власне, виходячи з цього, якщо в основі української нації і лежить принцип крові, то лише у плані готовності пролити свою кров за вільну Україну.
А на закінчення – ще одна цитата з В’ячеслава Липинського, який чимало розмірковував над проблемою досягнення справжньої українськості України: «Бути патріотом – це значить, будучи українцем, виховувати в собі, перш за все, громадські, політичні, державотворчі прикмети... Натомість бути шовіністом – це значить прикривати свою духовну пустку (безрелігійність) і своє руїнництво... фанатичними вигуками про «неньку Україну», про «рідну мову», про «ми – українці!», про клятих «москалів і ляхів» і т. п. Борони Вас Боже від такого роду «націоналізму», який може принести тільки те, що вже приніс: руїну України».
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
А є й політичні сили та інтелектуали, що вважають: українцями слід називати всіх громадян України, так би мовити, за паспортом, незалежно від будь-яких чинників, навіть від ненависті до Української держави. Тобто проблеми українськості громадян України немає й бути не може, то все «вигадка націоналістичних, нацистських, фашистських (через кому) мерзотників».
Можна тільки уявляти, як це все може закипіти ближче до президентських і дочасних (якщо вони будуть цього року) парламентських виборів...
Класика для сучасності
Не можна сказати, що ці проблеми виникають в Україні вперше. 1917 року їхнє теоретичне і практичне розв’язання мусили шукати лідери Центральної Ради. І ось що запропонував голова Ради, знаний історик і соціолог Михайло Грушевський: «Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання – се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до Українців і ділом се показує, він Українцям – товариш і земляк. ...Ті, що пристали до Українців в трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі Українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань в такий рішучий час...».
Наступні події засвідчили справедливість цього погляду: бачимо цілу пледу блискучих старших офіцерів, генералів й адміралів УНР, ЗУНР, Гетьманату з дуже «типовими» для України прізвищами Дельвіг, Кравс, Отмарштайн, Бізанц, Сінклер, Комнін-Палеолог, Греков, Галкін, Алмазов, Кудрявцев, Рябінін, Астаф’єв, Булатов, Кануков, Губер, Клочковський тощо. Ба більше: членом Центральної Ради, по тому – головою Всесвітнього союзу українок була знаний педагог Софія Русова (батько – обрусілий швед Федір Ліндфорс, мати – француженка Анна Жарве), а голова Союзу Українок Галичини, а затим і всього світу професор Мілена Рудницькі матір’ю мала єврейку Іду Шпіґель... А з інших сторін – комбриг Боженко, що забороняв вистави «на контрреволюційній українській мові», українофоб генерал Денікін, онук українця-переселенця, та легіон подібних до них.
Та продовжимо цитувати Михайла Грушевського: «Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до Українців в різних часах і вважають себе Українцями. Се, власне, й рішає завсіди і тепер про приналежність до того чи іншого народу, незалежно від того, якого хто роду, якої хто віри, а часом навіть, і якої хто мови». До цього можна додати, що близько чверті українських прізвищ мають тюркські лінгвістичні корені, а ідеали дівочої й парубочої краси («чорнії брови, карії очі» та «лице біле, чорний вус») ідентичні в українській і кримськотатарській класичній поезії...
А тепер слово непримиренному опоненту соціаліста Грушевського, ідеологу українського консерватизму В’ячеславу Липинському: «Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем’я, не віра, а інший, витворений віками устрій політичний, інший метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства... Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська...».
По-своєму солідарним із ним був й український націонал-комуніст Михайло Волобуєв-Артемов: «Є необхідність перенести обговорення національної проблеми із захмарних сфер, літератури, на ґрунт економічних інтересів… Ліквідація «провінціального становища» нашої мови, нашої літератури, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення Україні нестримного розвитку продуктивних сил, забезпечення її становища, сформованого національно-господарського організму… Не слід забувати, що Україна є не лише «Південь СРСР», не можна, неприпустимо забувати, що вона є Україна!».
Але, можливо, у цих теоретичних розмислах далися взнаки польські етнічні корені Липинського і російські – Волобуєва, можливо, має рацію саме Олег Тягнибок, наголошуючи: «В поняття нації треба вкладати етнічний зміст... Нація – це кровна спільнота», а відтак, скажімо, Юрія Клена з Юрієм Шевельовим з їхньою щиро арійською кров’ю (і відповідними справжніми прізвищами) слід вважати україномовними німецькими діячами культури?
«Принцип крові» й українська реальність
«Енциклопедія українознавства», як відомо, не є витвором ані комуністичних, ані космополітичних науковців. Її готували кращі дослідники української повоєнної еміграції з різних політичних таборів, залучаючи фактологічні матеріали вчених з УРСР. І от що в результаті вийшло, коли йдеться про расово-антропологічні риси українського етносу (йдеться про т.зв. «малі раси», або ж антропологічні групи). Виявляється, що в одній групі регіонів розселення українців домінує нордійсько-субнордійська раса (подекуди з домішками динарських й альпійських елементів), у другій – динарська (ядранська), з вкрапленнями арменоїдної та альпійської, у третій – альпійсько-ляпоноїдна, у четвертій – субляпоноїдна і ще якась, недосліджена «через невеликий антропометричний матеріал», у п’ятій групі регіонів – середземноморська. Що це означає у перекладі з мови антропологів на звичайну? Що є етнічні українці з довгими головами і з круглими, є темноволосі – і світловолосі, є блакитноокі, а є – кароокі чи зеленоокі, є з прямими носами, є з кирпатими, є з гачкуватими, з прямим волоссям і хвилястим, з молочно-білою шкірою і з трохи смаглявою… І все це – етнічні українці, так би мовити, українська «кровна спільнота».
Але є от проблема: як тут виміряти чистоту цієї крові, коли, скажімо, ляпоноїдна раса – це антропологічний тип, який у чистому вигляді зберігся у саамів – корінного населення північної Європи, що сильно відрізняє їх від класичних європеоїдів і споріднює з монголоїдною расою? А арменоїди – це субраса, яка поширена передусім на Кавказі, а також у Сирії, Лівані й деяких регіонах Індії, і докорінно відрізняється від ляпоноїдів? Я вже мовчу про середземноморську расу, до якої належить більшість населення Ізраїлю...
Одне слово, у разі спроби вимірювати за якимись зовнішніми показниками належність тієї чи іншої особи до українського етносу доведеться або «вичищати» населення цілих регіонів з числа «справжніх» українців, або ж доходити висновку, що українців як таких просто не існує. До речі, саме це наголошують сьогодні речники деяких політичних сил, що стоять начебто на іншому фланзі, що ВО «Свобода»: мовляв, галичани і малороси – це два геть різних етноси, силоміць об’єднаних під назвою «українці» (а дехто взагалі веде мову про шість-сім етносів). Ну і, ясна річ, русини Закарпаття – це зовсім інша група людності за мовою і расовими ознаками...
Та це ще не все. «Етнічних українців в Україні 78,7%», – наголошують адепти пропорційного етнічного представництва в органах влади, і не лише в них. А звідкіля ці дані? З усеукраїнського перепису 2001 року. Але ж у цьому переписі формулювання етнічної належності громадянина ґрунтувалося на одному-єдиному – на його самовизначенні. Іншими словами, українцем є той, хто вирішив бути українцем, і якраз саме їх в Українській державі сакраментальних 78,7% населення.
Отакий от «принцип крові»...
Ясна річ, цей громадянський вибір на чомусь базувався – на походженні, мові, культурі, зрештою, на політичних мотивах, але тільки не на міфічній «чистоті крові». З іншого боку, можлива й інша ситуація: скажімо, за даними соціологів 1,5-2% етнічних росіян України зазначають, що їхньою рідною мовою є українська. Парадокс? Ні, якщо врахувати, що такий вибір вказує на приналежність цієї категорії населення (хай поки що незначної) до української нації не лише в політичному, а й культурному сенсі.
Власне, виходячи з цього, якщо в основі української нації і лежить принцип крові, то лише у плані готовності пролити свою кров за вільну Україну.
А на закінчення – ще одна цитата з В’ячеслава Липинського, який чимало розмірковував над проблемою досягнення справжньої українськості України: «Бути патріотом – це значить, будучи українцем, виховувати в собі, перш за все, громадські, політичні, державотворчі прикмети... Натомість бути шовіністом – це значить прикривати свою духовну пустку (безрелігійність) і своє руїнництво... фанатичними вигуками про «неньку Україну», про «рідну мову», про «ми – українці!», про клятих «москалів і ляхів» і т. п. Борони Вас Боже від такого роду «націоналізму», який може принести тільки те, що вже приніс: руїну України».
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.